Підтримати
Уявіть собі сценарій, за яким через рік, два або три світ здригнеться через війну від Європи до Тихого океану. Ідея не така абсурдна, як вам може здатися. За останні десятиліття США не стикалися з такими перспективами короткострокового військового протистояння на кількох окремих театрах. Про це у колонці для Bloomberg пише історик та американський дослідник зовнішньої політики США Гел Брандс.
Вторгнення російського президента Владіміра Путіна в Україну розпалило найбільший конфлікт у Європі за кілька поколінь і спровокувало боротьбу великих держав. У Східній Азії шанси на війну зростають — це продемонструвала напруженість, викликана поїздкою спікера Палати представників Ненсі Пелосі на Тайвань у серпні. На Близькому Сході США, можливо, доведеться обирати між боротьбою з Іраном і визнанням його пороговою державою.
Поєднайте ці кризи разом, і ви отримаєте передумови до євразійської пожежі.
Звичайно, кошмарні сценарії зазвичай не здійснюються. Цілком можливо, що жодна з цих ситуацій не втягне США у війну і що найбільш вірогідні часові межі конфлікту відрізняються залежно від регіону. Але цей приклад демонструє, наскільки всеосяжною стала небезпека великої війни. Це також нагадує нам, що сьогоднішні кризи пов’язані між собою глибше, ніж здається.
Можливо, антагоністи Америки формально не є союзниками, але вони об’єднані в критично важливу територію — центральну частину Євразії — і за критичними напрямками. США не можуть реагувати на одну проблему, не враховуючи її вплив на їх здатність впоратися з іншими. Вимоги до майстерності з державного управління та політичної проникливості дуже жорстк, адже Вашингтон стикається з низкою проблем, від яких не втечеш і, звичайно, не може дозволити собі спостерігати за загостренням їх усіх одразу.
Певним чином скрутне становище Америки нагадує період перед Другою світовою війною. Облишмо той факт, що жоден суперник США не вчинив агресії чи жорстокості в масштабі держав Осі — хоча репресії Китаю проти уйгурів і смертоносна війна Путіна в Україні є відгомоном того минулого. Залишмо осторонь і те, що жорстока незграбність Путіна в Україні зараз більше схожа на наслідування Беніто Муссоліні, ніж Адольфа Гітлера. Основні моделі геополітики виглядають до болю знайомими.
Тоді, як і зараз, міжнародна система зазнавала ударів з багатьох сторін. Японія прагнула панувати на Далекому Сході. Гітлерівська Німеччина претендувала на першість у Європі та за її межами. Італія Муссоліні здійснювала криваві кроки до імперії в Середземномор'ї та Африці. Радянський Союз, зрештою, воював з Гітлером — однак лише після того, як допоміг йому розділити Східну Європу.
Між цими ревізіоністськими державами було мало близькості. Різні расистські ідеології, які лягляи в основу нацистської Німеччини та імперської Японії, були принципово несумісними. Хоча Берлін, Рим і Токіо дійсно підписали свій Троїстий пакт у 1940 році, всебічна недовіра довела, що це було дещо більше, ніж угода про підривання існуючого порядку та побудову окремих імперій серед руїн.
Проте, попри те, що держави Осі стали практичними партнерами, між програмами радикальної експансії, які вони здійснювали, була глибока, деструктивна синергія.
Диктатори підтримували один одного в критичні моменти: підтримка Муссоліні сприяла безкровному завоюванню Гітлером Австрії та Судетської області в 1938 році. Прогрес однієї фашистської держави підбадьорив інші: вторгнення Німеччини у Західну Європу в 1940 році допомогло заохотити Японію просуватися до Південно-Східної Азії та Тихого океану за рахунок переможеної Франції, зневіреної Британії та розгубленої Америки.
Тоді, як і зараз, велика демократична держава, яка всюди стикалася з проблемами, намагалася діяти рішуче будь-де. Наприкінці 1930-х років Британія вагалася щодо проведення жорсткої лінії проти Німеччини, стикаючись з одночасними загрозами з боку Італії та Японії. У США були подібні проблеми на тлі загострення кризи в Європі та Азії. «Мені просто не вистачає військового флоту», — відзначав президент Франклін Д. Рузвельт у 1941 році.
Навіть воєнна мобілізація не вирішила цю проблему повністю. Від початку до кінця боротьба з кількома антагоністами змусила союзників йти на важкі компроміси. Аби вивести демократії з рівноваги і створити найсерйознішу, найзагальнішу кризу глобальної безпеки, яку бачив світ, не знадобився повністю інтегрований альянс тоталітарних супротивників.
