Шанс для КС, або Ще раз про судову незалежність та солідарність суддів

03 вересня, 2010, 16:07 Роздрукувати Bипуск № 32, 3 вересня-10 вересня 2010р.
Відправити
Відправити

Зґвалтування з особливим цинізмом української Феміди внаслідок ухвалення законів «Про внесення ...

Зґвалтування з особливим цинізмом української Феміди внаслідок ухвалення законів «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» і «Про судоустрій та статус суддів» не викликає в автора ні особливого жалю, ні щирого співчуття. Хоч заріж, не можу себе переконати, що персональний президентський судовий гарем радикально гірший за юридичний бордель. Бо вірю, що Справедливість (латиною — Justitia), як пані за визначенням порядну, незалежну та гонорову, однаково важко зустріти як серед повій, так і серед наложниць (хай вибачать мені таке порівняння ті порядні судді, котрі ще дивом збереглися в системі).

Після сплеску довіри до національної юстиції взимку 2004 — 2005 років українські суди змарнували шанс посісти гідне місце в суспільстві й заручитися суспільною довірою. А саме це могло б стати найкращою гарантією від зазіхань на їхню гідність та компетенцію з боку політичних гілок влади. Якщо згадати потужний і, фактично, миттєвий політичний та громадський спротив спробам судової реформи, відомої під назвою The court-packing plan, яку особисто ініціював і лобіював один із найпопулярніших американських президентів Франклін Делано Рузвельт і яка мала на меті посилити вплив Білого дому на федеральну систему юстиції, насамперед на головний суд країни, — трагічна самотність Василя Онопенка у боротьбі проти судової реформи Ківалова—Лавриновича—Портнова символічна.

Не менш символічне тривале перебування України у трійці країн-лідерів, чиї громадяни найчастіше шукають правди в Європейському суді з прав людини. Це є непрямим, проте яскравим індикатором «довіри» наших співвітчизників до національної системи юстиції.

Сьогодні відбувається ревізія конструкції влади в країні, а отже закладаються нові принципи гри, за якими Україна, слід гадати, гратиме доволі довго. Отож порятунок незалежності судової влади стає наріжним питанням збереження бодай засадничого рівня демократії в країні. Тому, попри доконечне усвідомлення всієї корумпованості, непрофесійності, а подеколи — й відвертої ницості української Феміди, кожен, хто не готовий віддати свободу за сочевичну юшку, не може без великої тривоги спостерігати за уярмленням вітчизняної юстиції-куртизанки.

Чи є у вітчизняної Феміди шанс не потрапити до президентського гарему? Автор упевнений, що такий шанс є, і про нього йтиметься в останній частині цієї статті. Чи скористаються зазначеним шансом українські суди? Відповідь на це запитання залишається відкритою, оскільки немає жодної впевненості в тому, що українські судді власноруч не обміняють свою свободу та гідність на президентську сочевицю.

Однак, перш ніж говорити про шанс самозбереження, який відкривається перед вітчизняною Фемідою, хочеться нагадати дві повчальні — в сучасному українському контексті — історії з далекого і не дуже минулого.

Історія перша, класична

Напевно, сьогодні чи не кожен студент юрфаку чув про справу Marbury v. Madison — мабуть, найвідоміше судове рішення в усій історії юриспруденції. Підручники розповідають, що рішенням у цій справі було запроваджене так зване judicial constitutional review, або право судової влади перевіряти конституційність актів влади законодавчої і, у разі невідповідності останніх Конституції, не застосовувати (пізніше — скасовувати) їх. Утім, геніальність цього видатного, справді революційного рішення полягає не так у запровадженні судового конституційного контролю (принаймні на рівні штатів американські суди й раніше визнавали окремі законодавчі положення неконституційними), як в утвердженні Верховного суду як рівного серед рівних у трикутнику вищих органів влади США.

Рішенням у справі Marbury v. Madison, що було, до речі, ухвалене й виголошене в холі одного з вашингтонських готелів, шість суддів під проводом Джона Маршалла — всупереч шаленому опору президента і Конгресу — спромоглися закласти підвалини майбутньої величі «найбільш впливового суду у світі».

Але про все своєю чергою. 1800 року у США відбулися вибори, спочатку президента, згодом — до Конгресу. В результаті народного волевиявлення влада в обох центрах влади вперше перейшла до опозиційної партії. Під проводом Джефферсона переконливо перемогли тодішні республіканці (за іронією долі — попередники сучасних демократів).

