Українські судді примірять європейську мантію

Останнім часом, особливо у разі реприватизаційних конфліктів, серед сторін, які потенційно програли, стало досить популярним звертатися в Європейський суд з прав людини в надії відновити справедливість. Дійсно, основна місія даної наддержавної інституції полягає саме у встановленні справедливості, коли місцева судова системи країни не в змозі забезпечити у будь-якій справі справедливе, із погляду узвичаєних європейських норм права, рішення. Хоча всі чудово розуміють, що поняття «справедливість» досить абстрактне і практично не має чітко прописаних дефініцій.

Рекордсменами за кількістю позовів у Європейський суд із захисту прав людини 2005 року були Росія, Румунія, Польща й Україна. Усього за цей період було подано 45000 позовів.

Якщо казати про українську практику «співробітництва» зі Страсбурзьким судом, то тут кількість позовних заяв і програних Україною справ зростає в геометричній прогресії.

Наша країна підписала Конвенцію з прав людини й основних свобод 1997 року. 2002-го був перший і єдиний прецедент, коли Україна виплатила компенсацію українському громадянину за рішенням Європейського суду з прав людини. Через три роки Україна програла вже 120 справ. Якщо говорити про суми компенсацій, то в період із початку року до 1 березня 2006 року держава програла 23 справи, за чотирма з них на загальну суму 13 607 тис. євро за «тривале невиконання рішень українських судів у їхніх справах».

При цьому 2005 року більш як половину позовних заяв від України було визнано неприйнятними і вони не розглядалися (1698 із 2457 заяв) в основному через похибки при їхньому складанні.

Надалі, якщо тенденція до збільшення зростатиме в тому ж темпі, Україна може зазнавати досить значних збитків.

На тлі президентських заяв і декларованих прагнень увійти в європейську спільноту новий Закон України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини» (від 23.02.06 за №3477-IV) виглядає цілком логічним і професійним продовженням його політики. Цей документ регулює відносини, які виникають у зв’язку з обов’язком держави виконувати рішення Європейського суду з прав людини проти України, а також у зв’язку з відповідним упровадженням європейських стандартів прав людини в українське судочинство й адміністративну практику. Крім того, даний закон регулює створення передумов для зменшення кількості заяв в Євросуд проти України, а також роз’яснює деякі загальні процедури з виконання рішень Євросуду і «профілактичні» заходи для скасування системних проблем і їхніх першопричин.

Принципові нововведення закону пов’язані з більшою відкритістю та публічністю отриманих рішень. Що дає додаткові гарантії в питаннях своєчасності їхнього виконання Україною. Зокрема, всі рішення мають бути опубліковані в урядових газетах «Урядовий кур’єр» і «Голос України» у чітко позначений строк — протягом семи днів. Виплата компенсації має бути здійснена протягом трьох місяців із дня прийняття остаточного рішення. За порушення даного строку нараховується пеня.

Окрім виплат компенсацій, відповідно до нового закону, мають бути вжиті так звані заходи індивідуального характеру. Основна мета — забезпечити відновлення порушених прав позивача. Тобто рішення Європейського суду з прав людини тепер можуть трактуватися як «нововідкриті обставини» і служити підставою для повторного розгляду справи в національному суді. Це, безумовно, наближає Україну в еволюційних сходинках розвитку судових систем світу до настільки жаданих європейських стандартів.

Українські суди й раніше брали до уваги рішення Євросуду (у практиці фірми «Ільяшев і партнери» було кілька випадків, коли на настійну вимогу адвокатів копії рішень Страсбурзького суду долучалися до процесів в Україні, і суд враховував їх при ухваленні свого рішення). Водночас тільки зараз відбулося законодавче врегулювання цього питання.