У 1930-х роках західні лідери намагалися передбачити, як швидко регіональні кризи можуть спричинити глобальний крах. Так само більшість політиків після холодної війни ніколи не думали, що однополярна стратегія Америки закінчиться таким чином. Не є новиною те, що автократичні держави нарощують свою армію та примушують сусідів. Новим є те, що всі ці виклики загрожують загостритися.
Східна Європа палає через вторгнення Путіна в Україну, кульмінації кампанії, яка тривала кілька поколінь, щоб відновити перевагу Росії від Центральної Азії до Балтійського моря. Успішний бліцкриг у лютому міг забезпечити Росії керівну позицію у Східній Європі та спровокувати новий тиск на відкриті країни Організації Північноатлантичного договору. Російські помилки та опір України запобігли цьому сценарію. Але навіть зменшена Росія матиме багато можливостей для створення неприємностей, а конфлікт в Україні далекий від завершення.
І Україна, і Росія мають амбітні цілі. Київ прагне звільнення всієї окупованої території, включно з Кримом; Москва прагне перетворити Україну на збіднілу васальну державу. Війна також розв'язала запеклу боротьбу у стримуванні великих держав. Вашингтон та його союзники дають Україні зброю, гроші та розвідувальні дані, щоб знекровити армію Путіна; вони б’ють російську економіку санкціями. Москва використала енергетичний тиск, щоб зробити війну більш болючою для Європи; вона погрожує ядерною ескалацією, сподіваючись обмежити свої втрати на полі бою та обмежити підтримку України Заходом.
Путін, схоже, вірить, що зможе змусити своїх ворогів відійти, перш ніж зазнає великої поразки, тоді як США діють так, ніби вони можуть стримувати Путіна від ескалації достатньо довго, щоб Україна перемогла. Результатом усього цього є жорстока і нестабільна рівновага, яка не може зберігатися вічно, оскільки її учасники мають взаємовиключні цілі.
Тим часом у Тайванській протоці, можливо, почався відлік конфлікту. Пекін використав візит Пелосі на Тайвань як привід для агресивних військових навчань, які є передвісниками підвищення рівня регіональної напруженості. Китайські чиновники, безсумнівно, вважають за краще досягти своїх цілей — контролювати Тайвань і виштовхнути США із західної частини Тихого океану — без великої війни. Можливо, кривава місія Путіна в Україні змусила президента Китаю Сі Цзіньпіна більш обережно ставитися до застосування сили. Проте тридцятирічне нарощування військової сили, безсумнівно, дало Сі набагато кращі шанси за бажання підкорити Тайвань.
Насправді Сі, можливо, доведеться застосувати силу, щоб отримати те, що він хоче: шанси на те, що Тайбей мирно підкориться неототалітарному Китаю, зменшуються з кожним роком, у той час як США та їхні союзники, здається, дедалі більше прагнуть заблокувати прагнення Пекіна до регіонального домінування. Радник президента Джо Байдена з національної безпеки Джейк Салліван нещодавно заявив, що США перебувають у «перших роках вирішального десятиліття» в конкуренції з Пекіном.
У Вашингтоні точаться бурхливі дебати щодо того, коли загроза китайської агресії стане найбільш гострою; навіть найбільш стурбовані спостерігачі вважають, що до розборок залишилося щонайменше два-три роки. Проте ризик війни зростає, оскільки рішучість Китаю змінити рівновагу в Східній Азії відбивається на рішучості його суперників не дозволити цього.
Крім того, є вічно займистий Близький Схід, регіон, який американці воліли б ігнорувати. Триваюча періодично насильницька боротьба між Вашингтоном і Тегераном ледь не спалахнула в 2019 і на початку 2020 років після виходу США з ядерної угоди 2015 року і завершилася вбивством генерала Касема Сулеймані під час удару безпілотника.
Повідомляється, що успіхи Ірану у збагаченні урану дали йому можливість в короткі терміни створити ядерну зброю. Тому США та Ізраїль повинні розглянути потребу у додаткових примусових методах для того, щоб завадити Ірану перетнути цю червону лінію. Криза може виникнути швидко — за кілька місяців — якщо переговори щодо відновлення ядерної угоди остаточно проваляться.
