Про національну гордість великоросів

Що тут скажеш, із усього давньо­слов’янського асортименту (поляни, древляни, в’ятичі тощо) великоросіянам, які колись відділилися від київських полян на Оку та Москва-ріку, найбільше підходять найменування кривичі (крива доріжка, брехливий язик), радимичі (родимчик з ними приключився в 1917 р.), а також чудь («чудики», за Шукшиним, чи просто «диваки» - це для нас надто м’яко, тому що трупів забагато від наших дивацтв). Навіть в убогих древлян, де сидить уся опозиція, і то батька пустив на вибори Саннікова й Некляєва (ну, і ще кілька демократів). Правда, Лука хутко передумав, але один день щастя в білорусів був. Тобто було за кого голосувати.

Проте великороси побили всі рекорди: який там рецидив, вони з ліжка навіть не вставали. Як злягли у 2000 році, так і лежать у стані коми. І їм однаково, хто ними правитиме. Булат Окуджава вивчав питання національної гордості великоросів на практиці. Ці великороси валялися в поросі біля сталінських чобіт у нього на очах. Утім, його одноплемінники не дуже від них відрізнялися: батько поета, що загинув у сталінських катівнях, був великим партійним діячем, та й мати служила в командно-адміністративній сфері. Отож не тільки великороси будували самі собі ешафот…

Уже наприкінці 30-х з’ясувалося, що СРСР населений якимось новим племенем совків, не описаним етнографами. Вивчати це плем’я було надто небезпечно. Радянські аборигени з’їли багато Куків, навіть Раулем Валленбергом не погидували.

Окуджавське визначення зшите на Сталіна, проте й путінській епосі воно під зріст:

«Давайте придумаем деспота,

Чтоб в душах царил он один,

От возраста самого детского

И до благородных седин.

Усы ему вырастим пышные

И хищные вставим глаза,

Сапожки натянем неслышные,

И проголосуем все - за».

Оскільки немає вусатого Сталіна, зійде й лисий Путін. Тільки б він задовольняв одвічну холопську потребу в прянику і батозі.

У російській історії не було чергування зрадника батьки Хмеля з патріотом гетьманом Мазепою, не було такого помаранчевого Майдану, який сьогодні весь уміщується в камері Юлії Тимошенко, і ніколи не став би президентом Віктор Ющенко. Якби Єльцин, єдине щастя, котре випало нам на долю за весь радянський і пострадянський період, вирішив відроджувати російську історичну пам’ять, як Ющенко - українську, він зніс би Мавзолей, поскидав із Кремля червоні зірки й розвалив би на цеглинки ленінські пам’ятники. Втім, Янукович уже скасував ющенківську спадщину з увічнення немеркнучої слави героїв ОУН Степана Бандери та Романа Шухевича. Якщо портрет Бандери висить у мене, росіянки, над письмовим столом у московській квартирі, то чиї ж портрети мають висіти у квартирах українців у Києві?

Втім, Росія обвішана портретами Путіна та Медведєва, а зовсім не Толстого й Солженіцина. І «ведмеді» в нас топають вулицями столиці не тільки в анекдотах. Путін вирішив, що досить ламати комедію. Час! Медведєв був потрібен не тільки для заговорювання зубів Заходу і як грілка для путінського крісла на чотири роки, а й для проведення через Думу подовженого президентського ангажементу на шість років. Разом дванадцять. Путін розраховує дожити до 71 року, сколотити ще грошенят, ретельно обмолочуючи російський бюджет, забезпечити своїх нащадків до сьомого коліна й поїхати витрачати свої мільярди на віллу в Сицилії. На дванадцять років вистачить і Путіна, і нафти, і газу. А довготерпіння росіян вистачить ще на сто двадцять років, ось тільки ні Путін, ні нафта, ні газ стільки не протягнуть. Головка сиру може закінчитися, чекістські пацюки все вигризуть зсередини.

Даремно Україна віддала ядерну зброю своїй колишній метрополії, з нею не так сьогодні б розмовляли і Росія, і Захід. На Крим ніхто не смів би претендувати. Сто разів мав рацію Степан Хмара, який намагався кинутися в ракетну шахту, тому що без’ядерну Україну викинули на геополітичний смітник. Сьогодні світ більше переймається Північною Кореєю через її ядерний статус.

Одне слово, все гаразд у гордих синів слов’ян. Ними правлять три диктатори: Лукашенко, Путін, Янукович. І де знайти Геракла на цю Слов’янську Гідру?