АХ! ЛІТО... І ПОДОРОЖІ, І МАНДРІВКИ

Спочатку слово Сааді. Він 30 років витратив, «аби огледіти всю красу світу, і коротав дні з людьми всіх народів, і зривав по колоску з кожної ниви, бо краще ходити босоніж, ніж у вузькому взутті, краще терпіти всі поневіряння дороги, ніж сидіти вдома», — заповідав він на схилі своїх літ.

Чехов провіщав: людині потрібна вся земна куля. Зрештою, кожен із нас отримає від життя те, що вклав у нього сам. Щоліта — валятися на пляжі? І не побачити, не взнати ще невідоме, не здригнутися при зустрічі з нежданою радістю? Для мене пляжне валяння — суща нудьга, яку можу витерпіти не більше тижня. Тому ще з зими намічала на два-три тижні довгожданої місячної відпустки маршрут мандрівок. Зима вкорочувалася мріями про неї, турботами і придбаннями туристських карт, проспектів, альбомів. У собачку-скарбничку відкладалася з чергової зарплати десятка-дві, як ми між собою вирішили, на «добру справу». Цією пристрастю з університетської лави заразила і свою дочку. А що ми отримували натомість? Ось і спробую розповісти. Рішення це з’явилося, коли недавно знайшла записну книжку однієї з наших мандрівок. Картини віддаленого раптом замиготіли, одні — на мить, інші ожили, ніби вчорашній день, яскраво, зримо.

Отже, день перший. Кремль, огляд усіх соборів, церков, площ. Враження: величавість давнини. Екскурсія «Москва і декабристи». Багато декабристських адрес, будинків збереглося. Ті люди, та еліта була незрівнянно освіченішою за нашу. Лунін вільно володів російською, французькою, англійською, німецькою, латиною, грецькою, польською мовами. Сестру благав нічого не надсилати в Сибір, окрім бібліотеки, а «поки всі вісім томів Платона грецькою, Шекспіра — англійською». Жертви їхні, молодих, у розквіті літ, були величезні: жертвували багатством, знатністю родів, життями. Задля Вітчизни, задля народу. Нині це слово у більшості молодих викликає посмішку, і це найстрашніша з усіх наших девальвацій.

Без екскурсії, просто йшли і побачили «Музей М.Єрмолової». Зайшли. Служительки так зраділи відвідувачам, що замахали руками на наше запитання: «Де придбати квитки?» Зі смутком повідали, що ми за весь день перші відвідувачі. А музей цікавий. Ще недавно в
20-ти кімнатах відомої акторки і модного успішного адвоката збирався весь цвіт московської інтелігенції. До речі, таке ж запустіння побачили пізніше в музеях Немировича-Данченка, Маяковського.

А в них були такі талановиті життя. І як уміли жити! У таких будинках (за винятком двох скромних кімнаток Маяковського) збиралися цілими театрами по сто чоловік на веселі новорічні «капусники» з домашніми пиріжками і барильцем кримської «Ізабелли». І співав Шаляпін, і «Бориса Годунова» читав Качалов, і Коміссаржевська ридала над блоківським, лише нещодавно написаним «Девушка пела в церковном хоре… о том, что никто не придет назад». І ось він, той шаляпінський рояль і його хвацький портрет на стіні зі зворушливою присвятою хазяйці — найпопулярнішій акторці Росії. І багато-багато інших — справжня галерея. І широкі світлі кімнати, і гарний чайний та столовий посуд. І високі стелі. Славно, гідно людини — жити в таких будинках.

День другий. Набираємо обертів. Спочатку — будинок-палац Рябушинського. Пролетарський письменник, залишив віллу в Італії, не бідував і в Росії. Був куплений Сталіним із тельбухами. Будиночок одержав шикарний. Пощастило: трапився чудовий екскурсовод, він буває лише один раз на тиждень. Ось коли я дізналася, хто така Марія Закревська, якій Горький присвятив свій чотиритомний останній роман «Життя Клима Самгіна». Нам, філологам, казали: його секретарка, перекладачка. І в усіх книгах про нього — те ж саме. Але секретаркам епопеї не присвячують. Вона, як дружина, прожила з Горьким дванадцять років, а після його від’їзду в Росію — стала «невінчаною дружиною» теж знаменитого Герберта Уеллса до останніх його днів, на всі тринадцять років, і потім — добре ним забезпеченою «вдовою». Графиня Закревська з народження, за першим чоловіком графиня Бенкендорф, а за другим — баронеса Будберг прожила життя чарівної авантюристки, у серці якої знайшлися куточки для кохання британського шпигуна Локкарта і не менш відомого Петерса. Усі її чоловіки були розумні, незалежні, талановиті — та й її теж вважали найрозумнішою жінкою свого часу, тому й зуміла вижити в найлиховіснішу епоху, коли кожен другий із її класу був винищений.

