Володимир Бойко: «Треба змиритися, та й усе...»

Оцінити всю грандіозність об’єднання «Метінвесту» Ріната Ахметова з ММК ім. Ілліча можна лише на власні очі. На однойменному проспекті Ілліча в Маріуполі вздовж заводського паркану сім зупинок громадського транспорту. За межами комбінату все місто також рясніє логотипом підприємства: він на аптеках, магазинах, супермаркетах, кафе, рекламних щитах.

Сьогодні Маріуполь живе очікуванням змін, і багато людей замислюються: якими вони будуть? Страх перед невідомістю завжди є, і жодні запевнення не можуть переконати людей у тому, що всі зміни будуть лише на краще. Революція здійснилася, і варіантів подальшого розвитку подій сила-силенна. Песимісти впевнені, що «Метінвест» одразу почне позбавлятися соціальної інфраструктури і непрофільних виробництв. Оптимісти вірять у зростання заробітної плати.

Чого чекати іллічівцям — від робітників комбінату до гравців однойменного футбольного клубу? Як незговірливість Леоніда Кучми визначила «угоду століття» ще десять років тому? Скільки часу знадобилося б на банкрутство комбінату? Серед іншого і про це в інтерв’ю «Дзеркалу тижня» розповідає генеральний директор ММК імені Ілліча Володимир БОЙКО.

— Володимире Семеновичу, звісно, головним запитанням залишається — чи очікувати на комбінаті скорочення робітників? Відомо, що «Метінвест» за необхідності в таких випадках діє з позицій приватного бізнесу і без особливих сентиментів. Бували прецеденти...

— У 2010—2011 роках скорочень не буде, проте буде реорганізація, розпочата мною і без цього об’єднання. Приміром, я підписав один наказ, який потім призупинив у зв’язку з усіма цими подіями. Чотири цехи я об’єднував, і там люди, звісно, будуть звільнюватися. Це будівельно-монтажний, ремонтно-будівельний цехи, будівельно-монтажне управління і цех здоров’я та благоустрою. Великих обсягів будівництва зараз нема, і тому було прийнято таке рішення. Робимо одне будівельно-монтажне управління, визначаємося, що ми залишаємо.

Ще — у нас два бетонних заводи. Навіщо вони нам потрібні, якщо будівництва немає? Один залишаємо, другий консервуємо. Є два асфальтобетонних заводи. Один закриваємо, другий залишаємо. Тобто створюємо одну потужну будівельну організацію.

Ну й ще маса всього, що потребує обговорення, бо ми несемо колосальне соціальне навантаження — всі наші бази відпочинку й таке інше... Коли ми зустрічалися з колективом, Ахметов хотів сказати, що скорочення не буде. Я його перебив і заперечив: не треба таких речей казати, бо ми просто не потягнемо, і все ж таки буде реорганізація.

Приміром, управління сільського господарства — чотири з гаком тисячі чоловік. Вони жодного стосунку до комбінату не мають. Потрібно дати їм повну самостійність. Мене більше хвилює не сам комбінат, а наші дочірні підприємства і те, що сьогодні прилягає до комбінату Ілліча. Будуть від’єднані УГХТ (управління громадського харчування і торгівлі. — Є.Ш.), те ж таки управління сільського господарства… Буде якесь упорядкування, це природно.

Але говорити, як це роблять деякі ЗМІ, що 25 тисяч чоловік буде скорочено, не можна.

Ми зустрічалися з міськвиконкомом, після чого у пресі з’явилися різні небилиці! Я насправді просто сказав, що, за великим рахунком, у нас мають працювати на те виробництво, що є, 22—25 тисяч осіб, не більше. А прокоментували...

— До кінця 2011 року колективний договір діє, і для робітників ММК поки що нічого особливо не змінюється. Але тут ключове слово — «поки що». Чи є хоч якісь начерки нового варіанта договору?

— Хороше запитання ставите, але я ж звідки знаю? Я хочу, щоб були колосальні соціальні гарантії для трудящих. Сподіваюся, і вони («Метінвест». — Є.Ш.) цього хочуть.

— «Метінвест» заявив про намір викупити частки по 5,9 номіналу. За попередніми даними, міноритарні акціонери з числа робітників комбінату мають отримати на руки близько 10 тис. дол. Ця цифра правдива?

— Правильно кажете. У кого буде 20 тисяч гривень, у кого 30, у кого 80, у кого — і 120 тисяч гривень... Залежно від того, в кого яка частка. Людям справді дадуть такі гроші.

— Лунали побоювання, що після цього в Маріуполі поповзуть угору ціни на нерухомість, меблі, побуттехніку, інші товари...

— Та ні, не буде нічого! Сьогодні ціни високі тільки тому, що курортний сезон. Особливо в суботу і в неділю тут таке коїться!.. От і стрибонули ціни. Два місяці — і все це скінчиться, я думаю.

— Про можливе об’єднання ММК з іншою групою говорили не рік і не два. Чому саме Ахметов, і чому саме тепер? На скільки вистачило б ще власного запасу міцності підприємству?

— За два роки кризи ми вибилися із сил повністю. Ми не проводили масштабних поточних ремонтів — бракувало коштів. Хоча ми примудрилися торік провести капітальний ремонт першого розряду доменної печі №5, на який витратили 300 млн. грн. Провели капітальний ремонт конвертера.

На цей рік теж заплановано ремонти. Але на все потрібні кошти, а в нас їх нема. Передусім тому, що не повертається ПДВ. У нас сьогодні 2 млрд. грн. дебетового сальдо! Де брати такі гроші? У нас колосальні борги, нас можуть збанкрутити протягом секунди! 550 млн. ми винні за концентрат, за кокс є борги... І щодо газу я зараз б’юся, щоб провести взаємозалік, у нас 491 млн. боргу. Начебто вже дано команду, та щось ніяк не можуть провести. Ось вона, ситуація. Тому вибір один.

