І ЩЕ ОДНА САГА ПРО КОХАННЯ

Нещодавно у Пантеон безсмертних за розпорядженням президента Франції Міттерана перенесено тіла П’єра та Марі Кюрі. Час довів: їхні заслуги нескороминущі, вічні. І сьогодні мені хочеться розповісти не так про науку, як про кохання двох, француза й польки, яке і стало творцем невідомого, неймовірного і вічного.

Маленька тендітна жінка
запалила зорю атомного століття.

І зробила це геніальне відкриття не в інститутській лабораторії, а в напівзруйнованому хліві. Цілими днями, стоячи в клубах їдкого диму, перемішуючи в казані киплячу масу залізним шворнем, вищим за свій зріст, обробляла тонни уранової руди. Два справжніх сновиди від науки, Марі і П’єр знали, що уранова смолка дуже дорога і їм недоступна. Їхній прибуток — 500 франків на місяць. Зате відходи смолки, після вилучення з неї урану, коштують жалюгідні копійки. Але ж і відходи треба привезти з Австрії. Ця сировина їм потрібна. Отже, треба урізати свої скромні витрати. На всьому шляху до їхнього геніального відкриття ніхто не дав їм ані франка, не протягнув руку допомоги. Чотири роки вони одержимо б’ються за виділення одного дециграма чистого радію.

Професорську кафедру П’єр Кюрі отримає лише тоді, коли про нього заговорить весь світ. Лабораторію — ніколи. У цей тяжкий для них час не Франція, а Швейцарія, Женевський університет запропонує йому 10 тисяч франків на рік, кафедру, квартиру, кредити. І штатне місце Марі. Досі вона не одержує ніякої платні. Виїхати? Ні... Про цю самовіддану любов одне до одного і до науки наша розповідь.

Такої, як вона, жінки у світі не було і немає. Вона перша і серед чоловіків, і серед жінок, двічі лауреат Нобелівської премії — з фізики та хімії. Її популярність на всій планеті така (і досі), що заздрити їй даремно: вона почесний член ста шести академій і наукових товариств. Це вона стояла біля витоків нової ери в історії людства — ери вивчення та використання атомної енергії. Марія Склодовська, а пізніше мадам Марі Кюрі — геніальна. Але яка ж її жіноча доля, чи була вона щаслива, чи кохала? І кохала, і була дуже коханою, і трепетне особисте щастя не обминуло її.

На фотографіях юна Маня в скромних сукнях, але не сумирна, вона горда. Схоже, доля цієї симпатичної дівчини буде в її руках. Ось і перший етап — золота медаль по закінченні гімназії. Але вона п’ята дитина в сім’ї скромного вчителя. Тому в шістнадцять років — «репетиторка», в холод і в дощ бігає по всій Варшаві. Звичайна доля панянки-безприданниці. А щоб допомогти старшій сестрі Броні, яка поїхала вчитися до Парижа, і рік, і другий працює гувернанткою у заможних буржуа. Стосунки двох сестер протягом усього життя — це теж зворушлива повість про відданість, самопожертву і взаємодопомогу по обидва боки. У Марії чудові характеристики. Дівчину запрошують у багатий маєток. Там семеро дітей. Старший син, студент, приїхавши на канікули, закохується в гарненьку вісімнадцятирічну польку. Його батьки, які досі прихильно ставилися до неї, розгнівані: «Брати за дружину гувернантку!» Тоді вона вирішує твердо, раз і назавжди: у неї немає права ні на кохання, ні на щастя. Компас долі повертається на сто вісімдесят градусів, коли з Парижа приходить лист від старшої сестри Броні. Вона пропонує їй зібрати кілька сотень карбованців, які вкрай необхідні, щоб записатися на лекції в Сорбонні. І ще не один рік минає, щоб хоч щось зібрати. До Парижа Марія їде у вагоні четвертого класу, із лавками біля стін. Не відаючи, що це початок дороги до вічної слави. Їй — 24 роки.

Отже, студентка факультету природознавства Сорбонни, вже не Маня і навіть не Марія, а Марі Склодовська. Французька мова її ще недосконала, але на лекціях сидить завжди в першому ряду. Попервах вона знаходить притулок у сестри. Потім переселяється ближче до університету. Починається суворе життя польської студентки, без жодних розваг. Головне — у неї є дах над головою, але житло без води, без опалення, без освітлення. І за будь-якої погоди йде в Сорбонну пішки, на проїзд грошей немає. У бібліотеці Сент-Женев’єв тепло і горить газ, вона завжди звідти йде останньою. Тижнями харчується чаєм і хлібом з олією. Та й не насмілюється вона витрачати дорогоцінний час навіть на смажену картоплю. Адже розумні люди стільки вже добули знань, їй ще не відомих. У її життєвій програмі лише наукові мрії. Їй доручено роботу з дослідження магнетизму в різних марках сталі. Але бракує апаратури. Професор Ковальський вирішує познайомити Марі з молодим науковцем П’єром Кюрі. У нього, здається, щось знайдеться для неї. Їх знайомлять. У Парижі вона вже чотири роки.

