Шоу-діти — заручники амбіцій і пристрастей

Навряд чи продюсери «Голос. Діти» очікували настільки різкої негативної реакції телеглядачів на свій проект. Наприклад такої: «Все журі шоу «Голос. Діти» (Лобода, Кароль, Скрипка) треба позбавити українського громадянства - за знущання з дітей, які співають, а потім плачуть, а ці «г» сидять до них «ж» - і не розвертаються. Більше не дивлюся». До слова, програма призначена для сімейного перегляду. З кількох сотень коментарів на сайті телеканалу набереться лише зо два десятки позитивних. Не знаю, як із голландською версією «Голос. Діти». Нашу - однозначно рятують і ошляхетнюють діти. Всі вони талановиті, позитивні, мудрі й мужні. Їхня невимушеність, щирість, сльози викликають захоплення, розчулення й сльози у відповідь. Що відбувається за лаштунками, як і хто підтримує маленьких артистів, розповідає психолог телепроекту Марина ГУМЕНЮК.

- Марино, в чому конкретно полягає ваша робота?

- Я працюю і з дітьми, і з батьками. Перед виходом на сцену й після виступу - за потреби. Але моя робота починається ще з кастингу. Адже дітей відбирають не тільки за вокальними даними, вони проходять також різні тести на стресостійкість. Коли починаються прослуховування, діти перебувають у студії із самого ранку, тому ми багато спілкуємося, граємося в різні ігри. Діти опиняються в новому середовищі, потрапляють у нову ситуацію, а це викликає стрес. У них виникає безліч запитань, і дуже важливо їх почути. Дітей, які вперше виходять на сцену, дуже мало. Більшість із них багато разів брали участь у конкурсах і концертах. Також я проводжу роботу з батьками, щоб вони не налаштовували дітей виключно на перемогу. Для батьків дуже важливо, щоб їхні чада засвітилися на телебаченні, щоб стали впізнаваними. Вони вважають, що це допоможе їм досягти успіху в житті.

- А вам не здається, що батьки хочуть самоствердитися за рахунок дітей?

- Безумовно. Але вони керуються добрими намірами, щиро вважаючи, що професія, у цьому разі естрадного співака - запорука легшого, цікавішого, яскравішого життя.

- Але це ілюзія.

- Так, людям властиво помилятися.

- Сумно, коли дорослі задовольняють свої амбіції за рахунок дітей. Маленький Арсен зі сльозами на очах казав, що не хоче бути артистом, а хоче просто спати. Адже змушуючи робити щось проти бажання самої дитини, ми можемо зламати або травмувати її?

- Звичайно, за маленьких дітей роблять вибір батьки. Але я би не сказала, що тим самим вони ламають дитячу психіку. Я, наприклад, не зустрічала дітей, які б у шість-сім років із радістю ходили в якусь секцію чи гурток. Їм нікуди не хочеться. Батькам важливо мотивувати маля. Якщо дорослі бачать талант у дитини, чому ж його не розвивати?

- А чи не зарано шестирічним дітям брати участь у шоу? І розрив між шестирічною та чотирнадцятирічною дитиною величезний.

- Я вважаю, що не тільки на конкурси, а й до школи зарано йти в такому віці. А що стосується чотирнадцятирічних, то вони ще більше травмуються, зазнавши невдачі.

Малята ще не можуть аналізувати, не можуть передбачити подальшу картину, уявити собі, що може бути в разі програшу або перемоги. А підлітки мислять уже свідомо.

- Батьки висувають якісь претензії в разі невдачі, можливо, намагаються влаштувати розбірки?

- Батьки висловлюють усе що хочуть. Адже їхнє чадо - найкраще, найдостойніше, їм здається, що до їхньої дитини несправедливі. Але ні агресії, ні погроз ніхто не висловлював. Здебільшого батьки поводяться адекватно.

- Ви вважаєте, шоу може бути об’єктивним і справедливим?

- У тому-то й річ - треба розділяти шоу і конкурс. Тут працюють правила шоу (видовища), й організатори дотримуються саме цих правил. Цілком природно, якщо людину скривдили - вона обурюється. Але чимало батьків радіють уже тому, що потрапили в шоу, їхню дитину побачили. І це вже перемога. З’явилися нові шанси, безліч нових друзів.

