Армія для парадів?

Українська армія готується перетнути важливу межу - своє двадцятиліття. Навряд чи буде перебільшенням стверджувати, що її реальний стан є рефлексією вітчизняної політичної еліти на надзвичайно важливий екзистенційний виклик - готовність фізично захищати незалежну державу Україна. Що побудувала Україна за два десятиліття самостійного розвитку на базі угруповання військ Радянської армії, яке налічувало понад
900 тис. чоловік? Чи здатні Збройні сили країни адекватно реагувати на сучасні загрози військового характеру? Для багатьох спостерігачів ці запитання - риторичні. Проте спробуємо відтворити картину оборонного будівництва.

Армійський вітраж: емоційне сприйняття

Емоційне сприйняття може бути помилковим. Але інколи саме воно, несвідомо фіксуючи найжирніші мазки військового будівництва, формує близьке до істини враження.

Армія за 20 років значно розгубила колишній авторитет у суспільстві і залишається непопулярним інститутом держави (притому що з-поміж решти інс­титутів держави армії традиційно довіряють більше). 20 років фінансування за залишковим принципом призвели до її очевидної деградації, відпливу професійних кадрів, які не вірять у перспективи розвитку оборонного сектору, низької привабливості контрактної служби. Не тільки технічний стан, а й бойову виучку, морально-бойовий дух в армії експерти оцінюють значно нижче від необхідних для адекватного реагування на сучасні виклики та загрози.

«У ЗСУ сьогодні немає жодного боєздатного батальйону, жодної боєздатної ескадрильї, в армії наразі 22 тис. вакантних посад, на які ніхто не хоче йти. Офіцерів нижньої і середньої ланок не вистачає». Цю заяву зробив у середині нинішнього року голова комітету Верховної Ради з питань нацбезпеки та оборони Анатолій Гриценко.

Хаос відбувається і в питанні професіоналізації ЗСУ. То армію за кілька місяців обіцяють зробити повністю контрактною, то контрактизацію, що впреться в глухий кут, ув’язують із поступальним скороченням і розтягують на невизначений період. Якщо вірити останнім деклараціям, то на кінець 2015 року частка контрактників у ЗСУ має становити 80%, а тим часом конт­рактна служба приваблива тільки в регіонах з очевидними проблемами працевлаштування молоді. Лише одиниці розглядають контракт як шлях до військової кар’єри, для переважної більшості (про що свідчить плинність кадрів) це насамперед спосіб вирватися із безробіття. Не кажучи вже про те, що лави ЗСУ поповнює неосвічена, люмпенізована й нездорова фізично частина молодих людей.

Не більше оптимізму і в офіцерів. Сьогодні командир частини у ЗСУ одержує трохи більше, ніж касир у супермаркеті. При цьому принципи кадрових призначень такі, що офіцеру, за по­одинокими винятками, не варто планувати свою кар’єру. І на цьому тлі керівництво військового відомства навідують шалені думки то про скорочення, то про збільшення кількості ЗСУ. Об’єк­тивності ради слід нагадати, що схожі ідеї захоплювали й попередніх військових менеджерів. Тут правонаступництво дивним чином збереглося. Нагада­ємо: ще 2002 року ЦДАКР дійшов чітко аргументованого висновку, що розумна й достатня кількість ЗСУ з урахуванням геополітичного розташування та регіональних амбіцій України має становити не більше 120 тис. чоловік. Але тільки з жорстким застереженням - Збройні сили паралельно оснащуватимуться сучасними оборонними системами. Однак переозброєння фактично не торкнулося військового відомства. А нинішнє його керівництво на чолі з міністром Михайлом Єжелем взагалі шокувало експертну спільноту наміром за рахунок ремонту старої військової техніки зупинити деградацію в армії. Він став першим в історії України військовим міністром, який не попросив ресурсів на закупівлю нових озброєнь та військової техніки. Звісно, утопічна ремонтна ілюзія не спрацювала: ЗСУ як державний інститут стримування нині атрофований.

Ось думка ще одного члена того ж таки профільного комітету парламенту, Анатолія Кінаха: «Військові завдання, поставлені командуванням ЗСУ на цей (2011) рік, не відповідають реальному станові речей. В оборонному бюджеті 2011 року 90-92% коштів призначені для забезпечення поточних потреб армії і лише 6-8% - для її розвитку. У такій ситуації реалізація програми «Корвет», розробка ракетного комплексу «Сапсан» і програма розвитку літака Ан-70 - припинені».

При цьому всі основні показники Держпрограми розвитку ЗСУ на 2006-2011 рр. залишилися не досягнутими, виконано лише 39% від запланованих заходів. Так вважає головний інспектор Міноборони України Валерій Фролов.

Начальник Генерального штабу - головнокомандуючий ЗС країни Григорій Педченко заявляє, що у ЗСУ буде створено новий рід військ - Сили спеціальних операцій (ССО). А тим часом документ про створення ССО підписаний ще наприкінці 2007 року. Виходить, що на цей час ССО вже мали стати боє­здатним ядром ЗСУ, але чотирьох років Генштабу не вистачило навіть для з’ясування, що оголошена як нововведення програма вже давно існує.