Якби вони не прийшли, нам була б «труба» вже нинішнього року. Тому що криза не закінчилася, вона триває, і ніхто не знає, що далі буде. А в нас концентрату нема, руди нема, вугілля нема, коксу нема. Монополісти диктують ціни. Утриматися в таких умовах просто неможливо! Потрібно було рятувати завод. Я працював над цим протягом року, і в мене вже були думки, з ким об’єднуватися. Ще раніше і «Северсталь» сюди рвалася, й інші... Багато хто хотів придбати комбінат. Але я звернувся до Ахметова, і тільки тому, що в них усе є. І все вирішується тут, в Україні. У них ПівнГЗК, ЦГЗК, ІнГЗК, Авдіївський коксохімзавод, Макіївський, Єнакіївський, наш Маріупольський... Одразу знімається купа питань.

— Тобто вибір був, по суті, без вибору?

— Якби я зволікав із цим питанням, ми б сьогодні стояли глухо! А уявіть, що це таке — зупинити завод. Люди без зарплати, люди на вулиці — і що робити? Усі пройшли цей шлях, коли були невиплата зарплати, банкрутства підприємств, а наші люди взагалі цього ніколи в житті не бачили. І уявлення не мали, що можуть бодай затримати зарплату! У нас цього не траплялося ніколи! Тому рішення прийнято, і я вважаю, що інших рішень просто не було. Якби ми зв’язалися з росіянами, не уявляю, як ми виживали б.

— Чому?

— Я ж бачу, як працює ІСД. Із Росії спробуй-но забери, привези, організуй... Божевільня.

— Вам не спадало на думку, що вас у цю тупикову ситуацію загнали зумисне? Багато хто висловлював таке припущення.

— Я життя прожив, і життям битий. Коли криза почалася, я тоді почав шукати шляхи — що робити? Я ж підписав контракт! (На поставку залізорудного концентрату. — Є.Ш.) Тоді всіх «нагнули», і я останнім його підписав. Якщо я сьогодні концентрат купую по 83 долари, то під «дейч-марк» він коштує 150 доларів за тонну. Рентабельності — нуль, самі збитки. Тож виходу справді не було. Ну не вдалося мені те, що я просив у Кучми! Та й у Ющенка... Але в основному в Кучми, коли була можливість: віддай ГЗК, віддай коксохім! Був би в нас ГЗК і коксохім — ми були б непереможні. У нас була б мінімальна собівартість, ми жили б і розвивалися, і люди жили б нормально. Але мені не вдалося, і я прямо сьогодні про це кажу. Я так і не зміг цього домогтися, хоча і Янукович, коли був прем’єром, ще 2004-го, дуже допоміг, і вже
було прийнято рішення щодо Криворізького залізорудного комбінату. Був би в нас КЗРК, ми мали б 600 тисяч тонн руди на місяць, і тоді була б зовсім інша ситуація.

— Одразу після об’єднання ММК із «Метінвестом» цю подію оцінили однозначно: збувся найгірший нічний кошмар Володимира Бойка. Ви самі теж так вважаєте?

— Звісно, я про таке ніколи не думав, і будував свою програму абсолютно інакше... Але я розумію, що, оскільки не зміг вирішити питань, які бачив ще десять років тому, все одно до цього прийшли б. Тому треба змиритися, та й усе...

Найголовніше — зробити тепер так, аби все це завершилося нормально для людей. Я розумію, що всіх задовольнити не можна, але більшість соціально захистити ми повинні.

— Навіть якщо просто проїхатися Маріуполем, одразу видно, що «не те місто назвали Іллічівськом». Логотип комбінату Ілліча практично на кожному розі — аптеки, супермаркети, продуктові магазини, кафе... Що буде з усім цим? Будете розпродувати?

— Ніхто нічого не буде продавати. У складі заводу є, приміром, швейна фабрика «Фея». Вона працюватиме, вона й сьогодні працює, причому рентабельно. Молокозавод, торгівля... Все це працюватиме, і жодних скорочень там не буде. «Ілліч-фарм» теж працюватиме, і запитань із цього приводу нема. Те ж саме стосується й сільськогосподарських підприємств. Це все рентабельно, а хто ж від рентабельного відмовлятиметься?

— А «Ілліч-авіа»?

— Авіакомпанії в нас давно нема, ми її продали. Точніше, ліквідували. Ми вже один літак продали, тепер другий продаємо. Криза примусила, і ми авіакомпанію анулювали. Ще була «Десна-авіа» — для колгоспників біплани-«кукурузники» купували, ми її теж закрили. Тож авіації у нас немає два роки, відстаєте від життя...

— Постараюся надолужити. Чи відома подальша доля футбольного клубу «Іллічівець»? Ахметов, хоч і з іншого приводу, неодноразово казав, що єдиний клуб, який він готовий фінансувати, це донецький «Шахтар».

— Доки я тут, клуб працюватиме. Вчора, до речі, в мене був мер, я йому те ж саме запитання ставив: думаймо щось, мовляв. «Хочете футбол у місті?» — я так запитав. «Хочу». Ну, він уболівальник... Тоді сідаймо й думаймо, як утримувати цей футбольний клуб. Сьогодні ми його утримуємо, і ще рік утримуватимемо, ну а далі — треба приймати рішення.

— Тобто «Іллічівець» стане муніципальним?

— Та він узагалі громадський, за великим рахунком! Це ж не ЗАТ, не ТОВ... Тому треба думати, що з ним робити. Ми там побудували все, інфраструктура вся є — стадіон, база хороша. Я впевнений, що ми зробили все для того, аби не дозволити померти футболу в місті Маріуполі.