АФРИКА ДЛЯ РОСІЙСЬКОГО ПОЕТА

Одного разу гімназист Коля Гумільов заповнював «анкету», складену дівчинкою, до якої був небайдужий. У графі «улюблена рослина», де її подружки називали троянду або ромашку, він сміливо написав: «Баобаб». Улюблений письменник — Густав Емар. А улюблена страва — і геть екзотичний «канандер». Дізнавшись наступного дня від дорослих, що сорт сиру, який він мав на увазі, насправді називається «камамбер», Коля дуже страждав і планував викрадення «анкети» у власниці...

Хлоп’яче бачення світу крізь призму екзотики так і не полишило Миколу Гумільова. Щоправда, традиційно еволюцію його творчості подають саме як шлях від красивих і нетутешніх «Романтических цветов» — збірки, що принесла поетові популярність, — до поступового протверезіння, наближення до реальності, простоти й трагізму. Для такого погляду є підстави, і на його підтвердження можна навести чимало гумільовських рядків, геть-чисто позбавлених романтичного антуражу і квітчастих метафор. Однак остання прижиттєва збірка, яку поет тримав у руках — «Шатер» («Огненного столпа», виданого 1921 року, він уже не побачив), — повертає нас в Африку. Екзотична Африка Гумільова мало змінилася відтоді, як нею бродив «вишуканий жираф»:

... Пальмы, кактусы в рост человеческий травы,

Слишком много здесь этой паленой травы...

Осторожнее! В ней притаились удавы,

Притаились пантеры и рыжие львы.

...Как любил я бродить по таким же дорогам,

Видеть вечером звезды, как крупный горох,

Выбегать на холмы за козлом длиннорогим,

На ночлег зарываться в седеющий мох!

Гумільов не встиг зістарітися — у серпні 1921, коли його розстріляли за обвинуваченням в участі у контрреволюційній змові, йому було всього 35 років. Не встиг він по-справжньому й подорослішати, «перерости» хлоп’яче захоплення левами та баобабами. Зате встиг — і це цілком закономірно — тричі побувати в Африці, і не туристом, а як дослідник-етнограф. У цілому, за його ж власними підрахунками, Микола Гумільов провів на Чорному континенті цілих два роки.

Паперові битви Срібного віку

Багато написано про бурхливе літературне життя, що вирувало на початку ХХ століття — у період, який отримав назву Срібного віку. Біографія будь-якого поета тієї епохи (і Гумільов не виняток) — це суцільні творчі вечори, виступи на всіляких «літературних четвергах» або «суботах»; журнали й альманахи, які часто припиняли існування після виходу у світ двох-трьох номерів; численні, як сказали б сьогодні, «хеппенінгові акції» у закладах на кшталт знаменитого «Бродячого собаки»; гострі дискусії «у поетичних колах» і полеміка в пресі; суперечливі рецензії практично на кожну літературну новинку...

Ось у Парижі виходить друга книжка зовсім ще молодого Миколи Гумільова «Романтические цветы». Першу його збірку «Путь конквистадоров» було видано на гроші батьків юного поета, й опісля вона не перевидавалася — автор вважав її слабкою. Можливо, на таке рішення вплинула якраз жорстка рецензія, написана самим Валерієм Брюсовим, якого Гумільов вважав своїм учителем.

У відгуку на «Романтические цветы» Брюсов поблажливіший. «Вірші М. Гумільова тепер гарні, витончені і здебільшого цікаві за формою... Можливо, продовжуючи працювати з тієї завзятістю, що й тепер, він зуміє піти значно далі, ніж ми те намітили, відкриє у собі можливості, про які ми й не підозрювали», — пише він в оглядовій статті «Дебютанти», опублікованій у його журналі «Весы». А ось анонімному критику Л.Ф. із журналу «Образование» збірка не сподобалася: «Як поет М.Гумільов дуже нерівний і часто вміє хороше ціле спритно зіпсувати двома-трьома дрібницями».

