Ребус Кулика

«...Как отсеченная рука,

болит и ноет в месте жеста,

в моей душе саднит пока

твое пустующее место...»

В.Доліна

Рік тому, 14 травня 2004 року, не стало Зіновія Володимировича Кулика. Людини й журналіста, без імені котрого український медіа-простір уявити вже не можна. Оскільки він був не лише його активним учасником, а й значною мірою — і творцем.

Незамінних немає. Це правда, гірка та цинічна. У переважній більшості випадків. І проте. Зіновій Кулик був і залишається незамінний. І тут не про посади йдеться, їх у різні роки він обіймав достатньо. Насправді для людини, котра несе на собі відбиток глибокої інтелігентності та якоїсь нереальної, делікатної порядності, зробити таку кар’єру, яку зробив Кулик, було майже неможливо в смутні 90-ті. До цих своїх чеснот він не міг додати здатність розштовхувати ліктями, інтригувати та зраджувати… І тому його кар’єра була стрибкоподібною — із злетами й падіннями. Але після кожного падіння обов’язково був злет: він виявлявся потрібен, навіть ось такий, незручний. Потрібні були його аналітичний розум, дивовижна здібність прогнозування й талант організатора.

Його немає вже рік, а вітчизняна журналістика все так само зазнає непоправної втрати. За цими казенними словами з некрологів, які через свою банальність уже й не сприймаються адекватно, насправді криється глибокий сенс і навіть безвихідь. Втрата справді непоправна, і це добре розуміють ті, хто мав щастя знати Кулика, працювати з ним чи бодай усвідомлювати масштаб його особистості. Навіть ті, хто зараховував себе до сонму його супротивників, недоброзичливців і ворогів. Таких також завжди не бракувало. Але ось що дивно: Кулик був людиною, про котру навіть недоброзичливці не говорили погано. Він навіть у них — ворогів — заслужив повагу. Бо в політиці цінують сильних противників так само, як і сильних прибічників.

Бо хоч би яку посаду він ні обіймав — чи генерального директора програм українського телебачення, чи президента НТКУ, чи міністра інформації, чи заступника глави СНБО (навіть помічника колишнього прем’єр-міністра!) — йому якимось незбагненним чином вдавалося зберегти обличчя. І внутрішню свободу. Певне, головним для нього все-таки була не кар’єра. Він не брав під козирок і не клацав каблуками, як це траплялося з багатьма функціонерами. Та й функціонером у звичному значенні цього слова він не був. Функціонери не стають політичними гравцями, а Кулик був помітним явищем в українському політикумі. Утім, багато людей, котрі знали його досить близько, вважають, що політика «затягла» Кулика, але не вона була його справжньою пристрастю. Його істинним покликанням була журналістика, і в міру того як вона почала відігравати дедалі більшу роль у політичних процесах, Кулик входив у політику, залишаючись журналістом і оцінюючи те, що відбувалося, через систему цінностей, яку диктувало його бачення цієї професії. А його бачення — не брати під козирок, не клацати каблуками, зберігати внутрішню свободу… Кулик-журналіст нічого не змінив у собі, ставши Куликом-політиком. Він так і не зміг стати чиновником — у звичному розумінні цього слова — але постійно був затребуваний у цій ролі. От і виходила якась загадкова кар’єра: не він її робив, свідомо й безкомпромісно, а ситуація закликала його, вибудовуючи чергову сходинку зростання, і він ступав... Знаючи, між іншим, що сходи ведуть не лише вгору, а й униз...

1997-го, коли указом міністра інформації було закрито «лазаренківську» «Правду Украины», Кулику інкримінували «запровадження цензури» та «придушення вільної преси». А сам Зіновій Володимирович навіть через кілька років після тих подій «у вчиненому не покаявся», пояснюючи все спокійно та прозаїчно: ну не можна в Україні видавати газету за відмиті в Антигуа і Барбудах гроші. І взагалі вважав, що діяльність ЗМІ має бути регламентована твердими законодавчими рамками. А заодно й контролюватися громадськими організаціями. Як у багатьох розвинених країнах. У своєму останньому інтерв’ю говорив, що абсолютно незалежної преси не буває й об’єктивно не може бути. Бо як не залежати, приміром, від рекламодавця і його політичних смаків?..