Важливо, що вищевказаний закон передбачає безпосереднє застосування практики Європейського суду з прав людини українськими судами. Так, відповідно до ст. 17 закону, суди застосовують при розгляді справ саме практику Європейського суду із захисту прав людини як джерело права. У зв’язку з цим виникають закономірні запитання: чи передбачає дане положення, що Україна зі своєю романо-германською правовою системою наближається до системи англосаксонського (прецедентного) права? І чи означає це, що рішення Європейського суду з прав людини застосовуватимуть як прецеденти в Україні? Механізм застосування практики Європейського суду із захисту прав людини як джерела права досі неясний. Ні Верховний суд, ні вищі спеціалізовані суди поки не висвітлили це питання у своїх роз’ясненнях. Очевидно, дану проблему ще неодноразово обговорюватиме правова громадськість, так само як і питання доступу до рішень і їхнього перекладу.

В Європі, де в більшості держав існує романо-германська правова система, питання застосування практики вирішено таким чином: практика Європейського суду із захисту прав людини є своєрідним тлумаченням норм, виділенням суті положень Конвенції, що полегшує безпосереднє її застосування. Інакше кажучи, справи Європейського суду офіційно не вважаються прецедентами, але є єдиним джерелом динамічного тлумачення Конвенції.

Слід зазначити, що прийняття даного закону та його реалізація на практиці можуть зменшити кількість позовів до Україні в Страсбурзькому суді, бо норми та практика Конвенції застосовуватимуться вітчизняними суддями. Ще один безсумнівний висновок — юристи, знайомі з європейським правом і практикою Євросуду, зможуть більш кваліфіковано захистити права своїх клієнтів, застосовуючи свої знання в українських судах. Наші судді поставлені перед необхідністю підвищувати свій професійний рівень. У свою чергу це дозволить максимально уникати «професійного дисонансу» між суддями й адвокатами, які практикують у судах, що на сьогодні, на жаль, зустрічається в практиці досить часто.

Україна в своєму прагненні відповідати нормам європейської спільноти досягає певних успіхів. Принаймні процес упорядкування української законотворчості відповідно до норм європейської Конвенції з прав людини наявний. Отже, ми повільно, але все ж еволюціонуємо у бік цивілізованого суспільства.

Європейський суд із прав людини зобов’язав Україну виплатити українцю Олександру Мельнику 10,5 тис. євро за негуманне і образливе поводження із ним під час його тюремного ув’язнення, повідомляють «Українські новини».

Суд засудив Мельника, 1961 року народження, у вересні 2000 року до п’яти років тюремного ув’язнення за злочини, пов’язані з наркотиками.

Медичний висновок засвідчив, що на момент арешту стан здоров’я Мельника був хороший. У квітні 2001 року позивач звернувся до тюремного лікаря зі скаргою на проблеми з диханням. Після двох неправильних діагнозів, у яких ішлося про рак легень, його відправили в госпіталь для хворих на туберкульоз, де з червня 2001 року він лікувався.

Позивач звернувся в Європейський суд із прав людини зі скаргою на негуманне і образливе поводження, а також порушення його прав на ефективний судовий розгляд. Позивач стверджує, що його утримували в брудних приміщеннях із занадто великою кількістю в’язнів, причому деякі з них хворіли на туберкульоз і СНІД. Мельник скаржився, що йому доводилося спати на металевому ліжку, не маючи доступу до сонячного світла і свіжого повітря, а також без нормальної їжі.

Європейський суд із прав людини також зобов’язав Україну виплатити жительці Вінницької області 500 євро за обмеження її права на доступ до суду. 2001 року жителька села Біляшки (Вінницька область) Галина Мельник, 1954 року народження, почала судову справу в Староміському суді Вінниці проти Вінницької кондитерської фабрики, де вона раніше працювала, для відновлення на посаді й отримання компенсації. 12 листопада 2001 року суд відмовився розглядати справу у зв’язку з неявкою позивача на судовий розгляд. 27 лютого Вінницький апеляційний суд підтримав це рішення. 29 квітня 2002 року Мельник також одержала відмову в розгляді її скарги, оскільки її було подано занадто пізно. 9 вересня Вінницький апеляційний суд підтримав це рішення. 5 лютого 2003 року колегія із 3 суддів Верховного суду відхилила її касаційну скаргу на судовий розгляд 29 квітня і 9 вересня 2002 року. Позивачка звернулася до Європейського суду з прав людини зі скаргою на відмову в касації. Європейський суд визнав порушення права позивача і зобов’язав Україну виплатити їй 500 євро за нематеріальний збиток.