Ось уже майже два роки ЗСУ живуть взагалі без жодних орієнтирів: не затверджені такі необхідні армії документи, як Стратегія нацбезпеки, нова Військова доктрина, Стратегіч­ний оборонний бюлетень, Державна комплексна програма реформування та розвитку ЗСУ, Держпрограма розвитку озброєнь і військової техніки. Тобто військово-політичне керівництво не має стратегічного бачення, чіткого уявлення про способи й напрями розбудови ЗСУ?! Чи, може, ситуація ще гірша: сама ідея обороноздатності не цікава і витіснена іншими завданнями?

Чому затуплений меч козацький? Аргументи і факти

Говорячи про армію, як правило, розглядають три складові - морально-бойовий дух війська, бойову виучку та стан озброєнь і військової техніки. ЗСУ - саме той випадок, що коли визначальним можна не вагаючись вважати третє. Чому? Дуже просто: зброя української армії - це універсальний тест реального ставлення до неї з боку військово-політичного керівництва.

Про техніку розповідь почати варто з того, що вже на початок нового століття більшу частину озброєння України можна було вважати застарілим. Сьогод­ні ж армія України має ґрунтовно затуплений меч - зброю, яка на ціле покоління відстає від техніки розвинених армій світу.

З одного боку, начальник Наукового центру Сухопутних військ (СВ) Володимир Грабчак доповідає: у 2006-2010 рр. на озброєння тільки СВ надійшло понад 400 одиниць ОВТ. Перелік номенклатури вражає - від комплексного тренажера для екіпажа танка Т-64Б до окулярів нічного бачення ОНБ-300 і пожежної автоцистерни АЦ-40. Та скільки не перелічуй, ключова думка не зміниться: не тільки у СВ, а й в усю українську армію загалом за два останні десятиліття не надійшло жодного зразка ОВТ, що стратегічно впливали б на обороноздатність країни. Можливо, тому в українській армії активно закуповують лише те, що можуть виробляти на даний момент: до 2015 р. для тих-таки СВ заплановано закупити понад 300 од. і модернізувати понад 240 од. бронетехніки. Такі ємні закупівлі бронетехніки навряд чи можна вважати нормою, при тому, що, за оцінками військових фахівців, тільки п’ята частина бойових літаків і четверта частина бойових вертольотів, які перебувають на озброєнні у ЗСУ, взагалі здатні піднятися у повітря (!). А справних зенітно-ракетних комплексів менше половини.

Чи можна взагалі в такій ситуації стверджувати, що країна має адекватну протиповітряну оборону, здатна відбити агресію, хай і потенційну? Крім того, спеціалісти стверджують, що на 2016 рік у ЗСУ не залишиться жодної придатної для використання авіаційної ракети або ракети для комплексів ППО. Взагалі, ресурс ремонтопридатності і, відповідно, модернізації бойових літаків, на думку військових фахівців, до 2020 року буде вичерпаний. Доки Україна бере на озброєння пожежні автоцистерни (що не відомо, як стосуються обороноздатності) та шини, інші держави купують літаки, ракети і сучасні комплекси ППО. Який уже тут морально-бойовий дух, адже офіцери й солдати не сліпі.

Ось проста статистика сучасного переозброєння. «Біла книга», що вийшла у лютому 2011 року, констатує: за останні п’ять років у ЗСУ не завершено цілої низки запланованих робіт. Зок­рема, оптимізації системи управління ЗС і створення Єдиної автоматизованої системи управління (ЄАСУ). Модернізовано лише вісім (14,4%) бойових літаків із 55 запланованих, не виконано заходів з оновлення 21 і закупівлі одного зенітно-ракетного комплексу С-300, двох літаків Ан-70 і 14 радіолокаційних станцій «Пелікан». Залишається низьким рівень справності більшості літаків (24%), вертольотів (36%), кораблів та суден забезпечення (7%).

Тепер про ремонт. Про спотворення начальником Генштабу ЗСУ інформації про модернізацію авіатехніки DT.UA вже згадувало (№40, від 4 листопада 2011р.). Зазначимо лише, що поточного року модернізовано один літак МіГ-29, три літаки Су-25 і один L-39. Модернізація бойових вертольотів поки що залишається мрією. Та й ніде не було даних про виділення ресурсів на ці потреби. Скажімо, сусідня Польща прийняла рішення модернізувати 16 МіГ-29 із 32 наявних повітряних машин. Отож, навіть за неглибоку модернізацію Варшава викладе 3 млн. дол. на літак. Що стосується винищувальної авіації ЗСУ, то серйозне поліпшення тактико-технічних характеристик потребує не менш як 4-5 млн. дол. на кожен
МіГ-29.