П’єру Кюрі тридцять п’ять років, але з вигляду значно молодший. Між ними відразу зав’язалася невимушена розмова, бо він працював над такими науковими питаннями, стосовно яких їй було дуже цікаво знати його думку. Марі шанобливо слухає П’єра. А він здивований: вона чарівна, без будь-якого кокетства, багато знає, навіть заперечує з ясним розумінням справи. Тонкі пальці обпалені кислотами. Опукле розумне чоло. І раптом відчайдушна радість обпекла його: добре, що він не одружився з жодною із тих миленьких дівиць, із якими колись зустрічався. Про Марі йому сказали: вона довго збирала гроші на своє навчання, живе сама, аж під дахом у мансарді, явно бідує.

З тієї першої зустрічі П’єр намагається зустрітися з нею на засіданнях фізичного товариства. Потім просить у неї дозволу явитися з візитом. Вона дозволила. В убогому житлі, у поношеній сукні, Марі остаточно підкорила його, він записує у своєму щоденнику: «Розумово обдаровані жінки — рідкість». Через кілька місяців під її впливом підтягується й сам і блискуче захищає докторську дисертацію з магнетизму. Тоді пропонує Марі познайомитися з його батьками. Вона теж блискуче витримала всі іспити, збирається до Варшави. П’єр робить пропозицію: «станьте моєю дружиною». Вона збентежена: вийти заміж за француза, розлучитися з Польщею? Ні, вона не може. І їде на літо додому.

Марі гостює у рідних і
знайомих у Львові, Кракові, Варшаві, і скрізь услід їй летять листи з Парижа, нагадуючи, що там її чекає П’єр Кюрі. Він готовий із нею зустрітися в Польщі, якщо вона дозволить. Восени Марі повертається до Парижа. Людину науки тягне до неї не лише кохання й пристрасть, а вища духовна потреба, з цією тендітною молодою жінкою йому хочеться говорити про майбутню роботу, вона його розуміє. Це найбільше зачаровує П’єра. Крім того, він передчуває її обдарованість у науковій праці, без якої і вона не мислить свого майбутнього життя. Він схиляється перед її мужністю і шляхетністю. Він розуміє — нарешті йому неймовірно пощастило зустріти жінку рідкісну, створену для нього. Вона йому просто необхідна, і він не розлучиться з нею. Марі дедалі більше піддається його чарам І все більше прив’язується до нього.

Нарешті вона пише подрузі та рідним, що відтепер зватиметься мадам Кюрі, її адреса: «Школа фізики та хімії» по вулиці Ломон, а чоловік — професор у цьому інституті. Вона не має коштів на вінчальну сукню, та це і не потрібно їй. Зате удвох із сестрою вони зшили нову, цілком пристойну і практичну, яку вона зможе носити в лабораторії. Ні весільного бенкету, ні золотих каблучок не було в цієї закоханої пари. На подаровані родичами гроші вони купили два новеньких велосипеди для прогулянок за місто. Відтепер дві обдаровані голови мислитимуть спільно, а вчорашня самітниця стає ніжною коханою. Одруження з бідною іноземкою, взятою з мансарди Латинського кварталу, зробило П’єра найщасливішим чоловіком. Крім того, він проводить наукові дослідження поруч з коханою. Їй складніше, з’явилися обов’язки заміжньої жінки. Обслуги немає. Марі встає дуже рано, йде на ринок, вчиться готувати і самозабутньо готується до конкурсу на звання викладача. Світло в їхній квартирі горить до другої-третьої години ночі. Її старанність винагороджується повною мірою: на конкурсі посіла перше місце.

