Андрій Слюсарчук: «Мозок можна накачати, як будь-який м’яз»

Як стало щойно відомо, група українських учених - професорів і доцентів Львівської політехніки - розробила нові освітні технології, які при грамотному впровадженні в життя здатні здійснити справжній «Український прорив». Але не той, ефемерний, про який говорили свого часу збанкрутілі згодом політики, а справжній, живий, відчутний. Той, який просуне українську науково-освітню галузь далеко вперед. Якщо, звичайно, ніхто не встромлятиме палиць у колеса, як часто в нас трапляється. У двох словах, наукова робота львівських учених, висунута, до речі, на здобуття Державної премії України в галузі освіти, стосується новітніх технологій подання, запам’ятовування та обробки інформації у навчальному процесі.

Щоб широка громадськість зрозуміла, що це таке, 27 квітня у Президент-палаці відбудеться щось на зразок презентації - демонстраційний сеанс того, чого можна досягти, користуючись винайденими методиками. Відомий нейрохірург, нейрофізіолог і клінічний психоаналітик Андрій Слюсарчук, який неодноразово доводив і демонстрував на практиці необмежені можливості людського мозку, продемонструє наступний крок у розвитку своєї унікальної спроможності запам’ятовувати неймовірні обсяги інформації. Це буде зроблено на прикладі шахової гри.

Слюсарчук, який спеціалізується на вивченні мозку і розробці технологій поглиблення пам’яті, планує обіграти шахову програму Rybka-4 - за рахунок вивчення комбінаторики гри, «записавши» у пам’ять кілька мільярдів комбінацій шахових дебютів, а також завдяки миттєвому інтелектуальному аналізові і роботі з інформацією в реальному часі.

Принагідно слід зазначити, що грати в шахи Слюсарчук почав лише півроку тому. За ці кілька місяців, завдяки своїм розробкам (у рамках згаданої наукової роботи), він досяг рівня гросмейстерів із шаховим стажем у кілька десятиліть, із чим вони (гросмейстери) змушені погодитися. Комп’ютерну програму Rybka-4, винайдену кілька років тому майстром міжнародного класу Васіком Райліхом, не вдалося здолати жодному гросмейстеру - навіть зі світовим ім’ям.

На прагнення професора перемогти комп’ютерний мозок можна було б дивитися досить скептично, якби він уже не продемонстрував це на попередній (пробній) грі у вузькому колі фахівців, які досі не можуть оговтатися від шоку. Слюсарчук не просто обіграв «Рибку» без будь-якої фори, він зробив це всліпу! Попередньо будучи буквально обшуканим металошукачем - на предмет можливих допоміжних пристроїв. До речі, під час «Гри століття» 27 квітня, де будуть присутні всі шахові і наукові світила, журналісти і (нарешті!) представники влади, теж застосують безпрецедентні засоби безпеки - всі радіочастоти, які могли б уплинути на чистоту наукового експерименту (саме так називає Андрій Тихонович цю демонстраційну гру), будуть заглушені, а комп’ютери, задіяні у грі, не матимуть модемів та інших модулів забезпечення зв’язку.

Хоча говорити про якусь можливу допомогу ззовні в цій ситуації, напевно, не має сенсу. «Ми можемо відкинути будь-які підозри у нечесності чи підказках - це повна маячня, - зазначив після закінчення тієї - попередньої - гри присутній на ній почесний віце-президент ФШУ, міжнародний арбітр Леонід Боданкін. - Адже маємо справу з такою нестандартною грою, що будь-яка «допомога» просто виключена. Комп’ютер так не грає, але… так не грають і професійні шахісти! Для нас найцікавіше тепер те, як він думає, як приймає рішення, яку логіку гри застосовує… Бо те, що ми бачили, - унікально і дуже цікаво з погляду світової шахової науки, принаймні досі з таким явищем шаховий світ іще не стикався».

Нам теж стало цікаво, як і що думає геніальний український учений з приводу свого чергового рекорду.

- Андрію Тихоновичу, скажіть чесно, як вам це вдається? Весь секрет у вашій феноменальній пам’яті? Всі ж пам’ятають, як ви ставили рекорди, запам’ятовуючи тридцять мільйонів цифр числа Пі і цитували будь-який уривок з 20 тисяч прочитаних вами книжок…

- До речі, в процесі підготовки до гри я прочитав і запам’ятав іще 2600 книжок - з історії і теорії шахів, - усміхається Слюсарчук. - Ні, річ тут не лише у пам’яті. Звичайно, пам’ять відіграє неоціненну роль, але до її можливостей підключається здатність миттєвого аналізу. Я запам’ятав мільярди комбінацій і варіантів розвитку ситуації. Але з усіх цих мільярдів треба обрати єдино правильний варіант. Таким чином, до феномену пам’яті підключається аналітичний сегмент. Моя мета - показати, наскільки людський мозок може бути ефективнішим від «машинного». І, зрозумійте правильно, - тут справа не лише в моїх здібностях. Я користуюся власними технологіями тренування мозку, і цей науковий експеримент - саме доказ того, що мозок можна накачувати, як будь-які м’язи, можна навчати його вирішувати нові надскладні завдання.