У сутінках підійшли — адже все поруч, у центрі,— до пам’ятника Гоголю. І тут нам добряче підбріхували, мовляв, російський і лише російський письменник та людина. А прочитайте-но наново п’ятитомник: душа його вся в Україні, тому й «чуден Днепр при тихой погоде». І Андрій із «Тараса Бульби» тинявся сам десь у тихому завулку Києва, що потопав у вишневих садах. Та й мріяв про велику працю «у моєму прекрасному древньому обітованому Києві, увінчаному плодоносними садами, оперезаному моїм південним чудовим дивовижним небом, чарівними ночами», — повіряв Микола Васильович Гоголь потаємні мрії своєму щоденнику. Мріяв узагалі переселитися до Києва, просив Максимовича, першого ректора Київського університету і доброго друга Гоголя, поклопотатися за нього перед вищим начальством, аби міг очолити кафедру історії. Планував написати справжню історію України. І «закиплять труди мої в Києві»... «А скільки я зберу там легенд, переказів, пісень і всього іншого», — це вже з листа Пушкіну.

Може, й не уразила б нашого Гоголя душевна тріщина і незрозуміла хвороба, якби він був на рідній землі. Адже причину його таємничої смерті так і не встановлено остаточно, але незбагненний смуток і апатія останніх років наближали до душевного надлому. Вже прослизнула скарга на «товстозаду» Москву. Вже розумів, що немає сил на переселення у свою рідну «обітовану землю», а головне: не зможе їй достойно прислужитися. Чи не тому і спалює рукопис другого тому найвеличнішої зі світових книг? Адже там, за спогадами Смірнової-Россет, були неоціненні глави, які він їй читав відразу при написанні.

У день третій — Архангельське. І пощастило ж! Уранці — життєрадісний схід, а нам же бути не лише в палаці підмосковного маєтку князів Юсупових, а в знаменитому парковому ансамблі, що оточував його. Парком, його ставками, фонтанами, скульптурними шедеврами ми насолодилися досхочу. Колись переповнений живописом світових митців, мармуровими статуями, призбираними з усієї Європи, будинок — розорений. І навіть те, що ще вціліло (стародавні французькі гобелени, штофні шпалери, штори), побите міллю, просякнуте пилюкою, підмочене від прориву проіржавілих труб. Запахи запустіння і безпритульності. А це ж перлина російської культури. Ще Пушкін годинами тинявся по цих паркових алеях.

Сам князь Фелікс Юсупов, убивця Распутіна (окрім історичного Архангельського, у нього були палаци та будинки в Москві й Пітері), доживав в еміграції на скромні заощадження свого вірного слуги. Таж Юсупов — теж не зовсім Юсупов. Його дід, принц Вільгельм Прусський, син короля Фрідріха-Вільгельма III, у 1825 році передав свого позашлюбного сина на виховання Є.М.Хитрово, дочці Кутузова. Мати хлопчика, який народився 1820 р., угорська графиня Форгач давно не жила з чоловіком. А вже його син одружився з останньою князівною Юсуповою, отримавши право на титул і прізвище дружини. Так нащадки угорської графині і прусського принца стали російськими князями Юсуповими. Екскурсовод цим повідомленням багатьох здивувала, але не мене. Весь родовід Юсупових я вже знала з чудової книги Миколи Раєвського «Портрети змовників».

День четвертий. Зранку дощ, сльота. Під парасольками біжимо до електрички. Шлях сьогодні — у Будинок-музей О.Герцена. Його «Колишнє і думи» — щонайглибше філософське, щире розмірковування про себе і про свою епоху, — книгу мудреця часто перечитують багато людей, у тому числі і я. Півдня тиняємося по всій анфіладі кімнат його останнього будинку вдвох. Жодного відвідувача. Чи дощ того причина? Саме навпроти музею пивний ларьок — веселий люд серед білого дня, за столиками під тентами тиснуться чоловіки з газетними пакунками і хвостами вобли… Не привчений наш славний народ до музейних походів. І чим довше ми мандрували, тим більше бачили на ганочках музеїв підтягнутих дідусів та бабусь, доглянутих, акуратних, з іноземною фото- й кіноапаратурою, котрі розмовляли англійською, німецькою, французькою.