Усвідомивши поразку, президент Адамс і федералістська (попередники сучасних республіканців) більшість у Конгресі, повноваження якого добігали кінця, зрозуміли, що єдина легітимна можливість хоч якось залишитися при владі — це заповнити всі вакансії у федеральних судах своїми однодумцями—федералістами. Ба більше, вже пакуючи валізи, Конгрес 6-го скликання ухвалює Закон про вдосконалення судоустрою (Judiciary Act of 1801), яким, зокрема, значно збільшує кількість місцевих та подвоює чисельність окружних судів. За 19 днів, які залишалися від схваленням закону до інавгурації Джефферсона, президент Адамс заповнив усі вакансії в новостворених судах. Понад півсотні указів про призначення суддів та мирових суддів він підписував в останній день та в останню ніч свого президентства, через що служителі Феміди, призначені на посади в результаті ухвалення закону про вдосконалення судоустрою 1801 року, увійшли в історію як «опівнічні судді».

За кілька місяців до передачі влади несподівано в країні відкрилася ще одна судова вакансія. Голова ВС і за сумісництвом спеціальний представник Адамса у Франції Олівер Елсворт написав президентові листа з Парижа (де з дипломатичною місією провів увесь 1800 рік), у якому повідомив главі держави, що складає з себе повноваження головного судді країни. Адамс запропонував посаду губернаторові штату Нью-Йорк Джону Джею, першому голові Верховного суду США і співавтору славнозвісного «Федераліста». Останній тактовно, проте не вагаючись відмовився прийняти пропозицію.

Добровільна відставка Елсворта і відмова Джея обійняти посаду голови ВС вельми промовисті. Оскільки свідчать про реальну вагу та престиж, або, радше, їх брак у головного судового органу країни на межі XVIII і XIX століть. Символом такої «меншовартості» судової влади, порівняно з президентом та Конгресом, слугував той факт, що Капітолій і Білий дім були закладені в план американської столиці від самого початку і в основному споруджені вже наприкінці 1800 року, проте нікому навіть на думку не спало попіклуватися про будинок для жерців Феміди. До 1935 року Верховний суд США не мав своєї власної будівлі.

Внаслідок вище окреслених подій Адамс призначив головою Верховного суду США свого на той час найближчого сподвижника і державного секретаря Джона Маршалла. Зауважимо в дужках, що Маршалл трохи більше місяця навіть суміщав посади головного судді країни та другу за значенням посаду у виконавчій владі.

Прийшовши до влади, республіканці Джефферсона швидко взяли під повний контроль виконавчу владу та Конгрес і розпочали штурм судів — останнього бастіону федералістів. Насамперед нова адміністрація знищила вже підписані й скріплені печаткою, але за поспіхом так і не доправлені адресатам укази про призначення декількох суддів. Марбурі, позивач у справі Marbury v. Madison, був одним із таких призначенців, що так ніколи й не надів суддівську мантію.

Невдовзі контрольований республіканцями 7-й Конгрес скасував закон про вдосконалення судоустрою 1801 року та звільнив із посад суддів, призначених на його підставі. Тим самим законом (Judiciary Act 1802) Конгрес постановив, що Верховний суд розглядатиме справи протягом однієї сесії на рік замість двох, скасував червневу сесію ВС 1802 року і цим відтермінував на рік розгляд позову Марбурі та можливий розгляд конституційності звільнення «опівнічних суддів» внаслідок скасування закону про вдосконалення судоустрою 1801 року. Здавалося, суди — останній оплот федералістів у владі — зазнали нищівної поразки як політичні актори і мусять змиритися з втратою будь-якого впливу на ухвалення політичних рішень.

І тут виявилася вся геніальність Джона Маршалла — він «винайшов» спосіб утвердити Верховний суд рівноправним і рівноважним партнером-опонентом американської легіслатури та екзекутиви, уникнувши лобового конфлікту з президентом та Конгресом. Для цього суд, який Маршалл на той час згуртував і перетворив на справжню спільноту однодумців, одностайно ухвалив рішення про неконституційність законодавчого положення, яке… надавало суду юрисдикцію у справі Марбурі. Геніальність революційного рішення, яким ВС фактично привласнив владу скасовувати акти федерального парламенту як такі, що суперечать Конституції США, полягала в тому, що його не можна було ані скасувати, ані не виконати, ані проігнорувати.

Свідомо програвши битву за відновлення справедливості у конкретній справі (з мотивувальної частини рішення однозначно випливає, що адміністрація Джефферсона діяла незаконно, знищивши — замість доправити адресатам, Марбурі та його співпозивачам — укази про призначення їх на посаду мирових суддів), Верховний суд під проводом Маршалла виграв війну за політичну суб’єктність та впливовість судової гілки влади у США.

Історія друга, сучасна

Добу політичних потрясінь та становлення нової архітектури влади, яку США переживали понад 200 років тому, Східна Європа переживає останні 20 років. І хоча в конституціях колишніх країн соціалістичного блоку прямо прописані квазі-політичний статус і повноваження конституційних судів, своє місце під політичним сонцем вони також мали виборювати та відстоювати у зіткненнях із політичними гілками влади.