Водночас, криза може розвиватися повільніше, якщо переговори затягнуться на невизначений термін. Навіть за умови, якщо буде досягнуто певної угоди, США все одно можуть зіткнутися з Іраном, чия ядерна інфраструктура є більш розвиненою, ніж у 2015 році; і який міг через бодай часткове зняття міг би отримати додаткові кошти та агресивніше просуватись до першості від Перської затоки до Леванту.
Війна між США та їхніми суперниками не є неминучою на жодному з цих театрів. Це окрема можливість по кожному з них.
Здорові регіональні системи лежать в основі здорових глобальних систем. Коли кілька регіонів руйнуються одночасно, це може призвести до краху глобального порядку. Європа, Перська затока та Східна Азія разом утворюють стратегічне ядро великого театру — Євразії — який був центром глобальної політики в сучасну епоху. Сіючи потрясіння у своїх регіонах, ревізіоністи розхитують одразу кілька стовпів системи.
Крім того, просто переслідуючи свої власні цілі, вони створюють можливості для використання іншими таких самих сценаріїв. Лихоманкова напруженість у відносинах з Китаєм і Росією змушує Вашингтон обережно поводитися з Іраном. Тягаючись з Путіним, адміністрація Байдена має остерігатися провокацій Сі.
Зі свого боку, ставка Путіна на те, що зосередженість США на Китаї забезпечить слабку відповідь при його вторгненні в Україну, програла.
Проте небезпека того, що конкуренція між США і Китаєм може стати дуже потворною причому дуже скоро, все ще може давати Путіну надію на те, що він зможе перемогти, якщо йому вдасться просто втриматися.
Звісно, суперники Америки є неоднозначними друзями. Сі не врятував Путіна з його болота в Україні; якби Китай, Росія та Іран витіснили США з Євразії, вони могли б посваритися між собою. Але ніхто не може досягти своїх цілей без успішного протистояння супердержаві, це дає їм головний стимул до об’єднання.
Американці можуть не сприймати китайсько-російські відносини як альянс, але це здебільшого тому, що в ньому відсутні чіткі гарантії взаємної оборони, які характерні для альянсів США після Другої світової війни. Незважаючи на це, відносини мають багато атрибутів альянсу: продаж зброї та військові навчання; зростаючі зв'язки в оборонних технологіях; співробітництво для підтримки автократичної стабільності в Центральній Азії. Це також передбачає мовчазний пакт про ненапад, який дозволяє Пекіну та Москві зосереджуватися на США, а не турбуватися один про одного. Вирішальною причиною зростання ризику війни по обидва боки Євразії є те, що дві супердержави-противники Америки тепер можуть воювати «спина до спини».
Іран не належить до тієї ж вагової категорії, що Росія та Китай, але він є частиною цієї вільної ревізіоністської осі. Росія та Іран разом боролися за порятунок режиму Башара Асада в Сирії, тоді як Китай здійснював вплив на Раду Безпеки ООН. Китай і Росія періодично захищали Тегеран від тиску США, відкладаючи або послаблюючи санкції та продаючи Ірану зброю.
Ця співпраця стає дедалі тіснішою. Тегеран провів тристоронні військово-морські навчання з Москвою та Пекіном після того, як у 2019 році напруга у відносинах з Вашингтоном зросла; у 2021 році підписав 25-річну угоду про стратегічне партнерство з Китаєм; і надав Росії сотні військових безпілотників для використання в Україні.
Допомога Тегерана Росії підкреслює життєво важливу тезу: якщо хтось із ревізіоністів зазнає рішучої поразки, інші зіткнуться з осмілілою наддержавою, яка зможе більш агресивно атакувати своїх ворогів, що залишилися. Китай може не захотіти втручатися в Україну. Але якби Сі побоювався, що Росія наближається до військового колапсу, який може спричинити політичний колапс у Москві, він міг би надати військову та економічну допомогу, попри загрозу американського гніву.
Не очікуйте, що Росія, Іран та Китай покінчать життя самогубством одне заради одного, але не думайте, що вони будуть байдужими до долі одне одного.
Уряду США часто важко впоратися з більш ніж однією кризою одночасно, оскільки увага вищих політиків обмежена. Більше того, зараз Америка має менше можливостей протистояти численним військовим викликам, ніж будь-коли з часів холодної війни. Значні скорочення витрат на оборону на початку 2010-х років у поєднанні з посиленням середовища загрози змусили США прийняти оборонну стратегію «однієї війни» замість стандарту двох війн 1990-х і 2000-х років.