Паризькі правнуки Герцена теж недавно відвідали музей, подарувавши найцінніші реліквії: рукою Герцена переписане лермонтовське «На смерть поета», малесеньку вцілілу дитячу рукавичку сина Колі, який втопився у морі, картину італійського художника, на якій молода
33-річна красуня із соболиними бровами, кохана дружина Герцена, в труні. У ній, у цій картині — вся сімейна драма вчорашнього вигнанця. Довго стою перед нею, й аж до глибини серця проникає майже шекспірівська трагедія Герцена, який опинився раптом в еміграції без єдиної близької людини, друга життя, матері їхніх дітей. Про цю трагедію кров’ю серця написаний кращий розділ «Колишнього і дум» — «Кружіння серця».

День п’ятий. Квитки в Мураново куплено заздалегідь. Відвідання знаменитого куточка Підмосков’я вже суворо обмежене. «Є куток на землі, а там щасливий дім». Будинок Баратинського старіє, він давав хороший притулок Тютчеву, Гоголю, Аксакову. Це його хазяїн написав відому елегію «Не искушай меня без нужды», а Глінка — романс. Кімната Тютчева. Портрет Амалії Крюгер, тієї, про яку сказав: «Я встретил вас. И все былое…» Поруч — прекрасне і трагічне обличчя Олени Денисової, його коханої, яка переступила всі закони світу в ім’я кохання, народивши поетові в безшлюбності трьох дітей. Їй присвятив цілий молитовник любові. Розплата була за це беззаконне кохання жорстокою: смерть Денисової.

Збережені в Мураново більше восьми тисяч томів бібліотеки, воістину неоціненної. Прижиттєве видання Пушкіна, Тургенєва, Толстого, Достоєвського, Гете, Шіллера, Гейне. Енциклопедія французьких просвітителів. Будинок невигадливий, із простими, добротними меблями, зробленими своїми майстрами. У їдальні великий стіл, прозваний «стоногою», де вечорами насолоджувалися бесідою, віршами, новими розділами ще не книг, а рукописів сам господар та його гості. Пили хороше вино, пригощалися. А навколо — парк, березовий гай, липова алея. Але неоціненне багатство — бібліотечна кімната. Книги виписувалися з-за кордону, передавалися з вірними людьми заборонені в Росії. Шафи з книгами були завжди гордістю Муранова, хоча й коштували хазяїну величезних грошей.

День шостий. Подорож в Абрамцево. У нас змінилася стратегія мандрівок: не звертатися в екскурсбюро. Без групівщини, без «галопом по Європах» — цікавіше звертати увагу на те, що намітили раніше. Ось і ставок, де Васнєцов писав «Оленку», а в цій майстерні Рєпін працював над «Запорожцями», а на галявинах навколо будинку Полєнов творив свої сонячні пейзажі. Найщасливіші дні в житті Врубеля випали на Абрамцево. Його власник Сава Мамонтов відразу і першим розгадав могутній талант незвичного митця і став його покровителем до останніх днів. Ескізи «Богоматері» для київського собору Васнєцов приніс на суд Єлизавети Григорівни Мамонтової, чий тонкий смак незабаром оцінили всі художники. Щасливий дух будинку не залишав Абрамцево до опівночі. Господиню дому, ученицю Клари Шуман слухали з насолодою... Недавно в «Новом мире» писали, як Віра Мамонтова, старша дочка господаря садиби (та, що зображена Сєровим як «Дівчинка з персиками»), вивчилася в роки розрух революцій і громадянських воєн пекти житній хліб у тій печі, де колись випалювалася кераміка, аби не залишити Абрамцево і зберегти його.

Друга половина дня — у Загорську. Троїце-Сергієва лавра, знаменитий монастир, дітище Сергія Радонезького, найдавніший білокам’яний Троїцький собор з іконами і розписом Андрія Рубльова. Тут була найзнаменитіша рубльовська «Трійця». Тепер вона в Третьяковській галереї, а в Загорську — її копія, створена талановитим художником. По подвір’ю чернець котить у чотириколісному візку бідони з молоком. Багато іноземців. Після вечірньої служби — незабутній передзвін дзвонів. Воістину: «Вечерний звон, вечерний звон, как много дум наводит он…»

День сьомий. Днями бачили афішу: у Музеї образотворчих мистецтв ім. О.Пушкіна вперше виставлено 11 картин французьких імпресіоністів. Негайно туди — у Парижі нам не бувати. Черга до каси довжелезна, неділя. Спочатку жадібно оббігли весь зал. Потім спокійно споглядали кожну картину. «Міст Ватерлоо» Моне. Звичайний начебто міст. Але він — у тумані, і цей ефект туману поглинає і тебе. «Танцівниці» Дега. Їхні фігурки — зовсім не легкокрилі метелики, це великі трудівниці. А вода в «Букеті квітів» Сезанна — як жива. Багато людей біля картини Вінсента ван Гога. Заворожує? Це і є справжнє мистецтво. Гогенівські «Три таїтянки на жовтому тлі». Пікассо... А якщо побувати в Парижі!

