Сирія: опозиція просить вогню

Уже сім місяців по всій Сирії проходять масові акції протесту з вимогою відставки президента Башара Асада. І якщо режим готовий на половинчасті політичні та економічні реформи, то йти у відставку керівництво країни не збирається, зброєю придушуючи виступи жителів. Тільки от що буде далі? За даними ООН, загинуло вже понад три тисячі людей. Насильство ж ускладнює перехід до політичного врегулювання кризи. При цьому дуже малоймовірно, що масштабні виступи найближчим часом підуть на спад: прості сирійці втомилися від сорокарічного правління клану Асада й не вірять у реформи режиму. Протести своїх громадян придушувати силою зброї можна тільки до певного моменту. От і в Сирії, попри репресії, демонстрації тривають. Та чи зможе опозиція домогтися свого? Чи правлячий режим утримається в умовах зростаючого внутрішнього тиску й збереже єдність країни?

Як і будь-який інший правитель на арабському Близькому Сході, Башар Асад спирається на армію та спецслужби. Проте обрана ним силова тактика призвела до протилежних результатів: влада перестаралася в застосуванні жорст­ких заходів, убиваючи демонстрантів, викрадаючи жінок і дітей опозиціонерів. І якщо раніше акції протестувальників були переважно мирними, то кров розлютила, і тепер опоненти режиму дедалі більше схиляються до відповідних насильницьких дій. Останні бої в Хомсі - яскраве підтвердження того. У співробітників служб безпеки та солдатів стріляють уже не тільки дезертири, а й озброєні загони опозиції, які складаються, у тому числі, з бедуїнів та ісламістів. Вони розгортають у Сирії справжню партизанську війну.

Лояльність силових структур - одна з причин, завдяки якій, попри зростання акцій протесту, режим утримується при владі і продовжує контролювати значну територію країни. Зокрема й такі центри ділової активності, як Дамаск і Алеппо. Але для Башара Асада також важлива масова неучасть в акціях протесту середнього класу, хоча й незадоволеного ситуацією в країні. Якусь роль у цій пасивності відіграє те, що Туреччина, яка має тісні торговельно-економічні зв’язки з Сирією, поки що не застосовувала економічних санкцій, здатних різко погіршити рівень життя та викликати масове невдоволення. Але це одна з причин. Друга ж полягає в тому, що багато сирійців не готові перейти від вуличних демонстрацій до збройної боротьби. Для левантійців, які живуть торгівлею, важлива стабільність у країні. Приклад же Лівії показує, до чого може призвести збройне протистояння і як воно може позначитися на бізнесі.

Однак ситуація для режиму погіршується, оскільки на Дамаск дедалі більше впливає і зовнішній тиск: світове співтовариство не може пасивно спостерігати за зростанням насильства. Причому тиск іде не тільки з боку Заходу, який активно використовує санкції, щоб змусити піти у відставку лідерів Сирії. Країни, які входять до Ліги арабських держав, поки що обмежуються закликом до Дамаска розпочати діалог з опозицією, пропонуючи свій план урегулювання кризи. Втім, і в цій організації є прибічники жорстких заходів: низка країн виступає за те, щоб «заморозити» членство Сирії в ЛАД, якщо Дамаск не домовиться з опозицією. Сирійське керівництво та Ліга арабських держав минулого тижня начебто домовилися про дорожню карту виходу з кризи. Але пролита кров ускладнює ведення переговорів між владою та опози­цією. Та й з якою опозицією вести переговори представникам режиму? І про що, коли вона, по суті, бажає лише одного - відставки клану Асада? У цій ситуації компроміс - річ неймовірна.