- Мені запам’яталася дівчинка, яка готова була морську прогулянку з мамою й татом проміняти на Інтернет, де проводить увесь вільний час. Адже це теж велика проблема. І ми знаємо, що тисячі друзів бути не може. Усе це підміна понять, ілюзія.

- Але в цьому випадку ми говоримо про шанувальників. Коли діти виходять на сцену, вони хочуть популярності. І вони її отримують тією чи іншою мірою - сотні шанувальників «Вконтакте», упізнаваність тощо.

- Коли тренер каже: «Ти талант, ти зірка!», а потім раптом щось іде не так, про дитину забувають, так звані друзі-шанувальники втрачають до неї інтерес. Що відбувається в душі дитини?

- Зірковість хвороблива тоді, коли має тривалий характер. На нашому шоу діти отримують тільки мить популярності й не звикають до неї, бо в рамках шоу до неї звикнути неможливо. Шоу - надто короткочасне явище.

- А з тренерами ви теж працюєте? Подеколи вони виглядають розгубленими, не знають, як розмовляти з дітьми, нервово сміються, сюсюкають, намагаються перетягнути ковдру на себе. Чи це захисна реакція?

- Так, вони зі мною консультуються. Ви знаєте, я їм не заздрю. Не забувайте, що судді - теж люди й також зазнають стресу. Їм треба підібрати для кожної дитини правильні слова. Вони не бачать виступаючого, тільки чують голос. І їхня картинка може дуже відрізнятися від реальної, яку вони бачать потім. І в перший момент просто не мають слів. Або вибухають сильними емоціями. Особливо, якщо ухвалено хибне рішення, але змінити вже нічого не можна. У них теж спрацьовують прості людські почуття: і образа на себе, що не розчув, і почуття провини, і хвилювання. З дітьми не можна поводитися фальшиво. Тому саме перша реакція - найправильніша й найщиріша. Нехай навіть з боку це видається нерозумним чи недоладним, головне - це щиро.

- Як на мене, найбільш природним і щирим, хоч як дивно, виглядає Андрій Доманський.

- Так. Просто незвично бачити його в такій ролі.

- А тим часом багато глядачів несхвально відгукуються про суддів, беручи все занадто близько до серця. «Війни» тренерів - частина сценарію. І Світлану Лободу покликали в проект зовсім не тому, що вона велика співачка. За законами шоу, кожен суддя грає свою роль. У Світлани роль скандальної, пробивної, епатажної зірки. Складається враження, що діти не можуть опиратися її натиску, вона не залишає їм вибору. Все це тільки розпалює пристрасті.

- Іноді діти за лаштунками кажуть одне, а вийшовши на сцену - інше. Діти більше реагують на емоційну реакцію. Хто перший до них повернувся, хто перший заговорив.

- Добре, якщо повернулися. А якщо ні? Сльози, розчарування, розгубленість… Як ви заспокоюєте, що кажете? Чи не залишить ця образа сліду на все життя?

- Зазвичай діти плачуть п’ять хвилин. Потім сльози висихають, і ми починаємо про це розмовляти. Дуже важлива правильна реакція й підтримка близьких. Одні батьки драматизують ситуацію, реагують дуже болісно, а інші так уміють заспокоїти дитину, що потреба в психологу відпадає. Адекватність - передусім. Не треба висувати завищені вимоги до дітей. Якщо батьки приходять з установкою перемогти в шоу, а дитину не вибирають, у неї виникає почуття провини перед батьками через те, що вона не виправдала надій, що не надто хороша. І ця травма справді залишається надовго. Особливо зворушує, коли діти кажуть дуже мудрі слова й самі заспокоюють батьків.

- Найбільше турбуються про долю Ромчика. До хлопчика, з голосом Робертіно Лоретті не повернувся жоден тренер.

- У цьому випадку дитина була так налаштована на перемогу, що навіть не зрозуміла, що її не вибрали. Тому його здивований погляд, нерозуміння й розгубленість і викликали найбільше співчуття в глядачів. Хочу всіх заспокоїти. Рома отримав стільки уваги, подарунків і пропозицій, що повертатися в шоу немає жодної потреби.