Та особливо круто пройшлася по Гумільову газета «Царскосельское дело». Про знущальний пасквіль на тему «Романтических цветов» Анна Ахматова згадувала через багато років як про «явне цькування з боку озвірілих царськоселів... У цьому страшному місці все, що було вище певного рівня, підлягало знищенню... У М.С. царськоселам усе було ворожим: найбільше — декадентські вірші, потім поїздки в Африку... Всього цього царськосели ніколи йому не подарували».

Нагадування про Африку не випадкове, і до нього ми ще повернемося. Але привертає до себе увагу ще один момент: виняткова серйозність, навіть драматичність, із якою поетеса ставиться до публікації якоїсь місцевої газети. Пояснювати це єдино вразливою душею Ахматової було б не зовсім коректно. Срібний вік дуже серйозно ставився до поезії як явища і до всього, пов’язаного з цим явищем. Поетична творчість не сприймалася як щось глибоко особисте й індивідуальне: навпаки, поети збиралися у всілякі об’єднання, «гуртки», «цехи», винаходили нові творчі напрями й стилі, підводили під них ідеологічні платформи — і дискутували, дискутували...

Так Гумільов балотувався і був обраний у «гурток Случевського», на зборах якого поети читали одне одному із наступним обговоренням свої вірші. А трохи згодом разом з Інокентієм Анненським та В’ячеславом Івановим створив «Академію вірша», відому також як Товариство ревнителів художнього слова. Тоді ж було засновано журнал «Аполлон», у якому Гумільов проявив себе як літературний критик. Він аналізує творчість багатьох сучасних поетів — інколи доброзичливо, інколи не дуже. Рецензія на збірку Іванова образила останнього.

«В.Іванов йому чогось у цій рецензії ніколи не вибачив, — писала А.Ахматова. — Коли М.С. читав у «Академії вірша» свого «Блудного сына», В. обрушився на нього з майже непристойною лайкою. Я пам’ятаю, як ми поверталися в Царське, геть знищені пригодою, і потім М.С. завжди дивився на В.І. як на неприхованого ворога».

На противагу «Академії», Гумільов спільно з поетом С.Городецьким створює нове об’єднання — «Цех поетів». «Цеховики» виступають із маніфестом, який проголошує появу нової художньої течії — акмеїзму. Акмеїсти протиставляли себе символістам та футуристам. Їхнім девізом були «ясність, простота, утвердження реальності життя». Починається літературна дискусія: Валерій Брюсов у статті «Нові течії в російській поезії. Акмеїзм» умовляє Гумільова, Городецького й Ахматову «відмовитися від безплідної претензії утворити якусь нову школу»: мовляв, «через рік чи два не залишиться ніякого акмеїзму». Набагато пізніше, 1921 року, проти акмеїстів виступить і Олександр Блок із відомою статтею «Без божества, без натхнення». Анна Ахматова вважала цю статтю замовною. Але «ідейні розбіжності» між двома великими поетами були й раніше...

Поети і критики Срібного віку не втомлювалися ламати списи і пера, стверджуючи одне одному, куди саме має рухатися поезія. Чи сприймав Гумільов усерйоз усі ці «паперові баталії»? Мабуть, так: Микола Степанович, як видно з його літературно-критичних робіт, вірив, що поетична творчість піддається аналізу і потребує теоретичної платформи. Вже після революції він читав лекції в новоствореному Інституті живого слова, працював із молодими поетами, яких невдовзі почали називати «гумілятами». Ті боготворили наставника й училися сумлінно. На жаль, великим поетом ніхто з них не став. Скажімо, поетеса Ірина Одоєвцева стала популярна завдяки ...мемуарним книгам, де описала епізоди свого тривалого спілкування з учителем. Саме їй він розповів, зокрема, згадану вище історію з «канандером»...

Поза сумнівом, стовідсоткова зануреність у бурхливий «літературний процес» по-справжньому захоплювала Гумільова. Проте навряд чи словесні бої в поетичних салонах і на папері могли забезпечити повну самореалізацію його особистості. Діяльній особистості «поета-воїна», героя, чоловіка і трохи хлопчиська, схибленого на екзотиці, — ось чого не могли подарувати поетові кабінетні критики. Йому потрібні були справжні, реальні пригоди, враження та випробування. Йому потрібна була Африка.