В сучасному українському контексті напевно найбільш повчальною є новітня історія чеського конституційного суду. Втім, варто зауважити, що і болгарський єдиний орган конституційної юрисдикції в середині 90-х, коли в болгарському уряді та парламенті панували соціалісти, і польський — під час нещодавнього домінування в польському політикумі дуумвірату братів Качиньських, і словацький — у часи прем’єрства Владіміра Мечіяра гідно витримали публічні звинувачення в політичній упередженості, намагання приборкати суди, «що розперезалися», через зміну законодавства, спроби «вислати» зі столиці в провінцію і навіть позбавлення службового автотранспорту та охорони. Врешті-решт вони відстояли свою незалежність і навіть посилили власну політичну суб’єктність серед органів влади відповідних країн.

Головні випробування випали на долю чеського конституційного суду після того, як із посади президента пішов Вацлав Гавел. Він вірив, що сильні, професійні й незалежні суди — краща гарантія від рецидивів авторитаризму, ніж багатопартійність та парламентаризм. Але перший бій за права і незалежність судів між Конституційним судом та парламентом відбувся ще в останній рік президентства легендарного дисидента.

2002 року чеська легіслатура ухвалила закон про судоустрій, назву якого можна перекласти як «Про суди, суддів, засідателів та державну судову адміністрацію». Гавел оскаржив конституційність низки положень закону у конституційному суді. Виходячи з принципу розподілу влад та вважаючи демократичним імперативом незалежність суду і суддів, суд із Брно (резиденція чеського КС) визнав неконституційними положення, які запроваджували «невиправданий та диспропорційний вплив екзекутиви (в особі Мін’юсту) на судову гілку влади». Зокрема були анульовані законодавчі норми про обов’язкову періодичну атестацію суддів, за результатами якої ті могли бути звільнені з посади; про структуру та повноваження державної судової адміністрації, яку фактично контролював міністр юстиції; про обов’язкове підвищення кваліфікації суддів у Судовій академії, яка, знову-таки, перебувала у підпорядкуванні Мін’юсту.

Спроба чеського парламенту трохи приборкати національну юстицію — дитячий белькіт проти розмаху судової реформи Ківалова—Лавриновича—Портнова. Проте Конституційний суд країни відреагував на таку спробу оперативно і жорстко. Він дав зрозуміти, що не допустить жодного зменшення незалежності судів та посилення впливу на них ззовні. У контексті української дискусії про новітню судову реформу від ПР вітчизняним суддям, політикам та науковцям, які справді цікавляться цією тематикою, буде дуже корисно проштудіювати рішення чеського КС Pl. US 7/02 від 18 червня 2002 року.

Другий чеський президент, Вацлав Клаус, багато в чому антипод свого тезки Гавела, ставиться до судів з недовірою і неодноразово критикував Конституційний суд за «активізм» і навіть узурпацію влади, що переходить у «судократію». Невдовзі після інавгурації Клаус спричинив більш ніж річний параліч чеського КС, пропонуючи сенату на затвердження непрохідні кандидатури. Згодом, коли громадянські демократи Клауса отримали більшість у сенаті наприкінці 2005 року, конфлікт нарешті було вичерпано. Та ненадовго.

2006 року президент Клаус звільнив із посади голову Верховного суду Чехії Іву Брожову. Указ про звільнення контрасигнував прем’єр-міністр, також було дотримано решти формальностей, передбачених уже відомим нам Законом «Про суди, суддів, засідателів та державну судову адміністрацію» від 2002 року. Пані Брожова оскаржила своє звільнення у Конституційному суді на тій підставі, що ст. 106 закону (в редакції 2003 року, тобто ухвалена вже після рішення КС Pl. US 7/02), суперечить Конституції.

У рішенні від 11 липня 2006 року суд фактично повторив свою аргументацію у справі від 2002 року. Він знову наголосив на потребі неухильно дотримуватися принципів розподілу влади та незалежності її судової гілки, з чого — на думку чеського КС — випливає, що примусово звільнити суддю із займаної посади має право лише суд, визнав оскаржувану норму закону неконституційною й відновив пані Брожову на посаді.

У грудні того ж 2006 року чеський конституційний суд задовольнив іншу конституційну скаргу пані Брожової, в якій вона просила визнати незаконним призначення суддею ВС колишнього міністра юстиції Ярослава Буреса, на яке голова Верховного суду не давала згоди. Цікаво, що чеська преса розглядала пана Буреса як можливого наступника Брожової, оскільки його призначення фактично збіглося в часі зі (згодом скасованим) звільненням останньої. Так чеські суди вдруге відбили атаку на свої повноваження та привілеї з боку політичних гілок влади. Цього разу вже самостійно, не маючи спільника в особі президента.