Зіновій Кулик мріяв створити свій медіа-холдинг — із своїм ТБ, радіо, газетами і журналами. І перебував у постійному пошуку нових ідей і проектів. Цей пошук був важкий — Кулик шукав баланс між блиском і оригінальністю ідеї й перспективами фінансової спроможності проекту. Він створював модель, за якої масові й фінансово успішні проекти були б донорами інтелектуальних і творчо неординарних. Із погляду бізнесу, модель абсолютно нецікава. Проте лише так можуть існувати «інтелектуальні та творчо неординарні», вважав Кулик. Відродження в Україні такої періодики було його місією. Просто він був патріотом. І цим проектам уже, можливо, ніколи не судилося народитися. Здається, вони нікому, крім Кулика, не потрібні — це до слова про незамінність…

Фундаментом холдингу мав стати всеукраїнський громадсько-політичний журнал «Політика і культура». Проте склалося так, що тижневик «ПіК», у якому автору цих рядків пощастило працювати, став останнім проектом Зіновія Кулика.

«ПіК» народився 1999-го й пережив свого творця лише на півтора місяця. Монумент не вийшов. Бо в тому вигляді, в якому існував журнал при Кулику, нікому іншому він просто не був потрібен. І навіть якщо проект відродиться, колишнього «ПіКу» вже не буде. Бо немає Кулика. Унікальність тижневика полягала навіть не в тому, що це був єдиний україномовний журнал такого рівня, а в його певній політичній загадковості... Виражалася вона в тому, що прибічники тодішньої влади зараховували нас до опозиційних видань, а не надто уважні представники опозиції — до видань провладних. Проте і ті й інші гадали: хто ж хазяїн? Волков? Горбулін? Тимошенко? Янукович? А «хазяїна» не було. Був Кулик. У епоху розвиненого кучмізму він — один із дуже небагатьох, хто зміг дозволити собі такий ось ребус: видання, ні на кого явно не працююче, просто об’єктивне, але не пропускає жодного ідіотизму як влади, так і опозиції, без відвертого «мочилова», але завжди дуже їдко...

Ми прийшли туди на самому початку 2001-го. І відразу ж відчули п’янкий дух свободи. У «ПіКу» можна було все. Експериментувати, фантазувати, ставати з ніг на голову, аби це «все» було неординарним і талановитим. Це не була вседозволеність, ні. Скоріш, здорова розкутість. Напевно, висловлю загальну думку команди, коли скажу, що такого ступеня творчої свободи ні до, ні після «ПіКу» ні в кого з нас не було. Як і такого шефа.

Безпосередньо автора цих рядків Зіновій Володимирович уразив мало не з перших днів знайомства. А було так. Я написала політичний фейлетон, його віднесли шефові (він обов’язково читав усі матеріали кожного номера), а через певний час повідомили, що Кулик викликає мене до себе. Знаючи з усього попереднього досвіду, що виклик до начальника нічого хорошого не віщує, я приготувалася — не те щоб до найгіршого, але принаймні відчуття було не з приємних. А шеф, з’ясувалося, викликав мене лише для того (увага, колеги-журналісти!), аби пояснити, чим він керувався, викреслюючи чи переробляючи ту чи іншу фразу. І з приводу кожної своєї правки, після детальної її мотивації, шеф-редактор запитував: «Ви згодні зі мною?». Ще б пак я не була згодна... Так м’яко й тактовно вказати на помилки, не ображаючи гідність співрозмовника, міг лише Кулик...

Минулої весни, на самому початку передвиборного кошмару (попри те що шеф працював помічником кандидата від влади), ми могли очікувати всього. Будь-якої пакості на нашу голову. Грому та блискавки, землетрусу, припинення фінансування. Усього, тільки не цього. Не цієї раптової й тому оглушливої втрати, яка по-різному підкосила кожного з нас.

...Я терпіти не можу цинічних приказок на кшталт «Святе місце порожнім не буде, коли й попа біс візьме». Ще як буде! Озирніться навколо, шановні колеги, читачі, співвітчизники. Усі ключові посади — офіційні й тіньові — у вітчизняному медіа-просторі зайняті людьми, безумовно, достойними, що замінили тих, котрі були, котрі відіграли свої партії. Місце Зіновія Кулика не зайняв іще ніхто. І, очевидно, уже не займе.