Перший таран

Демонтаж російською владою пам’ятника українському льотчику Василеві Пойденку, який загинув у 1941 р. поблизу підмосковного містечка Апрелевка, хвилюватиме наше суспільство ще довго. Бодай тому, що сталося це незадовго до 22 червня, коли 66 років тому Західна Україна опинилася на передовій лінії фронту, що швидко просувався на схід.

Тут розгорілися перші бої і саме тут росіянин Іван Іванов здійснив за якихось кілька десятків кілометрів від Луцька перший у Великій Вітчизняній війні повітряний таран, за що посмертно був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. І, на відміну від російської влади, яка воліє повчати інші країни, як ставитися до пам’яті загиб­лих під час Другої світової війни, в Західній Україні пам’ят­ника льотчикові Івану Іванову ніхто не демонтує. Натомість за ним дбайливо доглядають.

Хто ж він, перший герой, кот­рий таранив німецького літака? Іван Іванович народився у Під­москов’ї. З 1931 р. служив в армії, а в 1934 р. закінчив Одеську школу військових льотчиків. До­велося брати участь у радянсько-фінській війні, під час якої на бомбардувальнику здійснив сім бойових вильотів. Як одного з найкращих Івана Івановича в 1940-му делегували на першотравневий парад до Москви.

Утім, необачність ледь не кош­тувала Іванову свободи. Якось у їдальні він загубив посвідчення кандидата в члени ВКП(б). На щастя, обійшлося суворою доганою по партійній лінії. А наприкінці 1940 р. старшого лейтенанта відправили служити в частину, дислоковану на аеродромі в м. Млинів Рівненської обл.

22 червня 1941 р. о 04 год. 10 хв. на млинівському аеродромі, де базувався 46-й винищувальний полк 14-ї змішаної авіадивізії, за тривогою піднімається в небо ланка винищувачів «И-16». До міста наближалася шістка німецьких бомбардувальників «Хейн­кель-111». Го­лов­ною їхньою ціллю було саме летовище. Зумівши збити одного бомбардувальника, а решту примусивши повернути назад, Іван Іванов наказав льотчикам здійснювати посадку. І раптом помітив наближення ще одного німецького бомбовоза...

Пальне в баках червонозоряного літака закінчувалося. Набої в кулеметах — також. А німецький пілот твердо тримав штурвал, намагаючись таки скинути бомби на радянський аеродром. І тоді старший лейтенант Іванов повів свого винищувача на таран.

Авіатехнік Соловйов, котрий у той момент автомобілем саме повертався до Млинова зі Льво­ва, бачив, як літак його командира почав знижуватися у бік
с. За­гірці сусіднього Рівненського р-ну. А «Хейнкель-111» упав неподалік аеродрому і вибухнув. Нікому із членів екіпажу врятуватися не вдалося. За даними сучасного історика Сергія Ткачова з Тернополя, командиром німецького бомбардувальника був унтер-офіцер Х.Вольфейль. Разом із ним загинуло ще четверо льотчиків люфтваффе.

Закривавленого Іванова бойові побратими дістали з кабіни понівеченого літака ще живим. Швидко доправили до госпіталю в Дубно. Але там уже панував безлад: німці так швидко наступали, що треба було негайно евакуйовувати і персонал, і пацієнтів. Утім, пораненого таки поклали на ноші і занесли всередину. Та за кілька хвилин лікар повернувся і повідомив, що льотчик помер.

Однополчани поховали Івана Іванова на місцевому кладовищі, встановивши на могилі табличку. А 2 серпня 1941 р. льотчикові було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Він першим під час Великої Вітчизняної війни здійснив повітряний таран.

Коли над мальовничим волинським селом Загірці розгорівся повітряний бій, його жителі не здогадувалися, що стали очевидцями історичної події у великій війні, і невдовзі кожне свідчення матиме величезну вагу.

Тому ніхто із них надто не переймався тим, щоб міцно закарбувати у пам’яті деталі побаченої трагедії. Хоча до місця падіння радянського літака збіглося все населення Загірців.

— Ворожий літак перебував знизу, а радянський — над ним, — згадує 77-річний Микола Павлюк. — Потім у небі спалахнула вогняна доріжка, і машина із зірками на фюзеляжі почала падати...

У самих Загірцях радянська влада вирішила спорудити пам’ятник на честь подвигу Івана Іванова. Колись монументом опікувалася середня школа №3 із сусіднього райцентру Дубно, яка носила ім’я легендарного пілота, та тепер тут можна побачити тільки учнів місцевої початкової школи.

Їх аж… шестеро! І завідувач навчального закладу (таку посаду чиновники від освіти, певно, придумали для того, аби не платити директорську зарплатню) Олексій Метелюк регулярно приводить діточок до пам’ятника. Завдяки їхньому сумлінню тут завжди чисто й охайно.

У Дубно теж свого часу вшанували героя. Встановили радянський реактивний літак «МиГ-15» з табличкою, яка спо­віщала про перший в історії Ве­ликої Вітчизняної війни повітряний таран. А в селі Загірці на місці падіння літака й досі стоїть пам’ятник героєві...

До речі, нещодавно на Волині відбулася ще одна цікава подія, пов’язана з долею радянських льотчиків, які загинули під час Великої Вітчизняної. У 1944 р. під час жорстоких боїв за Ковель обірвалося життя капітана Чічіко Бенделіані. Як годиться, на місці падіння червонозоряної бойової машини встановили обеліск, а на місці поховання — пам’ятник. А через десятки років донька героя, яка живе у Грузії, висловила бажання перенести прах батька на батьківщину. Голобська селищна рада Ковельсь­кого р-ну ухвалила відповідне рішення, органи влади обласного рівня надали матеріальну допомогу.

Узагалі, хоч би якими далекими здавалися події Другої світової війни, кожна згадка про неї продовжує хвилювати. Один із авторів публікації живе в Луць­ку на вулиці Москов­ській, а другий — на вулиці Генерала Довато­ра. У 60-ті роки минулого століття, коли влада вирішила назвати невеличку вулицю в обласному центрі Волині на честь героя-кіннотника, ніхто не задумувався, чому саме. Адже Доватор загинув у 1941 р., захищаючи Москву від гітлерівців, а отже, ніколи в Луць­ку не бував. Утім, назва залишилася й понині. І коли надій­шла інформація зі Ставрополь­ського краю РФ, що там демонтували пам’ятник кіннотникам генерала Доватора, стало якось ніяково. За росіян...