Ця зміна відображала запізніле усвідомлення того, що велика війна з могутнім суперником — особливо Китаєм — стане значним випробуванням для арсеналу зброї США. Проте це означає й те, що Пентагону не вистачає засобів, щоб мати справу з насильницькими ситуаціями на двох, не кажучи вже про трьох, театрах, якщо вони відбуваються в тісній послідовності.
У підручниках зі стратегії зазвичай йдеться про те, що країна, яка має більше зобов’язань, ніж можливостей, повинна скоротити перше або збільшити друге. Це слушна довгострокова порада, але зараз вона не надто корисна.
Прихильники стратегії «Азія перш за все» стверджують, що США повинні деескалувати протистояння і навіть ліквідувати зобов’язання на Близькому Сході та в Європі, щоб зосередитися на Китаї. Вони можуть отримати поштовх від двопартійної групи, яку роздратувало нещодавнє рішення Саудівської Аравії скоротити видобуток нафти.
Але переходити до такої орієнтованої на Китай зовнішньої політики було б нерозумно. Негайна деескалація в Україні може дозволити Путіну врятувати малоймовірну перемогу та надіслати повідомлення про те, що звичайна агресія, підкріплена ядерним примусом, може окупитися. Значний відхід від Близького Сходу в той час, коли Тегеран стоїть на порозі ядерної зброї, є рецептом або іранської гегемонії, або регіональної анархії. Прийняти правильне рішення важко навіть в ідеальних умовах, не кажучи вже про те, коли суперники просуваються вперед.
На жаль, інша традиційна відповідь — витрачати більше грошей — також може не спрацювати. Як показала війна в Україні та низка незалежних аналітиків , США відчайдушно потребують збільшення витрат на оборону, щоб розгорнути потенціал, збільшити запаси боєприпасів і зміцнити промислову базу, необхідну для перемоги в одній війні, не кажучи вже про дві чи три. Вашингтон не може дозволити короткостроковій проблемі — недостатності засобів щодо цілей — стати хронічним, геополітично виснажливим станом. Але якщо знадобиться велике нарощування військової сили, знадобляться роки, щоб воно принести плоди — це надто довго для того, щоб змінити ситуацію, якщо незабаром вибухнуть проблеми.
Залишається стратегія послідовності — намагання впоратися з декількома нестабільними проблемами без різкого відступу або швидкого наступу. Стратегія послідовності дій використовує той факт, що Вашингтон може мати більше часу в одному регіоні, ніж в іншому: вирішальний момент в Україні може настати через тижні чи місяці, тоді як момент максимальної небезпеки з Китаєм може початися лише через кілька років.
Послідовність розроблена, щоб максимально використати ці прогалини, швидко вирішуючи певні питання та відкладаючи конфронтацію в іншому місці. Але оскільки ця стратегія є лише вимушеним рішенням за умови відсутності кращих варіантів, немає гарантії, що вона спрацює.
Спершу послідовність вимагає припинення війни, в якій США вже, хоча й опосередковано, бере участь. Можливо, вторгнення Росії в Україну допомогло глобальній позиції США, призвівши до розширення НАТО та знекровлення московської армії. Проте тривала боротьба може у підсумку завдати шкоди Вашингтону, відволікаючи його від більшої загрози з боку Китаю та змушуючи витрачати кошти та зброю, які потрібні Пентагону для стримування — і, якщо необхідно, боротьби — в інших конфліктах.
Навряд чи очевидно, як закінчити війну в Україні. Путін не виказує жодного натяку на бажання вести переговори про умови, на які Україна погодилася б або повинна була б погодитися. Стримування України зараз, хоча вона має військову перевагу, створить жахливий прецедент, фактично узаконивши російську агресію, і дасть Москві шанс відновити бойові дії пізніше.
І все ж існує певна невизначена небезпека того, що спроба вигнати Росію з усієї України — включно з Кримом — може змусити Путіна реалізувати свої ядерні загрози. Війна в Україні може стати одним із тих парадоксальних конфліктів, як Корея в 1950 році, де наближення до перемоги фактично наближає до катастрофи.
Немає легкого виходу з цієї дилеми, і ті, хто стверджує, що ядерний блеф Путіна — лише самохвальство, виявляють надзвичайний ступінь аналітичної впевненості. Але той факт, що Путін поки що дотримується лише риторичних погроз ядерної ескалації, а не більш загрозливих сигналів, таких як видиме переміщення своїх ядерних сил, вказує на те, що він, можливо, намагається отримати вигоди від ядерного залякування, не вдаючись до ядерної війни. Таким чином, можливо, варто трохи підвищити ризик розширеного конфлікту в найближчій перспективі, щоб зменшити ризик важкої, тривалої війни.
