Cui prodest?

«Введення документів з біометричними даними: необхідність, продиктована часом, чи афера державного масштабу?» Таку фразу я прочитав в одному з професійних юридичних видань ще до 9 листопада нинішнього року, коли Громадська рада при Міністерстві юстиції України спільно з Громадською радою при Державній службі з питань захисту персональних даних провели круглий стіл на тему «Введення біометричних документів в Україні: доцільність, актуальність і перспективи». До участі в роботі круглого столу зголосилися десятки експертів, що представляли громадськість, церкву, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, юридичні фірми, а також профільні державні інституції - Державну службу з питань захисту персональних даних України та Державну міграційну службу України.

Експертне обговорення певного законопроекту чи проблеми - звичне явище в соціумі. Професійний рівень учасників і їх зацікавленість в обговоренні прийнятого 2 жовтня нинішнього року Закону України «Про Єдиний державний демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують особу чи її спеціальний статус» (реєстраційний номер 10492) засвідчив важливість цього закону для суспільства і громадянина. Окремою обставиною було те, що законопроект прийняли практично без обговорення: 35 статей на 40 сторінках «провели» за 20 хвилин.

Звичний диригентський помах руки Михайла Чечетова засвідчив, що закон буде передано на підпис президенту України. Отож саме на цій стадії законотворення громадськість вирішила обговорити зміст закону і висловити своє ставлення до нього, перш ніж президент поставить під ним свій підпис.

Маючи загальне уявлення про предмет експертної дискусії, я не очікував тих запалу й емоцій, які проявились одразу ж після перших вступних слів модераторів круглого столу. Присутні були певною мірою шоковані тональністю виступу автора законопроекту народного депутата Василя Грицака, який, в останній момент з’явившись у залі, наполіг на своєму вступному слові. Переважній більшості присутніх стало незручно від одвертої грубості і безцеремонності Василя Миколайовича, який із перших слів звинуватив присутніх експертів (ще до їхніх виступів?!) у непрофесійності, нерозумінні суті та предмету обговорюваного закону і порадив «спочатку навчитись будувати собачі будки», а вже потім щось обговорювати. При цьому він висловив готовність дати бажаючим і гроші на купівлю дощок для побудови собачих будок!

Провокативність спічу пана Грицака мала продовження у його репліках на предметні виступи експертів: після повторної фрази про собачі будки депутат-бізнесмен запевнив присутніх, що президент України обов’язково підпише закон, якщо ще не підписав, і жодні розмови й зусилля присутніх цьому не перешкодять.

Присутні були певною мірою вражені, але предметні виступи, кваліфіковані зауваження та пропозиції з обґрунтуванням необхідності внесення принципових змін до обговорюваного закону, висловлені експертами і представниками громадськості, зумовили консенсус у формулюванні загального висновку:

Закон не може і не повинен бути введений у дію в теперішній редакції і тому не повинен бути підписаний президентом України.

1. В центр законопроекту поставлений інтерес держави, а в певному сенсі - і бізнес-структури автора закону Василя Грицака, на противагу інтересам та правам особи і захисту її приватності.

2. В законопроекті не визначено конкретної мети створення єдиного демографічного реєстру - глобальної мегабази персональних даних, а також не визначений володілець бази, який повинен відповідати за збереження та непоширення цих даних.

3. Зміст законопроекту порушує принцип ненадмірності та пропорційності збирання персональних даних - основних вимог міжнародного права.

4. Введення в дію цього законопроекту може викликати створення реальної загрози несанкціонованого доступу невизначеного кола осіб до персональних даних мільйонів осіб в Україні.

5. Законопроект містить велику кількість відсилань до ще неіснуючих норм законодавства України, а також містить положення з надмірним делегуванням нормотворчих функцій органам виконавчої влади (зокрема, їм належить визначити, які саме додаткові біометричні дані буде внесено до реєстру, перелік документів, які має подавати особа для отримання біометричних документів, вартість послуг тощо).

Представник уповноваженого ВРУ з прав людини Олександр Павліченко лаконічно прокоментував закон так: «Цей закон повністю не відповідає тому, що називається європейськими стандартами. І не може існувати в такій редакції. Положення закону не відповідають Конституції, суперечать міжнародно-правовим зобов’язанням України та порушують права людини».

Задоволені своєю одностайністю в оцінці обговорюваного закону не могли й подумати, що невтомний і винахідливий бізнесмен-депутат уже через годину після закінчення роботи круглого столу в електронних засобах масової інформації поширить інформацію… про повну й незаперечну підтримку і схвалення його закону всіма учасниками обговорення. При цьому він послався на виступи двох своїх помічників (виступав фактично один із них - Олег Руденко), а з виступів опонентів було взято лише перші речення, в яких ішлося про те, що закон на часі, він справді потрібен, але категорично не сприймалася подана на підпис президенту редакція. Зрозуміло, друга частина думки не наводилася, відтак мало місце одверте маніпулювання і намагання подати зміст виступів противників закону з точністю до навпаки.

Звісно, обурені організатори і учасники круглого столу звернулися до керівництва УНІАН та інших ЗМІ, у яких пройшла брехлива й перекручена інформація про результати обговорення, і розмістили прес-реліз, своє бачення, свою позицію і правдиву інформацію про результати обговорення закону №10492.

Після цього, виражаючи волю експертної спільноти - не тільки з числа безпосередніх учасників круглого столу, - його організатори звернулись із вмотивованим відкритим листом до президента України В.Януковича з проханням накласти вето і не підписувати закон у редакції, підготовленій В.Грицаком, «та повернути його на обговорення до Верховної Ради України з урахуванням експертної думки і позиції широких кіл громадськості». До речі, зацікавлені особи можуть ознайомитись із висновком Головного юридичного управління Верховної Ради України, суттєві зауваження якого були просто проігноровані, та з узагальнюючим висновком Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, яке резюмувало, що «за результатами розгляду у першому читанні проект доцільно направити для підготовки на повторне перше читання». Цей висновок теж було проігноровано.