«Африканский дневник»

Восемь дней от Харрара
я вел караван

Сквозь Черчерские дикие горы

И седых на деревьях

стрелял обезьян,

Засыпал средь корней

сикоморы.

На девятую ночь я увидел

с горы —

Этот миг никогда не забуду —

Там внизу, в отдаленной

равнине, костры,

Точно красные звезды, повсюду...

Із трьох подорожей Миколи Гумільова в Абіссінію найбільш відома остання, 1913 року, коли поет сам очолив етнографічну експедицію Академії наук. На його плечі як керівника спочатку лягли прозаїчні обов’язки: ходіння по високих кабінетах, боротьба з бюрократією і тяганиною, закупівля обладнання та провіанту для членів експедиції. Ось усе нарешті готове, і пароплав «Тамбов» вирушає до Африки. Шлях експедиції лежав із порту Джібуті в Баб-ель-Мандебській протоці у древнє ефіопське місто Харер (Харрар), а звідти — на південний захід країни.

Микола Гумільов одразу став вести щоденник. «Я пишу його так, щоб уже можна було друкувати», — писав він дружині. Однак видати свої дорожні нотатки поет не встиг: почалася війна, потім революція... Зошити зникли і довго вважалися безповоротно втраченими. Лише 1987 року «Африканський щоденник» Гумільова несподівано виявився у його нащадків — щоправда, не весь — і був опублікований у журналі «Огонек». «Щоденник» був настільки цікавим, що кореспондент журналу «Вокруг света» здійснив власну подорож гумільовським маршрутом.

Зник і проданий перед самісінькою революцією видавцю рукопис натураліста Миколи Сверчкова — супутника й помічника Гумільова в експедиції, його небожа, якого близькі звали Коля-маленький. Це з його розповідей сім’я дізналася, які неймовірні хлоп’яцтва дозволяв собі в дорозі «дядя Коля». Одного разу мандрівники переправлялися з одного берега ріки на другий у кошику, що сковзав по канату, підвішеному між двома деревами. Коріння дерев явно підгнило, у ріці було повнісінько крокодилів — однак Гумільов заходився розгойдувати кошик, перебуваючи на середині переправи. Щойно мандрівники ступили на берег, одне з дерев упало...

Іншим разом Микола Гумільов зацікавився абіссінським способом перевірки людини на гріховність. Перевірюваний, роздягнувшись догола, мав пролізти у вузьку щілину між двома великими каменями. Якщо він застрявав, ніхто не мав права не те що допомогти йому вибратися, а й навіть подати води. Бідолаха вмирав у муках — і розсип кісток та черепів поблизу того місця свідчив, що грішників траплялося чимало. Гумільов захотів перевірити чистоту своєї душі, і Колі-маленькому не вдалося відмовити дядька; на щастя, усе обійшлося.

Інколи керівник експедиції забував про дипломатію, спілкуючись із місцевим населенням: одного разу він вихопив палицю в людини, яка надто емоційно нею розмахувала. З’ясувалося, що це місцевий суддя і махати палицею йому велить посада. Справу вдалася залагодити, й Гумільову навіть подарували цю саму палицю, яку він долучив до своєї етнографічної колекції. А заради іншого експоната — чалми одного старого шейха — йому, навпаки, довелося проявити чудеса дипломатії, весь день улещуючи хазяїна і ненав’язливо пригощаючи його листям чагарника кат, що містить слабкий наркотик. Збираючи колекцію, поет тинявся базарами, не соромлячись торгуватися за вподобані речі, а то й заходив у будинки абіссінців. Намагався зрозуміти призначення тієї чи тієї речі: сам сідав, наприклад, за ткацький верстат. «Це полювання на речі захоплююче надзвичайно, — писав він у щоденнику. — Перед очима помалу постає картина життя всього народу...»

Зібрана Гумільовим колекція досі зберігається в Музеї антропології й етнографії імені Петра Великого у Санкт-Петербурзі. Тому самому, про який поет писав:

Есть музей этнографии

в городе этом

Над широкой, как Нил, многоводной Невой,

В час, когда я устану

быть только поэтом,

Ничего не найду

я желанней его.

Я хожу туда трогать

дикарские вещи,

Что когда-то я сам

издалека привез,

Чуять запах их странный, родной и зловещий.