Це означало б суттєве збільшення поставок зброї США та іншої підтримки Києва протягом наступних кількох місяців , що дозволить Україні звільнити якомога більше території до того, як Росія зможе мобілізувати нові сили — і, можливо, змусити Путіна чи його наступника піти на більш серйозні переговори.
Але це також може означати тиск на Україну, щоб вона відмовилась від деяких своїх більш амбітних, хоча й виправданих, військових цілей (таких як судові процеси за військові злочини російських поплічників); була гнучкою щодо питання Криму та бути готовою до серйозної дипломатичної ініціативи, коли буде досягнуто кульмінації на фронті.
Остання з цих опцій може навіть працювати на користь першої: європейські союзники, такі як Франція та Німеччина, можуть бути готові кинути більше грошей і зброї в Україну, якщо вони відчуватимуть, що Київ чутливий до їхньої стурбованості щодо ескалації.
Такий підхід вимагав би поєднання гарантій і стримування — чіткого повідомлення Путіну, що США не прагнуть ширшої війни з Росією, але що Росія розв’яже цю ширшу війну, якщо застосує ядерну зброю. Ця загроза є необхідною складовою будь-якої стратегії, щоб забезпечити українську перемогу, навіть якщо незрозуміло, чи американський президент справді дотримається її в разі прийняття рішення.
Про це варто подумати, як про американський варіант сумнозвісної російської стратегії «ескалація заради деескалації» — це може допомогти Україні досягти вигідного миру, не просто стрімголов кидаючись у конфлікт з ядерною державою. Але не варто обманювати себе: такий підхід є ризикованим, і навіть якщо він вдасться, він залишить Україну з меншим, ніж вона заслуговує.
Ще є час, щоб стратегія «ескалація заради деескалації» запрацювала в Україні, якщо припустити, що Пентагон правий у тому, що Китай не нападе на Тайвань принаймні в найближчі два-три роки. Отже, у Східній Азії правильну політику можна було б назвати «тихою терміновістю» — відтермінуванням конфронтації за одночасного зміцнення оборони США.
З мінімальною помпою США повинні прискорити озброєння тайваньської армії оборонними засобами і підштовхнути Тайбей прийняти асиметричну оборону всього суспільства, яка добре послужила Україні.
Вашингтон повинен посилити планування з Австралією, Японією та Сінгапуром, щоб визначити, на яку військову допомогу він може розраховувати в разі кризи, а також з більшим набором демократичних країн, щоб заздалегідь спланувати комплексні санкції на випадок застосування Китаєм сили. Не в останню чергу США повинні розгорнути додаткові кораблі та літаки в регіоні та прискорити масове виробництво засобів, які могли б завадити китайському вторгненню, включаючи морські міни, безпілотні літальні та підводні апарати, а також протикорабельні ракети та високоточну ударну зброю. Головне — використати відчуття тривоги, викликане однією війною в Україні, щоб серйозно підготуватися до іншої.
Однак, всупереч нинішнім настроям у Вашингтоні, цей підхід вимагає вищевказаних символічних кроків, які не допомагають Тайваню, а дають Пекіну привід для нападу. Сигналізаційні візити лідерів Конгресу та провокаційні зміни назви неофіційної місії Тайваню у Вашингтоні — погані ідеї. Визнання Тайваню незалежною країною, як припустив колишній держсекретар Майк Помпео, було б ще гіршим. Поки США не будуть готові захищати Тайвань, вони повинні діяти тихо.
Це все не стосується Близького Сходу, де — як завжди — вибір кепський, і лише обмеження шкоди може бути найкращим результатом. Позиція США на переговорах слабка через те, що Іран впевнений тому, що Вашингтон відчайдушно прагне уникнути серйозної кризи. Проте більшість варіантів посилення впливу США, таких як правдоподібна погроза атакувати іранські ядерні об’єкти, здаються невиправдано ризикованими на тлі напруженості з двома великими ядерними державами.
Таким чином, стратегія послідовності передбачає затягування часу, відкладаючи вибір між конфронтацією та капітуляцією. Навіть глибоко недосконала дипломатична угода щодо іранського ядерного проекту принаймні відтермінувала б військово-політичне зіткнення, можливо, до тих пір, поки іранський режим, який стикається з дедалі гострішими внутрішніми викликами своєму правлінню, не піде в історію.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google