- Саме тому на вас так «запали» освітяни?

- Очевидно, вони побачили, що за цими технологіями - майбутнє. Адже я, під час нашої наукової роботи, започаткував реалізацію ініціативної освітньої науково-дослідної програми «Крок за горизонт», у рамках якої вперше провів дослідження і отримав експериментальні підтвердження напрацьованих наукових гіпотез, розроблених принципів та наукових методик розширення ресурсів людського мозку для запам’ятовування та опрацювання надвеликих обсягів інформації, дослідив особливості використання цих інформаційних технологій у процесах навчання. Окрім того, провів наукову розробку освітніх методик, які не мають аналогів та прототипів. Без зайвої скромності скажу, що вперше у світовій практиці розроблено наукові концепції та освітні методики запам’ятовування людиною надвеликих обсягів інформації на основі нейролінгвістичного підходу до когнітивної функції пам’яті як психічного феномену, проведено визначення місця психічної функції у процесі запам’ятовування та відтворення інформації.

- А чи правда, що людський мозок використовується всього на десять відсотків?

- Ні, це міф, і я неодноразово вже про це говорив. Ще раз повторюю: мозок можна накачати, як будь-який м’яз, це так. Але, на жаль, нейробіологи поки що не знайшли в ньому якогось невичерпного резерву. Скажу більше. Дослідження показали, що жоден з так званих стимуляторів розумової діяльності не викликає надто тривалої працездатності мозку. Тому припущення, ніби всі 90 відсотків мозку в людини відпочивають, у мене завжди викликало сумніви. По-перше, це було б надто неекономно і нераціонально з погляду матінки-природи, а вона зазвичай знає, що робить. По-друге, можна подивитися на численні факти з галузі клінічної неврології та нейрохірургії. Втрата навіть невеликої частини мозку має для організму катастрофічні наслідки. В головному мозку немає, здається, жодної структури, пошкодження якої - скажімо, в результаті травми чи інсульту - не викликало б у людини серйозного фізіологічного порушення. І, між іншим, електрична стимуляція різних ділянок головного мозку під час нейрохірургічних операцій також не змогла виявити якихось «сплячих» чи не задіяних областей.

- Добре, підійдімо з іншого боку. Повернімося до пам’яті. Людина ж не пам’ятає абсолютно все, що з нею колись було. Куди дівається інформація, що не залишилась у пам’яті? Утилізується? Чи, може, все-таки осідає саме на тих незадіяних ділянках, щоб колись сплисти - адже й таке буває?

- Трапляється. Але зі «сплячими» ділянками мозку це не має аніякісінького зв’язку. Це зовсім з іншої опери. Ось дивіться. Після серії експериментів над людським мозком ми відкрили механізм роботи пам’яті. Виявилося, що людина нічого не забуває. Тобто - зовсім нічого. Все, що ми колись бачили, чули, відчували, зберігається, як у банку даних, у скроневих частках сірої речовини і, теоретично, може бути викликане знову. Швидкість відновлення інформації у відповідальних за пам’ять ділянках кори мозку в кілька разів повільніша, ніж її запам’ятовування, і тому інформаційний потік, як ви сказали, ніби осідає в голові. Показові в цьому сенсі випадки, коли люди опиняються на межі життя і смерті. Багато хто каже, що в такі моменти - а від початку процесу до його завершення минають лічені секунди - в пам’яті ніби розкручується кінострічка, але тільки у зворотний бік. Людина бачить своє життя до самого дитинства, часто згадуючи подробиці, про які давно забула. Таким чином мозок в екстремальній ситуації шукає серед усього життєвого досвіду подібні моменти, аби знайти єдино правильне рішення для врятування організму. Схоже навіть на те, що за необхідності мозок прискорює свій внутрішній «біологічний» час - у пошуках відповіді. Я дійшов думки, що мозок не просто функціонує, як інші органи, а живе своїм життям. А проте людина може за власним бажанням викликати з пам’яті абсолютно все, що з нею відбувалося. Однак чим ми старші, тим важче це зробити. З роками пам’ять стає вибірковою - наприклад, літні люди добре пам’ятають дитинство, але не можуть пригадати, що з ними було напередодні. Коли таємниці пам’яті будуть розгадані, я впевнений, що з такими хворобами як склероз, людство розпрощається назавжди.