Далі — розшукуємо будинок Л.Толстого в Хамовниках, де писалися «Анна Кареніна», «Воскресіння». Добряче поблукали. Ніхто не знав, де такий музей. А коли знайшли — здивувалися: по всіх кімнатах тинялися іноземці. Скромна, майже убога вся обстановка дому. Скромний і його будинок у Ясній Поляні. Однак він вважав його багатим. Залишив цю розкіш, славу й пошану. Залізничний квиток, знайдений у його кишені, був до Владикавказа. Там, на волі, у життєвій простоті, у тихій пустині він шукав, певне, останнього спочинку, прощення...

День восьмий. Весь пушкінський. Екскурсія «Пушкін і Москва». Квіти до знаменитого пам’ятника. Постояли в будинку, де народився. Під’їхали до палацу Юсупових, у флігелі жили батьки поета. А князь Юсупов був весільним батьком на весіллі Пушкіна. Церква, де вінчався з Наталі. Походили по всіх кімнатах першого будинку молодих, недавно відреставрованого. Славний, затишний будиночок. Не убогий.

А весь дев’ятий день пішов на Третьяковку.

Жодного разу не побувати там, не прочитати жодної книги Л.Толстого, Ф.Достоєвського — означає жити не за людською, а за якоюсь тваринною програмою. Є й такі.

Десятий день. Холодний вітер, уже й сніжок у кінці вересня, але поїхали в Коломенське в Троїцьку церкву. Храмом Воздвиження могла годинами милуватися Ахматова. І просила підвезти до нього відразу, коли приїжджала в Москву. Воістину краса, яскраво-блакитні з позолотою бані храму виблискували навіть непогожого сірого дня. Пішли на унікальну виставку перших ікон. Там же — виставка малюнків Наді Рушевої, щойно привезена з Японії. Побувала вона і в інших країнах. Дивлячись на ці маленькі шедеври, дивуєшся: звідки у 16-річної дівчинки таке знання епох, людей, їхніх характерів? Коли вона встигла прочитати Шекспіра, Пушкіна, Лермонтова, Толстого, Екзюпері? Звідки це глибоке проникнення в задум «Майстра» М.Булгакова? Коли вона встигла створити свої одинадцять тисяч малюнків? У п’ятирічному віці, почувши по радіо «Віденський вальс», взяла в руки олівець. І перші її малюнки були дорослими. Не пізнавши ще ні життя, ні кохання, зуміла проникнути в трагедію Анни Кареніної. Сьогодні її малюнками ілюструються книги класиків.

Шереметьєвський палац. Він розкішний і через 200 років, а весь дерев’яний. Урочистості після коронації Павла відбувалися в ньому.

Великими умільцями були кріпосні майстри. Кожна люстра — витвір мистецтва. Єгипетський, античний зали. По скульптури наймолодший Шереметьєв їздив до Італії. Старший побудував Кусково.

Одинадцятий день. Почали з Ваганьківського кладовища. Вперше побачили пам’ятник Висоцькому. Відвідали Єсеніна, постояли біля плити Галини Беніславської, яка не захотіла жити без нього. Але в Кузьминках (з’їздили й туди) пам’ятник Єсеніну оригінальніший, ніж офіційно-могильний. Там він ніби вийшов з лісу — у велике місто. І торбинка за плечима, і непокірливі кучері.

Дванадцятий день. Екскурсія «Михайло Булгаков у Москві». 70 московських адрес перетнулися з життям письменника і з героями його книг. Котився наш автобус мало не по всій столиці. Головне, ми походили по всіх східцях надзвичайного будинку, де розгорталася фантасмагорія його головного роману. Воістину «рукописи не горять».

