Операція «Наступник»: розпочнемо з переляку

Блаженнішого митрополита Київського «замінюють» уже не вперше. Відразу після обрання нового глави РПЦ поповзли чутки, що його «підуть на пенсію» - за віком, зрозуміло, а не тому, що він заважає патріархові Кирилу проводити «свою політику» в Україні, і, взагалі, надто його люблять. Кожен епізод погіршення здоров’я Блаженнішого супроводжується внутрішнім ворушінням охочих зайняти кафедру, яка ще не встигла осиротіти. Останні тижні були особливо напруженими, бо цього разу загроза здоров’ю й навіть життю предстоятеля УПЦ виявилася як ніколи серйозною. На жаль, ще й тепер не можна сказати з упевненістю, чи стане старт передвиборної кампанії, який ми наразі фактично спостерігаємо, фальстартом.

Кампанія, яка почала розгортатися в нас перед очима, викликає дивні почуття. По-перше, чи не надто рано почали перебирати потенційних «наступників»? Або, навпаки, чи не надто пізно звернулися до питання місцеблюстительства? Адже про хворобу митрополита Володимира відомо вже давно. То чому було не домовитися про все на тому ж таки Ювілейному соборі, на якому, за чутками, це питання й мало вирішитися? Відповідь напрошується неприємна - вирішувати ці питання без участі митрополита Володимира для когось прос­тіше.

Сценарій кампанії, котра розпочалася цього тижня, виявився до смішного впізнаваним, - його описували вже неодноразово, адже приводів подумати про все і зважити різні, зокрема найней­мовірніші, можливості було предосить. Утім, більшість сценаріїв мали майже однаковий початок: насамперед нас налякають. Називали навіть того, хто це зробить, - митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела. Чи слід дивуватися, що коли він оголосив себе у зв’язку з немічним станом предстоятеля УПЦ «головним архієреєм», ми дружно подумали: ось воно, почалося...

Стрічки новин зарясніли повідомленнями про те, що в УПЦ «переворот» - чи то тільки назріває, чи то вже відбувся. Мит­ро­полит Агафангел отримав свою дозу обвинувачень в «узурпації», порушенні статуту та інших страшних речах, зокрема морального характеру. Втім - отримав і кілька радісних вигуків на підтримку. Архієреї підтягнулися до столиці, - ні, ви не подумайте, просто вони готувалися відсвяткувати день народження Блажен­нішого митрополита Київського, - вони щороку так роблять, навіть хвороба винуватця торжества не в змозі змінити традицію.

Оголосивши себе «першим» та запропонувавши обговорити питанням влади в УПЦ негайно, митрополит Одеський не дуже здивував публіку, - ніхто не сумнівався, що він спробує так чи інакше висунутися в передні лави. Як і в тому, що це «частина плану». Митрополит Агафан­гел має славу незвичайно яскравого політика - не тільки церковного. Він не вписується навіть у модний нині умовний поділ на «менеджерів» та «молитовників», бо він не той і не інший, - він просто політичний таран. І його функція - розчистити шлях тому, кого на його тлі визнають більш «компромісним», - звісно, при цьому погляди спрямовуються на митрополита Донецького і Маріупольсь­кого Іларіона.

Справді, досить «мейнстрімна» кандидатура. По-перше, він донецький. По-друге, людина, пов’язана з бізнесом і «зв’язана бізнесом». По-третє, він старий і випробуваний боєць за єдність із Московським патріархатом, не помічений в ані найменшому українофільстві, який боровся з усілякими розбіжностями з «московським вектором» навіть ціною послуху митрополитові Київському. Для «промосковської» партії він, безперечно, найкраща кандидатура.

Та, щоб провести цю кандидатуру з невимушеною легкістю прямо на київську кафедру, слід зачекати, доки голос митрополита Володимира стане зовсім нечутним. Бо навряд чи він підтримає як наступника представника «митрополичої фронди», яка останніми роками буквально не давала йому кроку ступити, всюди викриваючи у «зраді ідеалів єдності» та погрожуючи непокорою і мало не новим розколом. Але не тільки в цьому річ. Митрополит Володимир, який ставить інтереси церковні вище за всі інші, навряд чи зможе до кінця оцінити запопадливість людей, котрі ставлять вище за інтереси церкви інтереси політичні або фінансові. У сенсі - він навряд чи «проголосує за менеджера».

Однак постать митрополита Іларіона може не до кінця задовольняти й Московського патріарха. Зокрема тому, що митрополит Іларіон - донецький. Ось, наприклад, Віктор Янукович. Доки він був «донецьким», у пат­ріарха Кирила з ним тривали прямо безхмарні стосунки, а щойно став «київським» - усе пішло косо-криво. А що як і з митрополитом так вийде? Не варто забувати, що митрополит Київсь­кий буде змушений вибудовувати відносини з найрізноманітнішими силами як усередині церкви, так і поза нею. А вже в тому, що він стане предметом пильного інтересу Банкової, можна не сумніватися. І якщо митрополит Володимир, людина величезного авторитету, мусив зважати на цю «опіку», то його наступник навряд чи зуміє вести політику, бодай трохи незалежну від бажань влади. В якій, до речі, його ділові партнери.

