Хроніка відходу. Правда Карімова

Цього тижня політичну Москву розбурхала заява узбецького президента Іслама Карімова під час його візиту в Росію. Карімов, відвідавши Москву після свого переобрання на посаду глави держави (до речі, не застереженого в конституції Узбекистану), висловив жаль, що Володимир Путін не балотується на третій термін. І своїми словами породив нечіткі підозри: ну не міг же він таке сказати при живому наступникові, з яким йому ще мати справи! Отже, щось знає. Отже, не бути Дмитрові Медведєву президентом — принаймні довго. Отже, він — постать перехідна.

Тим часом Іслам Карімов міг виступити із сенсаційною заявою зовсім з іншого приводу. Йому випала можливість побічно пояснити свій вчинок із переобранням. Завдяки його політичній волі й рішучості узбеки не втратили дорогого Карімова, тому президент Узбекистану може тепер жалкувати з приводу вибору колеги з позицій не добродушного пенсіонера, а повноцінного глави держави. Але політична воля й рішучість Карімова одночасно означають нерішучість Путіна — він же не пішов на продовження своїх повноважень, обмежився тільки оголошенням себе національним лідером. І це та правда, яку узбецький президент висловив російському президентові.

Володимир Путін нічого не навчився в Іслама Карімова або Нурсул­тана Назарбаєва з їхньою ведмежою хваткою. Це досвідчені й жорсткі, нерідко — жорстокі політичні бійці, які думають про владу, а не про її атрибути. І їм не забракнуло впевненості призначити справжнісінький конституційний референдум, змінити Основний Закон країни, відмовитися від обмеження термінів президентської влади — одне слово, легітимізувати своє нескінченне правління і знищити будь-яку можливість політичної конкуренції. Так, це зробило режими жорсткішими, а самих центральноазіатських президентів — не найбільш бажаними гістьми у Вашингтонові чи Брюсселі, хоча теж не назавжди. Так, розмови про демократію в Центральній Азії закінчилися. Але самі президенти продовжують правити як такі собі республіканські монархи, національні лідери з усім обсягом повноважень. Так, це ризикована гра. Можуть вигнати з країни, як киргизького президента Аскара Акаєва. А можна взагалі одного пречудового дня опинитися в мавзолеї, як туркменбаші. Зате речі названо своїми іменами. Президент ні від кого не приховує, що хоче правити й далі. І — якщо вже він такий сильний — із цим доводиться змиритися і країні, і світу.

А оточення Володимира Путіна намагається нав’язати країні вражаюче безформну конструкцію майбутньої влади. Парламентські вибори — не вибори, а референдум із довіри національному лідерові. Президентські вибори — не вибори глави держави, а вибори когось, хто слухняно здійснюватиме певний курс відставного президента і програму «Единой России».

І ніхто не може відповісти на просте запитання: а як усе це працюватиме? Це ж не жек, не макаронна фабрика. Це ж Росія. Цією величезною дер­жавою треба керувати, приймати принципові рішення, взаємодіяти з регіональними керівниками, з чиновниками, з великим бізнесом. Треба їздити з офіційними візитами, підписувати договори, спілкуватися з керівниками інших країн. Хто все це робитиме, хто матиме весь обсяг інформації, яка часто і є — сама влада? Президент у Кремлі чи національний лідер на дачі в Сочі?

Чи національний лідер просто стежитиме за тим, аби новий президент ішов його курсом і виконував програму правлячої партії? Тоді нехай скажуть нарешті, що це за курс. І напишуть «Единой России» програму — адже її немає, її навіть до виборів не придумали! Якщо не для громадян придумають — то хоча б для нового президента, щоб він знав, чого хоче правляча партія.

Хоча — яка правляча партія у президентській республіці? Достатньо простого окрику з адміністрації глави держави, щоб уявлення її лідерів про те, що відбувається, змінилося до невпізнанності, щоб змінилися самі лідери або щоб на місці однієї партії з’явилося дві. Чи три. І немає в Думі ніякої конституційної більшості, а є затребуваний новим президентом плюралізм думок!

Це, звісно ж, сміливі припущення. Новий президент може бути цілком схожий на Путіна, може прагнути зберегти цю конституційну більшість більше, ніж Путін. Та тільки це буде не сам Путін, ось у чому заковика. Й Іслам Карімов це чудово розуміє, коли жалкує з приводу нерішучості колеги.

Він не стверджує, звичайно, що Володимир Путін здрейфив, не пішовши свого часу на проведення повноцінного референдуму з продовження своїх повноважень. Можливо, він розуміє: Путін не Карімов і просто не мав реальної можливості залишитися на посаді президента. Але важливі не причини, а наслідки. І ці наслідки поки що не ясні ні Володимирові Путіну, ні Дмитру Медведєву, ні Ісламу Каримову — нікому.