Неоголошена війна

«Мій син! Поверніть мені сина! Там мій син, розумієте?» — намагаючись прорватися крізь оточення, кричить чоловік в літах. У його голосі — благання, біль і розпач. «Колю, підемо», — крізь сльози вимовляє його дружина, торкаючи чоловіка за рукав. «Нехай повернуть мені сина, тоді я звідси поповзу! Наш син, єдиний, помер там за подачку, за три тисячі гривень!» — знову зривається на крик батько загиблого шахтаря Микола Іщенко.

Навколо нього вже клопочуться дві дівчини у формі МНС і з бейджиками з надписом «Психолог». «Може, він ще живий», — намагається заспокоїти його одна з них. Цього разу Микола Іщенко відповідає зов­сім тихо: «Я сам двадцять років пропрацював у шахті. І я знаю, що живих там немає...». Лікарі ведуть його під руки, а всі, хто опинився у цей момент перед адміністративною будівлею шахти імені Засядька, намагаються відвести погляд. Тому що кожен, хто подивиться в ці очі, зрозуміє: це я, лише я і ніхто інший, винен у тому, що 28-річний Роман Іщенко ніколи не підніметься на поверхню, не повернеться до дружини, батьків і маленького сина...

«Я ж тільки минулого тижня звідти звільнився, із сьомої ділянки. На пенсію пішов. Я сьогодні мав хлопцям «виставитися» за свій відхід. Кому я тепер «виставлюся?» — сльози течуть по щоках старого шахтаря, але він цього, здається, навіть не помічає...

Підземний вибух метану на шахті імені Засядька в Донецьку забрав життя ста людей. Встановлено трагічний рекорд — найбільша аварія за останні десять років. Вибух стався на глибині 1250 метрів. Почалася пожежа. Тепер підземелля горітиме, кажуть фахівці, від двох місяців до півроку, адже горіти є чому — вугілля і метан у величезних кількостях.

Донецька шахта імені Засядька — найбільш «смертоносна» в Україні. До трагедії 18 листопада тут сталися чотири великі аварії, у результаті яких загинули близько 140 гірників.

Після нинішньої аварії, повідомляють поінформовані джерела, може втратити свою владу над підприємством голова Ради орендарів (читай — власник) шахти 74-річний Юхим Звягільський, народний депутат від ПР і один із найавторитетніших представників групи, яку називають «старі донецькі». Багато родичів загиблих звинувачують у трагедії його особисто, що може бути використане як привід передачі шахти іншим власникам. У своєрідному кулуарному рейтингу «інших» із великим відривом лідирує ще один «біло-синій» нардеп, «хазяїн Донбасу» Рінат Ахметов. Не виключено, що після цієї аварії шахта пройде нарешті повноцінну приватизацію і буде інтегрована в гірничо-металургійний комплекс компанії SCM, що належить Ахметову. Інші кандидатури всерйоз не розглядаються, вважається, що на цей час конкурувати з Ахметовим не може ніхто. У цьому ж контексті розглядають суперечливі заяви про можливе закриття або консервацію шахти.

На закриття шахти, швидше за все, не зважаться. Принаймні тому, що немає швидкого й ефективного вирішення проблеми соціальної адаптації і перепрофілювання шести тисяч працівників підприємства. Шахтар — професія не тільки небезпечна, але й рідкісна. Працювати на менш глибокі, тим більше державні, шахти місцеві гірники, швидше за все, не підуть — заробітки не ті. Сьогодні заробіток «добувача» на Засядька становить, за офіційною статистикою, 2788 грн. — майже вдвічі більше від середньої зарплати по області.

Закриття шахти, крім того, спричинить ланцюжок досить серйозних потрясінь у всій економічній системі регіону. Зі сформованої системи випаде постачальник дефіцитної продукції, великий роботодавець і платник податків — важлива ланка ланцюжка «вугілля–кокс–метал». Тому потенційна зміна власника, очевидно, — подія набагато імовірніша. Максимальний технологічний компроміс, на який може піти керівництво підприємства, — припинити роботу на кілометрових глибинах і розпочати горизонтальне відпрацювання пластів на вищих горизонтах.

Чи допоможе все це покласти край низці аварій, невідомо. Поки що чиновники, відповідальні за безпеку гірничих робіт, дмухають на воду, обпікшись на молоці. Відразу ж після трагедії були зупинені дев’ять інших шахт, де якось несподівано виявилися порушення техніки безпеки.

На жаль, тільки трагедії такого масштабу змушують владу і власників підприємств звернути увагу на проблеми безпеки праці. В інший час і ті й другі женуться тільки за показниками зростання виробництва: одні — щоб відразу приписати економічні досягнення «своєму чуйному керівництву», інші — банально «зрубати» грошей. Новоспечені українські капіталісти ніколи особливо не прагнули вкладати кошти в системи безпеки. А на державних підприємствах терпляче чекали милостей, відповідно, від держави, і на всі претензії наглядових і контролюючих органів відповідали, що грошей не виділено. «А план ти за мене даватимеш?» — за старою «совковою» звичкою гримають директори шахт на інспекторів. Інспектори намагаються виконати свої обов’язки вартових закону про охорону праці як можуть. У вугільній галузі Держпром­гірнагляд Донецького гірничого округу щомісяця видає близько двох тисяч розпоряджень про призупинення окремих підрозділів шахт до усунення виявлених порушень. У 2007 році в прокуратурі Донецької області порушено 69 кримінальних справ із приводу халатності керівників у питаннях охорони праці.

Незважаючи на всі ці заходи, у Донецькій області загибель робітників на виробництві давно стала звичним явищем. Надто звичним. Таким, що лякає своєю повсякденністю. Коли по вулиці йде довга похоронна процесія, іноді можна побачити, як один перехожий на запитальний погляд приятеля мимохідь кидає вслід: «Вибух на шахті був». У відповідь — байдужий кивок, зрідка уточнююче запитання: «Де?». Далі — ще байдужіша констатація факту: «Знову...». Так ставилися до смерті в блокадному Ленінграді або німецькому концтаборі — звикли, людина до усього звикає. Але тоді була війна, а нині начебто мирний час?

Тоді звідки цей дивний і жахаючий фаталізм? У Донбасі є свої місцеві фольклорні традиції, й усі вони досить похмурі. Шахтарі, йдучи з дому, про всяк випадок прощаються з сім’єю. А глибину своїх шахт гірники зазвичай позначають, наприклад, так: «Були ми сьогодні... на вісімсот метрів нижче небіжчиків». Іноді це не просто образний вислів — на шахті Засядька над ділянкою, де найчастіше відбуваються аварії, і справді знаходиться кладовище...

Напевно, це справжня війна. Свої капітали власники промислових підприємств купують життями робітників. А трудівники щодня ходять по краю прірви і ведуть свою битву за добробут своєї сім’ї. І хоча цю війну офіційно не оголошували, вона йде за всіма правилами — із втратами, похоронками, сльозами матерів і закритими трунами після найстрашніших аварій.

Донецька область, як і раніше, впевнено лідирує серед усіх регіонів України за кількістю нещасних випадків зі смертельним кінцем на виробництві. У 2007 році на підприємствах регіону загинули 175 осіб (дані — без урахування загиблих у результаті аварії на шахті імені Засядька). Кожен п’ятий загиблий на виробництві українець — із Донбасу. Торік на тутешніх заводах і шахтах загинули 177 чоловік.

Такі шахти, як Засядька, поділився в розмові з кореспондентом «ДТ» начальник територіального управління Держ­промгірнагляду в Донецькій області Микола Малєєв, інспектори взагалі називають «міченими». Хоч що роби, хоч як зміцнюй безпеку праці — усе одно аварія за аварією.

Втім, як учили в часи наукового атеїзму, будь-яка містика зазвичай має цілком раціональне пояснення. Фахівці Держ­промгірнагляду запевняють: у 99 випадках із 100 причиною нещасного випадку на виробництві стає людський чинник.

Приміром, найпоширеніше пояснення аварій на шахтах — аномальні газодинамічні явища. Проте ця аномалія — з людським обличчям. Ще після торішньої аварії на Засядька, коли викид метану став цілковитою несподіванкою і для персоналу, і для автоматичних систем контролю пилогазового режиму, учені попередили: на глибині понад кілометр українська гірнича наука передбачити поведінку пластів породи поки що не може. «Чим глибша шахта, чим глибше ми заходимо на видобуток вугілля, тим більше тих процесів, які не відомі нашим ученим і нашим спеціалістам», — визнав і Андрій Клюєв після трагедії 18 листопада. Такі аномалії вже стали причиною кількох аварій на інших шахтах.

Мало хто згадує про те, що останні повноцінні дослідження в цій сфері проводилися ще у
80-х роках минулого століття. Наукових концепцій гірничих робіт на глибинах понад кілометр немає, бо тоді жодна радянська шахта так глибоко вугілля не добувала. За останні десять років близько тридцяти шахт перейшли цей рубіж, і тепер робота гірників перетворилася на лотерею: виграш — життя, програш — смерть, розіграш — щодня. І це теж «людський чинник»: люди, котрі представляють державу, витрачають величезні кошти на ліквідацію наслідків аварій і виплати постраждалим (на Засядька, за попередніми даними, кожна сім’я одержить близько півмільйона гривень), але не бажають фінансувати наукові дослідження, які допоможуть ці аварії попередити. Сьогодні в Академії наук України немає жодного академіка, котрий працював би над цією проблемою.

Результат закономірний: практично після кожної аварії на глибині понад кілометр експерти доходять висновку, що всі штатні заходи, продиктовані нормативами, виконувалися, а системи безпеки були в робочому стані. Але це не допомогло, оскільки на таких глибинах діють інші закони, не вивчені і тому вдвічі небезпечніші. Та сама шахта Засядька вкладає в безпеку безпрецедентні кошти. Загаль­ну вартість програми дегазації шахти й утилізації метану як палива для когенераційних установок оцінювали спочатку в
700 млн. грн. Нині ця програма успішно виконується, і 12 установок виробляють електроенергію на метані, забезпечуючи 70% потреб підприємства в електриці. У рамках Кіотського протоколу зарубіжні покупці квот на атмосферні викиди зобов’язалися поставити дегазаційне устаткування ще на 2,5 млн. євро. І от злий жарт долі: за попередніми висновками комісії, саме під час буріння дегазаційної свердловини стався вибух. Виходить, були ще якісь невідомі чинники, не враховані в штатних методиках безпеки гірничих робіт. Відсутність сухої, строгої і точної наукової інформації про «життя» породних пластів на таких глибинах нівелювала величезні вклади в охорону праці. Звичайно, за логікою, шахтарі не повинні були першими лізти на кілометрову глибину, нехай би спочатку два-три роки попрацювали вчені... Але хто чує голос здорового глузду в гонитві за заробітком?

Найбільше винний в аваріях на шахтах, напевно, усе ж таки той, хто придумав оплачувати працю трудівників вуглепрому залежно від обсягу видобутку. Саме ця залежність змушує гірників свідомо порушувати правила техніки безпеки, щоб виконати план, який «горить». Винахідливі шахтарі можуть обманути будь-яку контрольно-вимірювальну і керуючу апаратуру. Вони самі охоче діляться секретами майстерності: якщо на датчик контролю концентрації метану («газоаналізатор») накинути мокру ганчірку або ватник, чутливість приладу знизиться. Деякі умільці можуть з допомогою вправності, підручних засобів і такої-то матері переналагодити прилад, збільшивши граничні параметри на порядок. «Інакше незручно — тільки-но почали довбати, а тут раз — датчик спрацював, і відімкнуло усе. Там же автоматика всюди. Треба проводити дегазацію. А без плану заробітки ніякі: є ж різниця — дві «штуки» чи три?» — пояснював нашому журналістові гірник із шахти імені Засядька, котрий побажав залишитися неназваним.

Найпідступніший «людський чинник» полягає в тому, що все перелічене вище приховується, маскується і покривається. Наприклад, 24 травня 1999 року на шахті ім. Засядька стався вибух метану. Загинуло 50 осіб, 49 поранено. Офіційна версія — вибух спровокувало коротке замикання у двигуні електровоза. Геннадій Арюков був одним із постраждалих у тій аварії. «Я лежав у реанімації в лікарні Калініна. Мені привезли телевізор, там показували вибух на шахті, роботу урядової комісії. І казали, що вибухнув електровоз у лаві. Як міг вибухнути електровоз? Я був ланковим на тій ділянці, мені сказали поставити електровоз... Він там як стояв, так і стоїть. Мені цікаво, хтось колись відповість за те, що вибух був? Списали на електровоз...», — розповів він нашому кореспонденту.

Інші гірники кажуть, що засекречування справжньої причини аварії — звичайна практика. Це на кораблі за все відповідає капітан, а під час аварій на виробництві — або винних немає, або призначають «стрілочника» з молодшого керівного складу. Наприкінці жовтня ММК імені Ілліча спіймали на несанкціонованому скиданні стоків із цеху шлакопереробки в річку Кальчик. «Після викиду вода в річці змінила колір на біло-зелений і набула різкого запаху сірководню, а на поверхню спливла велика кількість риби з ознаками ядухи», — процитував протокол своїх інспекторів начальник екологічної інспекції Донецької області Анатолій Яцков. Природоохоронна прокуратура «дотяглася» лише до заступника начальника цеху, котрий теоретично може бути притягнутий до відповідальності. Але якось слабо віриться, що в річку гидили без команди або принаймні мовчазної згоди перших керівників комбінату...

Трагедія на шахті Засядька стала прямим наслідком накопичення «критичної маси» недоробок у сфері промислової і техногенної безпеки.

Техногенне навантаження в Донецькій області — найвище в Європі. Промисловість — це не лише надприбутки, а й, із погляду техногенної й екологічної безпеки, потенційна «діжка з порохом». Усього в регіоні щорічно в атмосферу викидається, за даними екологічної інспекції, 1,9 млн. тонн шкідливих речовин. Першість у забрудненні повітря тримають металурги і вуглярі — по 29% у загальній структурі викидів. У Маріуполі, Донецьку, Макіївці і Єнакієвому розташовані великі металургійні заводи. При цьому особливої турботи про безпеку жителів навколишніх територій керівники метгігантів не виявляють: у Єнакієвому вже сім років будують обіцяний електрофільтр для очистки викидів, а поки що жителі рідного міста Віктора Януковича «милуються» різнобарвними хмарами з труб заводу. ММК імені Ілліча (Маріу­поль) і ММК імені Кірова (Макіїв­ка) свої фільтри не змінювали вже п’ять років. «Донецьксталь» (Донецький металургійний завод) так і не виконав своїх обіцянок побудувати електроплавильну піч замість мартенівської.

На запитання, де найвища ймовірність виникнення чергової техногенної катастрофи, фахівці з промбезпеки приречено від­повідають: та де завгодно. Життя і здоров’я людей постійно перебувають під загрозою. Цього разу постраждали шахтарі. А далі? Мешканці будинку, який стоїть над закинутим шахтним підробітком (у Донбасі вже були випадки, коли багатоповерхівки за лічені хвилини розсипалися як картковий будиночок)? Астматики, яким трапилося опинитися біля металургійного комбінату в момент викиду при вимкненому фільтрі? Запитайте лікарів «швидкої допомоги» з Єнакієвого, що відчувають люди з хворобами дихальних шляхів під час викиду з ЄМЗ... Хто завгодно, де зав­годно, коли завгодно може стати жертвою «рідної» промисловості. І так буде доти, поки не припиниться ця неоголошена війна.