Ще одна трудність на шляху митрополита Іларіона до Київсь­кої кафедри - інтереси української влади. Яка, звісно, скрізь наставляє «донецьких», але вже й обпектися на цьому «земляцт­ві» встигла неодноразово. Є «донецькі», і є «донецькі» - вони не завжди й не в усьому збігаються. А тим більше - у церковному питанні, як засвідчив виступ В.Нусенкіса на Ювілейному соборі УПЦ, що, подейкують, зірвав якийсь «план Банкової» стосовно зміцнення автономії УПЦ. Якщо цей «план Банкової» справді існував у природі, можна з упевненістю сказати, що митрополит Іларіон - не найкращий кандидат із погляду влади. Адже він ніколи не приховував, що В.Нусенкіс - найголовніший спонсор його єпархії. Тобто парадоксальним чином виявляється, що митрополит Іларіон як кандидат на Київську кафедру до кінця не влаштовує нікого, крім кількох українських єпископів - колег за «промосковським вектором».

Тому немає нічого дивного в тому, що спливають й інші імена. Після останнього візиту патріарха Кирила в Україну - нагадаю, він відвідав Чернівецьку область - уперше тихенько заговорили, що кандидатом на Ки­ївсь­ку кафедру може стати митрополит Чернівецький і Буко­винський Онуфрій. Власне, нічого особливо дивного в цьому немає, - ім’я митрополита Онуфрія кілька років тому називали навіть серед гаданих кандидатів на патріарший престол РПЦ. До речі, поділ, який тоді зробили піарники майбутнього патріарха, на «керівників-молитовників» і «керівників-менеджерів», був камінчиком і в його город.

Оскільки він справді зовсім не менеджер. Утім, те ж саме можна почути й на адресу нинішнього предстоятеля УПЦ. Кажуть, митрополит Володимир сам висловлювався на користь кандидатури митрополита Онуфрія. Тобто фігура цього архієрея може стати компромісом між митрополитом Київським і патріархом Московським. До того ж, зважаючи на особисті риси буковинського митрополита, його кандидатура не викличе бурхливого протесту в Собору, - він має добру славу в церкві. Єдиним сильним мінусом може стати його слабка управлінська жилка.

Митрополит Онуфрій відомий своєю лояльністю до Москви. Вона цілком пояснима, ця лояльність, - і в перспективі виключно церковній, і політичній, і навіть просто людській. Він має також репутацію консерватора, - свого часу йому навіть закидали підтримку єпископа Діомида.

Однак те, що можна вважати доброю рисою для предстоятеля УПЦ тепер (адже навіть поміркований консерватизм має свої переваги у складних обставинах), навряд чи викличе захоплення у третьої зацікавленої сторони, української влади. По-перше, лояльність до Москви - чим би вона не пояснювалася, - на її пог­ляд, наразі швидше мінус, ніж плюс. Влада взагалі легко мириться лише з одним типом лояльності - лояльності до неї самої. По-друге, владі ніколи не буде просто домовитися з «молитовником». Із «менеджером» - набагато простіше. Тому так невідступно виникає в переліку ймовірних кандидатів постать митрополита Вишгородського і Чорнобильського Павла, намісника Києво-Печерської лаври. Його «менеджерські» якості не викликають запитань. Його «лояльність» - і поготів не питання. Він не «донецький», але по-своєму набагато більше «свій» і зрозумілий для нинішньої української влади, ніж деякі земляки.

Однак найголовніше полягає в тому, що весь наведений вище перелік кандидатів - не більш ніж данина журналістській звичці «все переводити на політику». Нас цікавлять потрясіння. І вони, можливо, чекають на нас - пов’язані з невмілим управлінням або надміру радикальним стилем нового церковного керівництва. Ми міркуємо, чи запропонують нам переглянути статус УПЦ і/або відмовитися від її статуту. Чомусь найбільше побоювань викликає у спостерігачів майбутня інтеграція в «Русский мир» або, навпаки, «автокефалізація» української церкви. Значно менше побоюються того, що церква цілком потрапить під вплив влади і її використовуватимуть на догоду політичному моменту. Що, на жаль, набагато ймовірніше, ніж міфічний «Русский мир», який ніде й ніколи не існував, чи автокефалія, в якій насправді ніхто по-справжньому не зацікавлений.

Однак церковне життя ані найменшою мірою не вичерпується політикою, котра взагалі може не справляти жодного впливу на парафіяльне життя, тобто на життя в церкві, яке воно є, але яке через свою малу видовищність не потрапляє в поле пос­тійної уваги медіа. Можна послати на якусь далеку-далеку позагалактичну єпархію двох єпископів-українофілів (або українофобів), котрі надто зарвалися. Можна послати за штат із півдесятка таких самих «нерозумних» священиків. Може, з Москви або з Банкової здається, що так «бунт» буде придушено. І придушили б, звісно, якби це справді був бунт. Якби настрої, що їх привносять у церкву ці люди, не мали жодного зв’язку з реальністю того суспільства, в якому вони живуть і якому служать.