Історія третя, українська?

Наведені вище історії з різних материків та століть демонструють просту істину: місце і вага юстиції у владній конструкції конкретної країни залежать насамперед від самих суддів: від їхньої мудрості, політичної виваженості, принциповості та солідарності.

Схоже, що Партія регіонів у гонитві за відновленням для Януковича президентських повноважень кучмового зразку подарувала КС України унікальний шанс зіграти власну гру і в два ходи стати ферзем на політичній шахівниці країни.

КСУ має шанс одночасно скасувати дві реформи: як конституційну, так і судову. Скасування лише судової реформи потребувало б від суддів із Жилянської справжнього героїзму та готовності до конфронтації з головним на сьогодні центром влади в країні. Напевно такий демарш викликав би бажання «поставити суд на місце» через відкликання суддів із президентської або парламентської квоти (на жаль, ще Віктор Андрійович заклав таку «демократичну» традицію), коригування закону про КС тощо. Проте за визнання неконституційними законів «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо недопущення зловживань правом на оскарження» та «Про судоустрій та статус суддів» чи бодай їхніх найбільш одіозних положень, ухвалене разом із царським подарунком повернення Януковичу кучмових повноважень, суддям точно «нічого не буде». Радше, зроблять публічним винним професора Портнова, офіційно відповідального за судову реформу.

Такий розмін фігурами на політичній шахівниці може стати Marbury v. Madison єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Адже саме він закладе прецедент відстоювання незалежності та суб’єктності судів від зазіхань Банкової і Грушевського, яким, наче щитом, КС зможе раз у раз прикриватися в майбутньому під час неминучих прийдешніх атак.

Окрім того, пропонований «чейндж» напевно не буде сприйнятий суспільством як ганебний вчинок. Український парламент наразі не просто перетворився, за словами Кравчука, «у філію адміністрації президента або в орган «что ізволітє, так і натиснемо». Парламент фактично припинив виконувати свою головну — представницьку — функцію. Замість «законотворчого» він перетворився на «законозатверджувальний» орган. Досить подивитися, скільки законопроектів стають законами без належного опрацювання, фахового обговорення у профільних комітетах, попри однозначно негативні висновки Головного науково-експертного та юридичного управлінь апарату ВР.

Оскільки парламент в Україні відверто не виконує своєї місії, логічно шукати інших контрбалансів та чинників стримування сильної, концентрованої й амбітної президентської команди, якій сьогодні очевидно не дає спокою спокуса узурпувати владу в країні. І тут вибір невеликий: або функцію стримувань та противаг візьмуть на себе суди, або раніше чи пізніше слід очікувати суспільного вибуху — навряд чи такого самого мирного й «карнавального», як Помаранчева революція 2004 року. Врешті-решт українська історія свідчить, що міф про миролюбність і безмежну терпеливість українців, щонайменше, надмірно (та невиправдано) гіперболізує ці риси національної вдачі. А пережити модерну коліївщину напевно не хоче ніхто…

Отже, історія дає Конституційному судові унікальний шанс перегорнути не дуже славну сторінку своєї історії, заслужено отримати ореол рятівника судової незалежності та суддівської гідності, перетворитися на політичного важковаговика, до чийого голосу в українських реаліях дослухатимуться більш, ніж до какофонічного парламентського хору. І все це без потреби кидатися грудьми на амбразуру Банкової та йти на важкі компроміси з власною совістю і переконаннями.

Передбачаю, що може постати слушне запитання: чому автор нехтує юридичними аргументами, не аналізує текст вітчизняної Конституції, а натомість ґрунтує свою позицію виключно на політичних резонах? Відповідь проста. Багаторічні студії у західних університетах переконали: застосування Конституції (як і інших правових актів) — це завжди їхня інтерпретація. Тлумачення одних і тих самих чи аналогічних за змістом конституційних норм може істотно різнитися, а подеколи — і прямо суперечити одне одному — навіть коли ці норми тлумачить один і той самий суд. Як століття тому слушно зауважив Еванс Х’юз, у 30-х роках минулого століття — голова ВС США: «Усі ми під Конституцією, однак Конституція — це те, що скажуть судді».

Related video

Чи наважиться єдиний орган конституційної юстиції в Україні взяти на себе місію рятівника української Феміди і чи дасть нам тим самим підстави згадувати згодом про КС Головіна з таким самим пієтетом, як американці згадують про Верховний суд під проводом легендарного Джона Маршалла? Чи наркотична дія президентської сочевиці вже паралізувала волю і затуманила здоровий глузд єдиних легітимних тлумачів української Конституції? Відповідь на ці питання ми напевно дізнаємося ще до кінця поточного року.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК