Примирення ветеранів: місія нездійсненна?

Якщо шляхетна ініціатива про примирення учасників Другої світової війни, яка пролунала з найвищих трибун, справді викликана добрими спонуканнями, то 9 травня 2005 року в заходах, пов’язаних із 60-річчям перемоги радянського народу над гітлерівськими загарбниками, повинні брати участь і ветерани Української повстанської армії. Якщо не на правах союзників по Антигітлерівській коаліції, то як почесні гості. Чи готова до такого повороту подій нинішня влада, якою буде реакція суспільства? І — найголовніше — чи мають учасники колишніх боїв внутрішнє бажання потиснути одне одному руки і перестати отруювати нинішнє минулими образами?
Кого запрошувати? Це питання не менш важливе для організаторів травневих святкувань, аніж ламання списів навколо параду на Хрещатику. Якщо виходити з того, що у війні з Німеччиною переміг СРСР, то, безперечно, не можна забувати про його тодішніх військових союзників: Великобританію, США та Францію. Ветеранські делегації з цих країн мають бути в Києві обов’язково. Як і офіційні представники учасників бойових дій, котрі нині мешкають у Росії, Білорусі та інших країнах — колишніх республіках Радянського Союзу.
Однак це — лише вершина айсберга. А як бути з чехами та словаками? На боці СРСР воювала з нацистами дивізія під командуванням генерала Свободи, а на території окупованої німцями єдиної в минулому країни активно діяли партизанські загони й підпільники, що допомагали радянським військам. Якщо згадати про екс-Югославію, то тут торг недоречний: загони Тіто розгорнули в тилу фашистів великомасштабну війну, і для боротьби з ними німецьким генералам доводилося відряджати значні сили, знімаючи їх із двох фронтів.
Рух Опору активно діяв практично в усій окупованій Гітлером Європі. Мій дядько, червоноармієць Юхим Данилюк, потрапив у полон у перші дні війни. Невдовзі йому вдалося втекти, але, оскільки до рідних країв потрібно було йти тисячі кілометрів, він вирішив влитися в один з італійських партизанських загонів; у ньому й провоював до закінчення війни. Отож і італійці (попри те, що Муссоліні відрядив на Східний фронт цілу армію) не зовсім чужі гості на нашому майбутньому ювілейному святкуванні...
Та якщо з далекими сусідами нам розібратися легше, то з близькими — значно складніше. Поляки в роки Другої світової війни воювали чи не по всьому світу. Вони 1 вересня 1939 року першими вступили в бій із гітлерівськими військами; у складі Війська Польського було чимало українців — в основному галичан і волинян. Багато наших співвітчизників загинуло, решта вижили, встигнувши повоювати і в складі РСЧА. Після знищення Польської держави Гітлер і Сталін вирішили «жити дружно», попередньо розділивши переможену країну (пакт Молотова—Ріббентропа і секретні протоколи до нього) на дві частини. Але емігрантський уряд із Лондона наполягав: після війни східні кордони Речі Посполитої (зразка 1921—1939 рр.) мали бути відновлені на підставі статей Ризького мирного договору 1921 року.
Саме це завдання було головним у партизанській боротьбі поляків, яка розгорнулася в роки Великої Вітчизняної на західноукраїнських землях, що їх вони йменували «креси всходні». Прозахідна Армія Крайова об’єднала навколо себе польські сили самооборони.
Треба сказати, що АК із перемінним успіхом воювала не лише з частинами УПА чи гітлерівцями: були окремі зіткнення і з загонами радянських партизанів. Але, за великим рахунком, сила, яка намагалася дезавуювати приналежність Західної України до решти України, в боротьбі з нацистами й українськими націоналістами не відмовлялася і від... радянської допомоги! Спецзагін «Месники» під командуванням кадрового офіцера держбезпеки Дмитра Медведєва (дислокувався в Цуманських лісах Волині) активно співпрацював із представниками АК й самооборони у справі отримання розвідданих. А коли 1943 року чималі сили УПА почали штурм польського укріпра­йону Пшебраже (тепер — с. Га­йове Ківерцівського р-ну), неспо­ді­­ваний удар медведівців у тил наступаючим вирішив результат бою: упівці відступили. Може, є сенс запрошувати до Києва на 9 Травня і колишніх воїнів АК? Як солдатів та офіцерів, що воювали з гітлерівцями у складі під­розділів прокомуністичної Армії Людової (АЛ), не кажучи вже про військовиків, які воювали з вермахтівцями на фронтах Великої Вітчизняної у складі регулярних радянських військ.
Таким чином, на Хрещатику повинні бути присутніми ветеранські делегації з багатьох європейських держав, США, Канади... А як бути з українцями? Думка про примирення дуже своєчасна. Але її реалізація — складне для виконання завдання. Про що ми говоримо, якщо в Україні вже багато років не можуть знайти спільної мови дві найбільші ветеранські організації (Ігоря Юхновського та Івана Герасимова), представники яких 60 років тому служили в одних і тих самих військових підрозділах і проливали кров у боях із гітлерівськими загарбниками та японськими мілітаристами. У чому причина нерозу­міння між колишніми товаришами по зброї? Якщо Ігор Юхновский і його однодумці демонструють схильність до європейського розуміння причинно-наслідкового зв’язку подій минулої війни, то Іван Герасимов і його оточення скидаються на людей, які й сьогодні (було б здоров’я та наказ!) готові йти в бій із усіма ворогами вже неіснуючої країни, як зовнішніми, так і внутрішніми!
Серед останніх, природно, на першому місці так звані бандерівці — які боролися за незалежність України. Але свої озброєні загони мали і дві ворогуючі гілки ОУН (Мельника та Бандери), і «Поліська Січ» Бульби—Боровця. Ні роки боротьби, ні сталінські репресії, ні десятиліття еміграції не змогли примирити цих людей, що саме по собі викликає проблеми в пошуку порозуміння між ветеранами УПА, з одного боку, та Радянської Армії — з іншого. Ця проблема — наша внутрішня, хоча найлегше вказати або на Москву, або на Варшаву...
Схоже, ми готові обнятися з будь-яким колишнім ворогом, але не з сусідом-недругом! Український фонд «Єднання» ще на початку 1996 р. реалізував поки що єдиний у своєму роді в Східній Європі проект. У Ковелі, завдяки підтримці місцевої влади, ветеранських організацій Волині та округу Детмольд (ФРН), споруджено пам’ятник жертвам Другої світової війни. Чому Ковель? Річ у тому, що в тамтешніх краях пролилися буквально ріки крові: бої між радянськими та німецькими військами 1944 року супроводжувалися величезною кількістю жертв з обох боків. До того ж у Володимирі-Волинському та в Луцьку в німецько-фашистських концтаборах загинули тисячі радянських військовополонених, а з 1945 року вже під Ковелем було організовано табір для полонених гітлерівців. У сусідніх лісах активно діяли і радянські партизани, і численні загони АК, і, природно, УПА. І всі вони воювали то проти спільних ворогів, то між собою...
Однак на урочистому від­критті пам’ятника примиренню керівнику ветеранської організації ОУН-УПА Волинського краю Мелетію Семенюку слова не надали. Виступали німці, радянські ветерани, представники влади незалежної України, а представник українських повстанців був чужим на цьому «святі примирення». І це — наголошу! — відбувалося в Західній Україні! А що ж тоді казати про східні землі, звідки у 1944—1955 роках було призвано на боротьбу з «бандерівщиною» багато тисяч солдатів та офіцерів у внутрішні війська й інші військові підрозділи?! Адже люди ще не забули, як дивилися одне на одного крізь прорізи прицілів!
То що ж робити? Ось думки представників, так би мовити, «протиборчих сторін». Керівник Волинської обласної організації ветеранів війни та праці Микола Капітоненко:
— Ми стоїмо на тому, що виписано в законодавстві про статус ветеранів. Там сказано, що колишні вояки ОУН-УПА є учасниками бойових дій за трьох умов: якщо вони воювали проти фашистської Німеччини; не скоїли злочинів проти людства; якщо вони реабілітовані. Однак у робочому порядку ми знаходимо порозуміння практично з усіма. Хоча, доки живі учасники і свідки конфліктів, які відбувалися на Волині вже після звільнення області від гітлерівців, непросто забути пережите. Серед моїх родичів, до речі, теж є люди, котрі опинилися в той складний період по різні боки барикад. Можливо, у даному разі справді найактуальніше звучить теза, що найкращі ліки — час. За великим рахунком, наші ветерани виступають за мир і порозуміння між усіма громадянами України.
А виконуючий обов’язки глави Крайового братства ветеранів ОУН-УПА Волинського краю імені Клима Савура Микола Стасюк (псевдо Верба) упевнений:
— У Володимир-Волинському та Рожищанському районах області ветерани вже давно примирилися. Вони разом ходять на різні святкові заходи. Щоправда, кожен говорить про свої цінності, але найголовніше — радянські ветерани і вояки ОУН-УПА не вважають одне одного ворогами. І в інших містах та районах області наші братчики з толерантністю й розумінням ставляться до іншої категорії учасників бойо­вих дій. Що нам ділити, якщо вже всі дожили до того дня, коли Україна стала соборною і незалежною державою?
Попри невтішні прогнози, примирення між нашими ветеранами все ж таки не утопія. Просто сторони треба поставити в рівні умови: держава і суспільство мусять ставитися до вже зовсім літніх вояків із рівною часткою поваги, і забезпечувати їхню старість потрібно, з матеріального погляду, адекватно. Причому на рівні не ро­сійських стандартів, а загально­європейських!
У місті Толедо я побачив
пам’ятник, споруджений у 30—40-ві роки минулого століття на знак взяття міста військами путчистів генерала Франко. У демократичній Іспанії ніхто не взявся руйнувати монумент, хоча оцінка дій колишніх франкістів і республіканців, безперечно, змінилася. Але пенсійне забезпечення старих солдатів стало однаковим!
Може, саме тому біля підніжжя пам’ятника, який чимось нагадує нашу Батьківщину-матір на кручах Дніпра, стоять і кошики з квітами, і композиції з колючим дротом. Дискусії тривають. Але — тільки на цьому місці.
P.S. Враховуючи неоднозначну оцінку у ветеранських колах ідеї примирення й ув’язування цієї проблеми зі святкуванням 60-річчя перемоги, може, треба зробити ставку на інші знаменні дати. 2 вересня 1945 року закінчилася Друга світова війна. Шість десятиліть від дня цієї славної дати — хіба не привід?