Запах ладана, шерсти

звериной и роз.

Журналіст «Вокруг света», що повторив маршрут Гумільова від Джібуті до Харера, наводить цікавий факт: виявляється, за двадцять років до Миколи Степановича в цьому древньому місті побував інший поет — француз Артюр Рембо. Він теж проводив там дослідження для Паризького географічного товариства, але головна мета африканських мандрівок Рембо полягала не в цьому. Молодий поет втомився від бідності і поїхав в Африку роздобути «свій мільйон». Торгував слоновою кісткою та кавою, відкрив торговий дім, потім тяжко занедужав, мусив повернутися до Франції і помер у марсельській лікарні... Віршів Артюр Рембо на той час давно вже не писав. Африка вбила у ньому поета.

Було б надто прямолінійно заявити, що саме вона, Африка, створила поета Миколу Гумільова. Але поза сумнівом, без неї, без подорожей, досліджень, нерозсудливості, збирання старожитностей і легенд, без своїх африканських щоденників — і у прозі, і у віршах — він був би зовсім інакшим.

На Мадагаскар...

Ще в ранній молодості Миколу Гумільова визнали непридатним до військової служби — через астигматизм очей. На Першу світову він пішов добровольцем. «Він був, мабуть, одним із тих небагатьох людей у Росії, чию душу війна застала в найбільшій бойовій готовності», — писав сучасник поета. У бою він виявляв ті ж самі сміливість і нерозсудливість, що й в африканських походах, був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. У поезії тих років південну екзотику заміщає романтика і героїка війни:

И залитые кровью недели

Ослепительны и легки,

Надо мною рвутся шрапнели,

Птиц быстрей взлетают клинки.

Я кричу, и мой голос дикий,

Это медь ударяет в медь,

Я, носитель мысли великой,

Не могу, не могу умереть!

Революція застала його за кордоном, куди Миколу Гумільова відрядили у травні 1917. Він жив у Парижі та Лондоні, знайомився зі знаменитими письменниками й поетами, працював над східною літературою, перекладами, писав п’єсу «Отруєна туніка». Та все ж уже 1918 повернувся в Росію — хоча особливих симпатій до більшовиків ніколи не виявляв і відкрито називав себе монархістом. 2 серпня 1921 року його заарештували за обвинуваченням у причетності до контрреволюційної «Таганцевської» змови, а 25 серпня розстріляли.

Наприкінці 80-х років юрист у відставці Г.Терехов добрався до засекреченої справи Гумільова і з’ясував, що поета стратили всього лиш за те, що він, отримавши пропозицію вступити у змову і категорично відмовившись, «із забобонів дворянської честі» не доніс про підготовку змови в органи. Втім, можливо, це була версія, яку Гумільов використовував на допитах для захисту. Адже і Владислав Ходасевич, і Георгій Іванов, і Ірина Одоєвцева згадують, що поет неодноразово натякав на свою приналежність до якоїсь змови. І це було схоже на нього, схильного до ризику, хто постійно шукав небезпек і пригод — тим більше заради шляхетної мети.

Із в’язниці Микола Степанович писав дружині: «Не турбуйся про мене. Я здоровий, пишу вірші і граю в шахи». Він був спокійним під час арешту і на допитах, «такий спокійний, як і коли стріляв левів, водив улан в атаку, говорив про вірність «своєму государю» в обличчя матросам Балтфлоту», — писав учень Гумільова поет Георгій Іванов. Він же переказує зі слів знайомого такий почутий відгук про поведінку Гумільова перед стратою: «Цей ваш Гумільов... Нам, більшовикам, це смішно. Але, знаєте, шикарно помер. Я чув із перших рук (тобто від чекістів, членів розстрільної команди). Усміхався, докурив цигарку... Фанфаронство, звісно. Але навіть на хлопців з особливого відділу справив враження. Пусте молодецтво, а все ж міцний тип. Мало хто так умирає...»

Мати Миколи Гумільова до кінця своїх днів так і не повірила у смерть сина. Вона запевняла, що Колі вдалося тоді втекти з-під конвою і поїхати далеко...

В Африку, казала вона. На острів Мадагаскар.