- А ви б своїх дітей привели брати участь у телешоу?

- У моїх дітей хороша стресостійкість. Вони закінчили музичну школу. Від самого початку я змушувала їх навчатися. Вони брали участь у концертах і, природно, завжди хвилювалися. Потім, коли я зрозуміла, що музикантів із них не вийде, дала їм спокій. Тепер син грає на гітарі собі на втіху. Але вони отримали безцінний досвід. Якщо дитина не здобуватиме досвіду, вона ніколи не стане самостійною. Дитина йде в перший клас - це стрес, її викликають до дошки - знову стрес, складає іспити - теж стрес. Якщо ж дитина - натура творча, й виступ - невід’ємна частина її професії, то треба навчити її долати стрес. Якщо дитину правильно виховувати, правильно напучувати, вона ніколи не боятиметься робити щось нове. Найбільше дітям потрібні увага й турбота батьків. Якщо дитина оточена беззастережною любов’ю, жодна стресова ситуація їй не страшна.

- У когось із хлопців було 50 конкурсів за чотири роки. Це нормально?

- Це індивідуально. Якщо дитині подобається, вона не відчуває ні тривоги, ні страху - це нормально.

- Як виховати дитину стійкою до стресів?

- У тривожних батьків - тривожні діти. Не треба занадто критикувати й завищувати вимоги. Не слід нагнітати обстановку: а що як та дівчинка проспіває краще, а що як тебе не виберуть тощо. Хвилювання батьків передається дитині.

- У шоу беруть участь діти не тільки різного віку, а й різного соціального статусу. Різниця відчувається? Як вони спілкуються між собою? Зрозуміло, що сільські діти з дуже скромних сімей викликають симпатію й співчуття. Але мені, наприклад, також сподобалася дівчинка із заможної сім’ї. Вона не справляла враження розпещеної принцеси.

- У дітей немає поділу на бідних і багатих. Вони спілкуються між собою на рівних, граються, багато малюють, підтримують одне одного. Підліткам, наприклад, важливіше почути слова розради від однолітка. Дівчинка, втішаючи подругу, розповідала, як вона не проходила в жодному конкурсі, й тільки в цьому, нарешті, їй пощастило. Вона ділилася своїм досвідом, своїми переживаннями. Саме це є цінним. Діти не відчувають конкуренції. На репетиціях, коли співає один, інші відволікаються, починають йому підспівувати. Старші опікуються молодшими.

- Тобто ви вважаєте, що, беручи участь у подібних шоу, діти в будь-якому разі набувають більше позитивного, ніж негативного?

- Я, звичайно, прихильниця того, щоб мінімізувати стреси, але в цій ситуації, поварившись у такому казані, вони матимуть стимул рухатися далі. Щоб діти мали вибір, їм треба показати, що буває. Вважаю, жодна дитина не згадуватиме свій досвід на нашому шоу як щось негативне й неприємне. Інакше, чому діти, які вже брали участь у багатьох конкурсах, попри невдачі, продовжують це робити?

- Деякі батьки занадто захоплюються, створюючи з чада «універсальну різносторонню особистість»: зранку - басейн, в обід - школа верхової їзди, ввечері - музика й малювання. Вихідний день максимально заповнений. Дитина втягується, але стає схожою на маленького робота. А, можливо, набагато корисніше просто пройтися парком із малям, порозмовляти, послухати птахів, погратися, помалювати вдома?

- Якщо дитина не справляється з перевантаженнями, вона стає нервовою, постійно перебуває в напрузі. А якщо організм постійно напружений, він виснажується, й дитина занедужує. Якщо дитина мовчки виконує волю батьків, висловлюється її тіло. Хронічний стрес набагато небезпечніший, ніж гострий. Діти замикаються в собі, починають фантазувати, втікати від реальності.

У дитини завжди повинен бути свій простір, де вона може усамітнитися. Вона може просто нічого не робити, сидіти, дивитися у вікно. Коли я запитую дітей, що вони найбільше люблять робити, часто чую: бути сам! Навантажувати дитину всім підряд я категорично не рекомендую. Нехай батьки дадуть собі відповідь на запитання: що важливіше - здоров’я дитини чи її вміння?