Запланований на 2012 рік держбюджет справді вселяє певний оптимізм. І в частині пере­озброєння, у тому числі загальна сума на ці потреби має перевищити 2,8 млрд. грн., або 350 млн. дол. - для наочності. Але й тут ми, порівняно з іншими державами, - аутсайдери. Згадаймо знову сусідню Польщу: протягом останніх десяти років вона збільшила витрати на переозброєння із 700 млн. дол. до 1,76 млрд. дол. у 2010 році. До речі, це майже весь український оборонний бюджет - за основним, гарантованим фондом. Ось ще одна цифра для розуміння нашого місця в системі координат: на купівлю озброєння та військової техніки Швеція планує витратити у 2012 р. 1,36 млрд. дол. Варто звернути увагу на таку деталь: країна, яка, на відміну від Ук­раїни, не перебуває на перетині геополітичних інтересів великих світових гравців, витрачає на зброю майже вчетверо більше. Україна, хоч і збільшила оборонні витрати, поки що не може змагатися навіть із маленькою Че­хією, що витрачає на закупівлю нових оборонних систем 450-500 млн. дол. на рік. І тільки трохи у 2012 році наша країна має шанс випередити Білорусь, яка спрямовує на ці потреби щорічно до 150 млн. дол.

Дорогу здолаєш ідучи…

Національний ОПК здатний сьогодні виробляти не більше 8-12% кінцевих зразків озброєнь і військової техніки, забезпечуючи при цьому до 40% потреб оборони. Не тільки Україна має такі проблеми. Навіть Росія з її, здавалося б, розгалуженим і потужним ОПК не здатна самостійно виробляти все для власної армії. У 2010 р. ЗС РФ отримали 12 ізраїльських безпілотних літальних апаратів Searcher Mr II і Bird Eye 400. РФ вирішила купувати французький універсальний десантний корабель Mistral. Але найбільший резонанс викликала заява про готовність закупити значну кількість італійських броньованих автомобілів Iveco LMV M65 (на тлі відкладених поставок 34 російських бронемашин «Тигр-М», які модернізуються). Впроваджуються і спільні проекти: Вологодський оптико-механічний завод разом із Thales Optronics виготовив перших 20 тепловізорів Catherine FS для російської бронетехніки.

Втім, багато держав, навіть із такими бюджетами, діють послідовніше. Створюють спільні підприємства, розвивають кооперацію. Так, Азербайджан на 2012 рік запланував фактично такий самий рівень військових витрат (це в номінальному обчисленні, бо з урахуванням меншої чисельності армії країни його витрати на одного військовослужбовця незрівнянно вищі за українські) - 1,77 млрд. дол. На кінець 2011 року ЗС Азербайджану мають одержати 60 тактичних безпілотних літальних апаратів Orbiter і Aerostar ізраїльської розробки, складених спільним підприємством AZAD Systems Co за ізраїльською ліцензією.

Україні є в кого повчитися, мала б бажання. Свого часу ми були завалені пропозиціями, які містили й передачу технологій. Треба лише провести їх ревізію і почати діяти.

Не тільки глави військового відомства, а й військово-політичне керівництво країни в цілому відповідає за те, що армія досі не потрапила до переліку пріоритетних напрямів розвитку державних інститутів. Так, прямої загрози військової агресії для України начебто немає. Але навіть новітня історія мала б навчити Україну.

Що можна зробити в цих умовах? Об’єктивно в нинішній ситуації скорочення не відіграватиме вирішальної ролі. Необхідно визначити розвиток ЗСУ пріоритетним напрямом, а відродження авторитету армії - необхідним. Для цього у якомога більш стислі терміни ухвалити програмні документи щодо розвитку армії, забезпечити безперервне фінансування стратегічно важливих дослідно-конструкторських робіт: ракетного комплексу «Сапсан», автоматизованих систем управління видів ЗС, Ан-70, корвета. Відмовитися від довгобудів, куди сьогодні заганяють ці проекти. Ще важливіше: забезпечити реальну модернізацію бойової авіатехніки - бойових літаків і вертольотів. Прийняти рішення про відновлення ППО країни.

Очевидно, що потрібно активізувати зусилля зі створення боєздатного, чудово оснащеного і підготовленого військового спецназу. Не завадило б створити постійно діючу парламентську комісію з нагляду за реформуванням ЗСУ з правом отримання доступу до всіх об’єктів ЗСУ і надання гласності фактам зловживань у військовому відомстві. Або наділити такими повноваженнями профільний комітет Верховної Ради. Бо армія вже стає «чорною дірою», коли не так і суттєво, скільки й на що коштів виділяється. Контроль давно став важливішим за прийняті й оголошені рішення. У результаті в самій армії не дуже багато довіри до військово-політичного керівництва країни.

Реанімувати армію можна. Просто необхідні послідовність, правонаступництво рішень, висока вимогливість і не менш висока відповідальність. А поки що є всі підстави констатувати: Україна через 20 років самостійності має армію, яку не планує застосовувати за призначенням. Армію для парадів, миротворчих місій та протокольних заходів. Така армія Україні точно не потрібна.