- А ви самі не намагалися розкрити ці таємниці?

- Звичайно, намагався. І не полишаю своїх спроб. Я взагалі працюю зараз над багатьма темами. Одне з найбільших бажань - зрозуміти, які механізми роботи мозку лежать в основі нашої когнітивної поведінки. От, скажімо, я попрошу вас розповісти про якийсь епізод з минулого - приміром про ваше студентське життя - розповідь, мабуть, займе кілька вечорів. То де зберігаються всі ці тонни інформації в мозку, як ми знаходимо потрібні файли і зв’язуємо їх разом? Відповідь проста. Десь у глибинах нашого мозку існує певна «лампочка», яка загоряється завжди, коли нам треба щось згадати. Вона відкидає нас у минуле і відтворює в деталях той часовий інтервал, де відбулася згадувана подія. Якщо говорити мовою нейрофізіології, ця «лампочка» освітлює саме той ансамбль нейронів у мозку, з якого поступово вимальовується знімок події - об’єкта нашої згадки. Всі його просторово-часові і навіть емоційно-когнітивні деталі. Теоретично це може тривати безконечно - одна історія чіпляється за іншу, а та - ще за десять. Що тут є дивовижнішим? Якщо повністю обмежити вхід будь-якої інформації ззовні до нашого мозку, ця «лампочка» все одно загорятиметься і спонтанно запускатиме ланцюжки нейронних ансамблів з минулого. Без цього неможливий жоден когнітивний акт. Ось ці питання ми й намагаємося нині вивчати. Але поки що, на жаль, у цьому сенсі похвалитися нічим. Самі лише гіпотези…

- А чи не є ця спонтанна активність мозку, так би мовити, шумовою перешкодою для «реальної» життєво важливої діяльності?

- Я бачу, ви вже майже в темі. Що ж, багато хто з учених розглядає це як проблему. Вони кажуть: «Спонтанна активність мозку - шум, який не несе жодної корисної інформації і тому має бути відфільтрований мозком при здійсненні обчислювальних операцій». А для мене цей «шум» - найцікавіша частина когнітивної діяльності мозку, потенційне джерело нашого інтелекту.

- Андрію Тихоновичу, ви ще сподіваєтеся, що в Україні буде створено Інститут мозку?

- Створення Інституту мозку - головна мета мого життя. Я вже дуже багато про це говорив - для чого й навіщо він потрібен, не хочу повторюватися. Якби не сподівався (незважаючи ні на що), мабуть, уже виїхав би звідси, логічно? Надія, як відомо, вмирає останньою. Може, й дочекаюсь...

- Готуючись до інтерв’ю, я «погортала» Інтернет, і, знаєте, у вас таки багато недоброзичливців. Зокрема з приводу цього шахового матчу, що має відбутися… Хтось каже про трюки, про фокуси, про те, що у вас освіти немає…

- Ви мої дипломи бачили?

- Геть усі. Але ж, знаєте, як у тому анекдоті: «доведи тепер, що в тебе немає дочки»…

- Я вже втомився щось комусь доводити. Хто захоче - сам усе побачить. Що я можу ще сказати? Бог їм суддя. Я завжди йду з відкритим заборолом, ніколи не ховаюся під незрозумілими ніками на інтернет-форумах. Якщо хтось має сумніви в моїй чесності чи моєму вмінні - нехай стає поруч, позмагаємось інтелектами. Я ж не ховаюся ні від кого і не приховую своїх намірів. Я хочу лише одного - щоб мої знання і мій талант у цій країні були затребувані. Я хочу приносити користь тут, а не десь на чужині,
це ж нормально. Ну а ті, хто намагається мене цькувати чи вішати на мене якихось собак, - очевидно, хочуть чогось іншого…

Об’єктивка DT.UA

Андрій Слюсарчук - професор-нейрохірург, клінічний психоаналітик, нейропсихолог. Народився в родині лікарів у Вінниці. Школу закінчив у дев’ять років, прочитав і запам’ятав велику кількість медичної літератури. Після трагічної загибелі батьків опинився у дитячому будинку. У 12 років був зарахований до Московського медуніверситету ім. Пирогова. Закінчив його в 17 років. У двадцять сім захистив докторську дисертацію. Нині проводить складні нейрохірургічні операції в Україні та за її межами, вивчає на особистому прикладі феномен людської пам’яті. Останній рекорд, поставлений ним 2009 року, - 30 мільйонів цифр числа Пі. Пам’ятає тексти 20 тисяч книжок. Розробляє технології лікування епілепсії, хвороби Альцгеймера, різних видів залежностей.