Сирійська опозиція не має єдиного лідера. Вона різношерста і представляє інтереси різних політичних партій, етнічних і релігійних груп. І їхні члени не довіряють одне одному. Що не дивно: у країні, в якій проживають араби, курди, вірмени, черкеси, асирійці, існують різні гілки ісламу та християнства, є численні прихильники не тільки правлячої партії «Баас», а й «Братів-мусульман», і компартії. Наприклад, курди, які плекають мрію про державотворення, наприкінці жовтня створили власну Курдську національну раду. Є ще легальна внутрішня опозиція, яку влада намагається використовувати у своїх контактах зі світовим співтовариством. Щоправда, невідомо, чи має вона якийсь серйозний вплив у суспільстві. А є й зовнішня опозиція, представлена Національною радою Сирії. Створена на початку жовтня у Стамбулі, вона має стати центральним, координуючим органом усієї опозиції режиму Башара Асада.

Поки що це об’єднання переживає етап становлення. Крім відомих опозиціонерів, які тривалий час живуть за межами Сирії (наприклад, ученого Бурхана Гальюна), до Національної ради ввійшли представники племен, «Братів-мусульман», регіональних координаційних комітетів сирійської революції, курдів, християн, а також члени «Декларації Дамаска», опозиційної групи сирійських інтелектуалів. Ця структура, яка має неофіційну підтримку Анкари, становить для Дамаска серйозну небезпеку: вона спирається на широку базу з числа сирійських опозиціонерів і позиціонує себе як альтернативу влади. І от Перехідна національна рада Лівії вже визнала раду як законний уряд. А серед головних вимог Національної ради Сирії - заклик до міжнародного співтовариства втрутитися в сирійський конфлікт. Бажання сирійських опозиціонерів - щоб події розвивалися за лівійським сценарієм - зрозуміле. Адже саме завдяки військовій підтримці НАТО лівійські повстанці змогли зламати опір прибічників Муамара Каддафі та взяти владу у свої руки.

Однак після Лівії ні Захід, ні Схід поки що не збираються прямо втручатися в протистояння влади та опозиції. Днями генсек НАТО знову повністю виключив військове втручання у справи Сирії. Не останню роль у тому, що світове співтовариство відмовляється від військового втручання у внутрішньосирійський конфлікт, відіграє відсутність єдності в Раді безпеки ООН: на відміну від ситуації з Лівією, Китай і Росія не бажають ухвалювати резолюцію, яка в остаточному підсумку дозволить бомбити Сирію. Для російського та китайського керівництва падіння режиму Асада не несе жодної прямої вигоди, зате означає посилення в регіоні позицій Заходу та Туреччини. Однак Пекін і Москва - одні з небагатьох союзників Дамаска. До останніх іще належить і Тегеран. Але як довго вони дотримуватимуться нинішньої позиції? В інтерв’ю «Первому каналу» російського телебачення Башар Асад висловив сподівання на те, що Москва й надалі підтримуватиме Дамаск. Але в разі, якщо опозиція встановить конт­роль над значною частиною території Сирії, Національна рада матиме більше аргументів на користь іноземного втручання.

Утім, сусідні із Сирією країни й так уже давно втягнуті у внутрішньосирійський конфлікт. Ідеться насамперед про Туреччину. Хоча Анкара наразі не запроваджує економічних санкцій проти Дамаска, турецьке керівництво надало територію своєї країни для Національної ради та збройного формування з дезертирів, які створили «Вільну армію Сирії». А наприкінці жовтня турки провели показові військові маневри на турецько-сирійському кордоні. Анкара не проти посадити в Дамаску лояльний їй режим. Однак у Сирії також змушені враховувати й те, що відхід Башара Асада може, в остаточному підсумку, спричинити хаос у країні та призвести до неконтрольованих наслідків у регіоні. А цього в Близькосхідному регіоні бояться і Туреччина, і Росія, і Сполучені Штати. А тим часом ситуація в Сирії і навколо неї розвивається таким чином, що криза переростає у збройний конфлікт, який загрожує країні громадянською війною. За такого розвитку подій падіння режиму Башара Асада - справа часу.