Допитливий і незаангажований читач, певно, стомився від такого протокольно-канцелярського викладу ситуації, що є, на жаль, типовою для законотворчого процесу цього складу Верховної Ради, яка відходить в історію. Для тих, хто хоче зрозумілого і предметного викладу неприйнятності нинішньої редакції обговорюваного закону, ще раз підкреслю таке.

Закон про введення біометричних паспортів для закордонних поїздок нам конче потрібен - і для зручності, і тому, що це вимога й одна з умов Європи для вирішення питання безвізового режиму.

Застосування біометричних документів всередині держави бажане, але тепер воно не по кишені ні нам, громадянам, ні державі. Це вигідно сьогодні хіба що виробнику документів концерну ЄДАПС або його можливому конкуренту чи конкурентам.

Справедливості ради, слід визнати високий професійний і бізнесовий рівень продукції ЄДАПС, і якби не економічно-фінансовий егоїзм концерну, що типово для нашого вітчизняного олігархату, то було б вигідно й цікаво всім: державі, бізнесу і нам, пересічним громадянам. Адже зараз нам не по кишені з десяток різних документів, від внутрішніх паспортів, які повинні видаватись, відповідно до цього закону, з дня народження, і які належить міняти (читай - оплачувати) дітям - через 4, а дорослим - через кожні 10 років, до посвідчень водія та інших документів.

Держава - а це знову ми з вами, платники податків - повинна забезпечити впровадження і широке використання пристроїв для зчитування інформації з наших біометричних документів, наприклад у жеках, ДАІ та лікарнях), а це - мільярдні суми і значні часові терміни реалізації хорошої ідеї.

За даними Української Гельсінкської спілки з прав людини, вартість виготовлення лише внутрішніх паспортів становитиме близько 60 млрд. гривень, а ще мільярди знадобляться на водійські посвідчення та інші документи!

Інша, не менш важлива, хоч і менш зрозуміла для пересічного громадянина проблема - збереження біометричної інформації, її накопичення в одній базі Єдиного державного демографічного реєстру. В наших умовах несформованої демократії надзвичайно високі ризики несанкціонованого доступу до такої інформації і зловживання її використання. При цьому абсолютно незрозумілою є вимога щодо обсягу такої інформації: наприклад, п. 12 ст. 7 закону передбачає надання даних про видачу приватизаційних паперів, а також усієї інформації з відомчих інформаційних систем. Це абсолютно суперечить європейським принципам і нормам. До речі, цікавий факт щодо надійності баз електронних даних. Німецькі хакери, щоб показати ненадійність збереження приватних даних, на спір здобули й оприлюднили відбитки пальців міністра внутрішніх справ ФРН. Що ж казати про нашу надійність!

Прожекти пана депутата Грицака можуть реалізуватися в Україні лише в майбутньому. Біометричні документи будуть зручними й надійними, коли наша держава стане сталою європейською демократією. Пам’ятаймо при цьому, що в демократичних суспільствах запровадження біометричних документів передбачено виключно на добровільних засадах. Це аксіома, яку мають засвоїти і якої мусять дотримуватись усі, зокрема й ті, хто виготовляє біометричні документи. А нині у нас реальна потреба і можливість для впровадження лише паспортів для виїзду за кордон. Це теж добрий бізнес для тих, хоче бути на ринку.

Підзаголовок матеріалу, опублікованого в поточному числі «Українського юриста», став для мене і камертоном у визначенні суті конфлікту, викликаного поведінкою групки пана Грицака під час проведення круглого столу, і загальною оцінкою ситуації, пов’язаної з кількарічними потугами ЄДАПСу отримати «замовлення десятиліття» через прийняття спеціального закону, що майже вдалося. Тепер слово за президентом. Чи прислухаються на Банковій до думки громадськості й експертного середовища? Не певен, оскільки дуже впевнений у своїй перемозі Василь Грицак. Можливо, для влади буде важливим симптоматичний факт єдності позиції експертів, викладеної в публікації ще до круглого столу: чотири юристи молодої генерації і досвідчений соціолог поділяють думку автора-журналіста: закон про біометричні документи потрібен, але нині він прийнятний лише стосовно регламентації паспорта для поїздок за кордон. Все ж інше дуже проблемне, а швидше - неприйнятне з правової і фінансово-бюджетної точок зору.

Нечисленні адепти прийняття закону можуть сказати, що й згадана публікація проплачена групою міністра Лавриновича. Я ж із певним розчаруванням можу зазгначити, що в цій історії незадоволений байдужістю мін’юстівських чиновників до факту проведення круглого столу. Як голова Громадської ради при відомстві я тривалий час безуспішно намагався зустрітись із заступником міністра юстиції Дмитром Вороною або з визначеним ним посадовцем. Лише в день проведення дискусії один із чиновників поцікавився, чи буде хтось із відомства присутній на круглому столі. На це риторичне для мене запитання я відповів, що дискусія відкрита для всіх, у тому числі й для мін’юстівців, про що попросив сповістити заступника міністра.

Минув тиждень - і жодної реакції з мін’юсту. Справи Громадської ради не є пріоритетними у відомстві, покликаному формувати правову політику на основі інтересів і запитів суспільства, чиїм виразником є думка професійного експертного середовища.

Скориставшись нагодою, ще раз звертаюся до заступника міністра пана Д.Ворони з пропозицією зустрітися, аби переконатися, що слова очільників уряду і держави щодо співпраці влади і громади - реальність, а не декларація. Але це вже інша проблема.