На другому році заміжжя вона чекає дитину. І та благополучно народжується: дочка Ірен, майбутня володарка Нобелівської премії. «Думка про вибір між сімейним життям і кар’єрою вченого навіть не навідувала Марі. Вона вирішує діяти на всіх фронтах: кохання, материнства й науки, нічим не поступаючись. Жагуче бажання і воля забезпечили їй успіх і тут», — згодом напише про неї її друга дочка — Єва. А поки що в убогій лабораторії Школи фізики вона готується захищати докторську дисертацію. І тут-таки потім зробить найважливіше відкриття сучасної науки. П’єр Кюрі вирішує тимчасово залишити свою роботу над кристалами і допомогти Марі. Він розуміє широту її теми і вирішує: зараз їм треба стати поруч. У вогкій і холодній майстерні дві голови і чотири руки шукають невідомий хімічний елемент. У «Доповідях Академії наук» уже надруковано: «Марі Склодовська-Кюрі заявляє, що в мінералах з оксидом урану, ймовірно, міститься новий хімічний елемент, що має високу радіоактивність». Відтоді у творчості і в роботі чоловіка й дружини вже не розрізнити внеску кожного з них.

Вона радилася з ним у виборі теми для дисертації з вивчення урану. Він схвалив її рішення. Почалася їхня спільна робота. Тепер вони пишуть завжди: «ми спостерігали, ми знайшли», «у попередній роботі один із нас виявив». Батько П’єра в ці роки став неоціненним помічником Марі. (Мати П’єра померла від раку.) Він щиро полюбив її і став вихователем Ірен та найближчим її другом. У подружжя не було ні грошей, ні лабораторії, ні допомоги. Дослідження проводили у напівзруйнованому сараї. Не місяць, не рік — чотири роки переносили мішки, посудини, по кілька годин підряд розмішували киплячу масу в чавунному казані. Кілограм за кілограмом вчені обробляють тонни уранової руди, перевтілюючись у чорноробів. П’єр іноді не витримує такого темпу життя, тоді вона сама сідає за апаратуру. І ось: успіх, перемога. Марі вдалося виділити один дециграм чистого радію. Потім вона стала власницею грама радію. І він буде найдорожчою речовиною на світі. Тоді один грам радію коштував 750 тисяч франків золотом.

Минуло п’ять років відтоді, як Марі почала працювати над темою своєї дисертації. І ось — захист. Напередодні виявилося, що йти на суд учених їй ні в чому. Сестра Броня силоміць повела її до магазину. Так у Марі з’явилася перша шовкова сукня. Але в кутиках очей і на опуклому чолі вже були тонкі павутинки зморщечок, сліди неймовірної напруги і праці. П’єр Кюрі, свекор та сестра Броня — свідки її перемоги:

— Паризький університет дарує вам ступінь доктора фізичних наук із дуже почесним відгуком.

Відтоді як Марі довела, що радієм можна лікувати рак, скрізь розпочалися пошуки радіоактивних мінералів. В Америці та Бельгії з’являються проекти промислового виробництва радію. Однак заводи не зможуть виробляти «казковий метал», поки їхні інженери не розвідають таємницю, яким чином виділити чистий радій. Зі США, із Буффоло надходить лист із проханням до подружжя Кюрі дати їм ці дані. Але спочатку, говорить П’єр удома, їм годилося б запатентувати і закріпити свої права на промислову технологію одержання радію в усьому світі. А Марі відповідає: «Це суперечить духові науки». Чоловік вважає так само. Хоча патент — це гроші, багатство, це забезпечене життя в достатку, відсутність турбот про заробіток у важкому, перенапруженому працею житті. Обоє заробляють гроші викладацькою працею. П’єр докидає останній аргумент:

— Ми могли б мати прекрасну лабораторію.

Марі відповіла не одразу, але твердо:

— Радій служитиме хворим. Отже із цього ми не станемо отримувати вигоду. Будемо безкорисливі і віддамо перевагу бідності, а не багатству.

Через двадцять років Марі Кюрі напише: «За згодою зі мною П’єр відмовився отримати матеріальну вигоду з нашого відкриття; ми не взяли ніякого патенту і, нічого не приховуючи, оприлюднили результати наших досліджень, а також способи отримання чистого радію. Більше того, всім зацікавленим особам ми давали необхідні роз’яснення. Це пішло на благо виробництва радію, що могло вільно розвиватися, спочатку у Франції, потім за кордоном, постачаючи ученим і лікарям продукти, яких вони потребували. Це виробництво досі використовує майже без змін запропоновані нами методи одержання радію».

Перші почесті прийшли до
них з Англії. Королівський інститут офіційно запросив П’єра Кюрі зробити доповідь про радій. Подружжя везе із Парижа коштовний подарунок: часточку радію в скляній ампулі. Марі — перша жінка, присутня на засіданнях Королівського інституту. Їх запрошують на обіди, банкети, блискучі прийоми; вони слухають тости на свою честь. Погляди більше прикуті до Марі, такий феномен, як жінка-фізик, вражає. Вона в темній сукні без рукавів, без жодних прикрас. Тонкі пальці обпалені кислотами. Поруч із нею на відкритих шиях виблискують найдорожчі діаманти Британської імперії.