Останній наш, тринадцятий деньок. З ранку пішли в будинок Марини Цвєтаєвої. Після неї — комуналка, вся обшарпана, в руїнах. Мешканці переселені. Обіцяють музей. Але в дверні брудні ручки встромлені свіжі квіти, стіни у віршах — їй присвячених... Однак хоч би що тепер про неї писали, згадували, Марина Цвєтаєва — наш спільний гріх, усіх, хто жив поруч. Вижили розумницю з Росії, вижила її з Парижа (не друкували) й еміграція. Не оцінили, не пригріли після фатального повернення в Москву. Не утримали, а підштовхнули до зашморгу. Це ми вміємо — вихваляти й оплакувати після смерті. А поетові людська любов — як повітря.

Ось і остання екскурсія — «Давня Москва». Новодівичий монастир, хороми Софії. Петро наказав перед її вікнами повісити всіх ватажків стрілецького бунту із сувоями в руках, де вона обіцяла їм вольницю. До сутінків тинялися серед знаменитих пам’ятників Новодівичого кладовища. Вперше побачили знаменитий пам’ятник Нєізвєстного — Хрущову. От уже — парадокси долі.

Тиждень залишався від відпустки — і ми махнули в Пітер. Мій брат на своєму старенькому «Москвичі» показав нам у свої два вихідних усе передмістя, паркові ансамблі, з’їздили в Комарово на могилу Ахматової і в рєпінські «Пенати». В «Ермітажі» та багатьох інших його музеях були в інші приїзди. А цього разу намітили лише чотири маршрути: Пушкін, Достоєвський, Блок, мости Пітера — північна Венеція вся на островах, їх з’єднують 200 мостів, і майже кожен — витвір мистецтва.

Спочатку — будинок Пушкіна на Мойці, його останнє пристановище на землі. Письмовий стіл — просторий, зручний для роботи. Чорнильниця з арапчам. Подарунок друга Нащокіна з припискою: «Посилаю тобі твого предка».

Біля входу в будинок Достоєвського, де було написано роман «Брати Карамазови», — стали в чергу. Тут багато японців, узагалі багато «не наших». Що вабить їх саме до Достоєвського? Може, його жагуче шукання істини: навіщо і якій бути людині? Його щирість у болісній борні за людину принижену, пригнічену безміром людських страждань?..

У Блока на Офіцерській вулиці — його останнє кохання «Кармен». Тут він підбив підсумки прожитого. У його кабінет, із краєвидом на Пряжку, долітав вітер із моря — поет намагався селитися ближче до природи.

…Всю-всю зиму ми потім жили спогадами про свої мандрівки, особливо в спокої вечорів, за чаєм. Інколи заходила сусідка Ніла. Окрім свого села і Києва, вона ніде не бувала, навіть у Москві, у Пітері. Розглядала наші альбоми — і раптом казала: «Все їздите по всьому білому світу, а балкон не засклений. Де знову будете взимку тримати картоплю?» Я відповідала, мовляв, навіщо ж мені на небо дивитися крізь загратоване вікно? І чи багато нам треба картоплі? Купимо, з’їмо, знову купимо. Ніла по-доброму радить, виховує: «Тож восени дешевше... І навіщо вам стільки книг? Невже все перечитали? І в шафах, і на стільцях... Краще б за ці гроші стінку купили, як у всіх людей».

Вона не знає, що на книжкових полицях у кабінеті Пушкіна — чотири тисячі книг чотирнадцятьма мовами. Писав Нащокіну: «Я розоряюся на книги, як скляр на діаманти». Помираючи, сказав: «Прощайте, друзі!» — звертаючись до книг.

А моя пристрасть до подорожей, напевно, в генах. Мій дідусь із торбинкою ходив у Почаїв, уклонявся мощам Києво-Печерської лаври, ходив на прощу до Віфлеєма, був у підземному боковому вівтарі храму Різдва, бачив ясла, де народився Христос. І сьогодні моя потаємна мрія не про загратований балкон, а про подорож туди, де минули земні дні Христа. Я поклонилася б храмам над Гробом і Голгофою, де Його було розіп’ято, поклонилася б і поставила й свою похоронну свічу. Туга за мандрівками — туга за відновленням душі, це хороша туга. І може, ще не вечір... Ще не вечір.

І нехай в Україні смутні часи і навколо сумні духовні руїни, — подорож, як та чарівна паличка, поверне вас інакшими, ніж були, збадьорить, омолодить. Так, усе минає, переживемо й нашу смуту. А життя — прекрасне! Поки над нами це бездонне небо, цей неосяжний простір нашої землі і ця вічна туга за непобаченим і нездійсненим, за світлими чертогами Божого світу.