Подружжя повертається знову у свій сарай. Слідом із Лондона сповіщають, що їм присуджено медаль Деві, одну з найвищих нагород Королівського товариства.

На урочистих загальних зборах Академія наук у Стокгольмі 10 грудня 1903 року повідомляє, що Нобелівська премія з фізики присуджується Анрі Беккерелю і подружжю Кюрі за відкриття в галузі радіоактивності. Від їхнього імені французький посол прийняв із рук короля диплом і золоті медалі.

До Швеції не змогли поїхати. Поїздка в цей час внесла б великі порушення у викладання, а головне, влітку і восени Марі хворіла. Лікарі виявили недокрів’я. Їй необхідно було зміцнитися. Рідним у Варшаву в ці дні вона пише:

«Нас закидали листами, і немає відбою від журналістів та фотографів. Хочеться провалитися крізь землю, щоб мати спочинок. Ми отримали пропозицію з Америки прочитати там кілька доповідей про наші роботи. Вони нас запитують, скільки ми бажаємо отримати за це. Хоч якими були б їхні умови, ми схильні відмовитися. Ми з великими труднощами уникнули передбачених банкетів на нашу честь. Ми затято опиралися цьому, і люди нарешті зрозуміли, що з нами нічого не вдієш». Подружжя наймає за власний кошт лаборанта, щоб прискорити нові дослідження.

Нарешті вона має можливість зробити подарунки сестрам, братові П’єра, одній своїй убогій учениці і бідним польським студентам. Вона вирішила, поки жива і може заробляти, допомагати всім нужденним, наскільки дозволять кошти. Вони обоє так потребують зосередженості й тиші, натомість повсюди в газетах жадібне прагнення попорпатися в житті нових кумирів, а під фотографією Марі такі рядки: «Чарівна мати, яка поєднує шляхетні почуття з розумом, цікавим до незбагненного», «молода тендітна жінка незвичного вигляду». Пишуть навіть про Діді, їхнього кота.

Бідність і перевтому, виявилося, було переносити легше. Слава стала їхнім ворогом. Колись можна було прийти додому і забутися міцним сном утомленої від праці людини. Ніколи подружжя Кюрі такою мірою не було позбавлене відпочинку, але ж їм слід працювати. Вони мріяли про такий тихий куточок, звідки вигнано газетярів. Адже шкода гаяти час навіть на читання потоку листів. Один американець надіслав лист із проханням дозволити йому назвати ім’ям мадам Кюрі свого кращого скакового коня. Обоє вчені втратили внутрішній спокій. Слава мала винагородити Кюрі кафедрою, лабораторією, співробітниками. Франція виявилася останньою країною, що визнала їх. Воістину, немає пророка у своїй батьківщині.

Знадобилася Нобелівська премія, щоб Паризький університет надав П’єру кафедру фізики, але не кредити. 1904 року у Марі народжується друга дочка — Єва. Нарешті подружжя виконує свій обов’язок: їде до Стокгольма, де П’єр від себе й від імені дружини виступає перед Стокгольмською академією наук. Там він уперше висловлює тривогу: чи не принесе радій людству зло?

«Можна собі уявити і те, що в злочинних руках радій може бути дуже небезпечним, і в цьому зв’язку слід запитати: чи пізнання таємниць природи вигідне людству, чи достатньо людство дозріло, щоб отримувати з нього лише користь, чи ж це пізнання для нього шкідливе? У цьому плані дуже характерний приклад із відкриттями Нобеля».

Нарешті вони зажили простим і замкненим життям, як колись. Роботи з дослідження радію Марі зазвичай проводила, не одержуючи ніякої платні. Тільки в листопаді 1904 року надійне становище з оплатою 2400 франків на рік уперше дало їй законне право входити в лабораторію свого чоловіка. Аж ось коли вона розпрощалася з гнилим сараєм, де відкрила радій! Вони розпочали нові дослідження. Це був щасливий час. Пізніше Марі напише: «Усе склалося навіть краще, ніж я мріяла на початку нашого союзу. В мені весь час наростало захоплення його винятковими чеснотами, такими рідкісними, такими піднесеними, що він здавався мені істотою єдиною у своєму роді, далекою від усякої суєтності, усякої дріб’язковості».

Про що він думав 19 квітня
1906 року, коли, розкривши парасольку, під зливою йшов додому? Перетинаючи йому шлях, важкий фургон котився назустріч. П’єр посковзнувся і втрапив під копита коня, ще живий. Але заднє колесо із шеститонною масою проїжджає по його голові. Миттєва смерть — страшна плата за неуважність!

Бадьора, весела Марі, почувши брязкіт ключа в замку парадних дверей, сама йде відчиняти. Шоста година — отже, П’єр прийшов. Але в скорботних позах людей, які стоять на порозі, якесь нелюдське співчуття. Вона щось зрозуміла, але ще не втрачала надії:

— Щось із П’єром? Помер? …Зовсім помер?

В одну мить Марі Кюрі майже на тридцять років перетворилася із щасливої молодої жінки на самотню і нещасну людину. Тепер її сім’я — сімдесятирічний старий (батько П’єра захотів залишитися з ними назавжди), дівчинка Ірен і маленька Єва. Франція оголосила національну жалобу по великому ученому. Марі призначено професором факультету природознавства Сорбонни на кафедру, яку очолював її чоловік. Вперше в історії французької вищої школи жінка отримує професорську кафедру.

Вона продовжує дослідження, перервані смертю П’єра, а в Сорбонні створює і читає перший і єдиний у світі курс лекцій з радіоактивності. 1911 року їй присуджують другу Нобелівську премію, з хімії. Марі ще більше схудла, її волосся торкнула сивина. Обличчя, осяяне розумом, красиве. Світова слава, дві премії Нобеля (ніколи жоден чоловік чи жінка не були двічі визнані гідними такої нагороди) викликали поклоніння перед особистістю Марі, але в інших — заздрість. А в неї чоловіча професія, друзі — чоловіки. Її звинувачують у руйнації чужих сімейних уз. Захищатися Марі не вміє — вона на межі самогубства. Серед найстійкіших її захисників брат П’єра — Жак Кюрі. Вона вже ненавидить свою славу. Одне цькування змінюється іншим. Її принижують походженням: вона і полька, і німкеня, вона і росіянка, вона і єврейка. О, люди, люди!..

Ще буде в її житті війна 1914—1918 рр., коли вона створить 220 пересувних і постійних рентгенівських установок і їздитиме з ними по фронтових госпіталях. Потім — робота над новими дослідженнями. Тріумфальні поїздки за кордон. І газети з великими заголовками: «Данина поваги генію. Блискуче товариство в Білому домі вшановує славетну жінку». А вона вже приховує, навіть від найближчих, нездужання, поганий зір, шум у вухах. Рентгенівські знімки, аналізи ставлять лікарів у безвихідь: усі органи в нормі. Але вона вже не підводиться з ліжка, у маренні не називає нічиїх імен, хоча дочка стоїть поруч. Лунають лише безладні фрази: «параграфи глав треба зробити однаковими», «це виготовлено з радію» (на чашку з чаєм). Усе про свою роботу. Марі, вся в білому, геть сива, зустріла смерть мужньо, ставши жертвою тієї речовини, яку відкрили вони разом із П’єром.

Труну Марі поставили на труну чоловіка. Рука в руці, одна душа і серце, — таким було трудове і щасливе життя до останнього дня закоханих одне в одного чоловіка й жінки. Тепер вони знову були разом.

Після його трагічної загибелі хотіла піти до нього швидше. В останні хвилини свого земного життя, ніби готуючись до побачення з ним, неприродно погарнішала. Після смерті Марі знайшли її щоденник. Тільки йому вона довіряла горе, що душило її. Він у плямах сліз: «П’єре, мій П’єре, ти лежиш там, бідолаха... А я йду вулицею, мов у гіпнозі, без жодних думок. Думаю про тебе без кінця. Не уявляю, як тепер житиму, не бачачи тебе, не усміхаючись ніжному супутнику життя. Вчора на кладовищі я все не могла зрозуміти значення слів «П’єр Кюрі», викарбуваних на могильному камені. Краса сільських просторів викликала в мені душевний біль, і я спустила вуаль, щоб дивитися на все крізь чорний креп...»

«Милий П’єре, мені хотілося б сказати тобі, що в нашому саду розцвів альпійський рокитник і починають цвісти гліцинії, іриси, глід». «Працюю в лабораторії цілими днями. Мені не любі вже ні сонце, ні квіти. Робота — єдине, що я в змозі робити. Там мені краще, ніж будь-де. Я не уявляю, що могло б потішити мене особисто, крім, може, наукової праці, та й то ні. Адже якби я в ній досягла успіху, мені було б нестерпно, що ти цього не знаєш».

Воістину, безсмертна сага про кохання. Безсмертна! Так було — і так буде.