Ми вже зараз маємо ретельно готуватися до періоду «після війни»

Нещодавно у Швейцарії завершився Саміт миру. Кожен охочий висловив свою думку й дав оцінку цій події. Водночас, як на мене, саміт укотре пролив світло на дуже важливу проблему: ми вже зараз маємо ретельно готуватися до періоду «після війни». Навіть активна фаза війни не має забирати в нас спромогу конструювати майбутнє. Бо складно говорити про мир, якщо ми не готові до нього. І саме від наших сьогоднішніх дій багато в чому залежить те, яким він буде.

У світі є чимало підходів та інструментів щодо відновлення життя після періоду збройного конфлікту. І досить часто розбудову його архітектури важливо починати не після завершення війни чи повалення недемократичного режиму, а працювати із запитами суспільства, готувати інституції та населення до майбутніх складнощів, щоб «мир» не став новим шоком. Загалом така політика отримала назву «перехідне правосуддя». В теорії перехідне правосуддя — це правовий концепт, однак не обов’язково заглиблюватися в складні юридичні терміни, щоб його зрозуміти. На практиці — це про правила й особливості виходу суспільства зі збройного конфлікту або ж переходу від недемократичного до демократичного режиму. Досить часто ці періоди, на жаль, є не менш складними та суперечливими й супроводжуються політичними, соціальними, економічними кризами, запитом на справедливість, необхідністю відбудови не лише споруд, а й інституцій, а ще, звісно ж, вони — про осмислення й усвідомлення досвіду війни та перебудову свідомості. Хоч як нам складно, ми вже маємо готуватися до цього етапу.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Якою буде перемога над Росією? Головні варіанти, що влаштують українців

І працюючи в прокуратурі, й мобілізувавшись до Збройних сил, я не припиняв вивчати досвід перехідного правосуддя й дійшов певних висновків. Насамперед про те, що немає готових «рецептів», як легко і з найменшими втратами вийти з конфлікту. Тому ми не можемо просто взяти якусь методичку чи використати досвід іншої держави. Загалом найуспішнішим прикладом застосування перехідного правосуддя вважається Німеччина — держава, яка сама була агресором і якій фактично «допомогли» втілити перехідне правосуддя. Тож для нас цей приклад є цікавим, але не зовсім релевантним. З іншого боку, ми не мусимо повністю копіювати досвід іншої держави, проте можемо використовувати успішні кейси й елементи. Зрештою, важливо зрозуміти, що перехідне правосуддя — це радше про суспільний діалог і, як наслідок, певну суспільну угоду щодо ключових моментів розвитку держави.

Якими ж є основні «стовпи» перехідного правосуддя? Зазвичай їх виокремлюють чотири (звісно, цей список можна й доповнювати, але ці є фундаментальними): відшкодування збитків постраждалим унаслідок збройного конфлікту, притягнення до відповідальності за міжнародні злочини, право на правду, та, зрештою, реформування системи, що має бути чинником недопущення конфлікту в майбутньому. Тобто це про те, що мешканець Херсона, якого тримали в катівні, має бути впевнений, що його свідчення проти мучителів не пропадуть даремно, а стануть частиною обвинувачень; мешканка Дніпра, в квартиру якої поцілила ракета, має розуміти, куди їй звернутися, щоб отримати компенсацію; а жителі деокупованих територій — знати, що їх не засудять за спроби вижити в окупації.

По суті з викликами перехідного правосуддя ми стикалися від початку здобуття незалежності, коли перед нами постало складне завдання розбудови демократичних інститутів. Тож окремі елементи перехідного правосуддя ми вже пробували впроваджувати: і в 90-х роках, і після революцій 2004 та 2013–2014 років, і після початку російської агресії. Наприклад, до таких спроб можна віднести намагання здійснити люстрацію, заснування Інституту національної памʼяті, розбудову в Офісі генерального прокурора так званого департаменту війни, що координує розслідування міжнародних злочинів, інституційне оформлення антикорупційних органів. Однак, на жаль, це було хаотичним процесом. Тому зараз і в майбутньому нам потрібні комплексні підходи. Реальні зміни замість імітації. Тож звернімо увагу на ключові позиції за кожним із пунктів, що потребують суспільного діалогу, аби зрештою стати нашими векторами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Що потрібно Україні для перемоги: думка Бена Ходжеса

Відшкодування збитків

У центрі будь-якої системи правосуддя мають стояти інтереси постраждалих. Це наріжний камінь ефективних і людиноцентричних методів утілення. Й відшкодування збитків — один із необхідних кроків для поновлення постраждалих у їхніх правах. Безперечно, йдеться не лише про фінанси, а й про певну моральну сатисфакцію, а також відновлення порушених прав. Уже зараз ми маємо розуміти, як відновлюватимемо кримінальну юстицію, як верифікуватимемо документи, що робити з майновими правами, які набрали чинності під час окупації. Таких питань сотні.

Щодо компенсаційного механізму як важливого елементу загальної архітектури відновлення справедливості, то важливо розуміти масштаби, — наразі в Україні ми маємо сотні тисяч постраждалих, які втратили житло, майно і, що найгірше, рідних. Вони мають право на компенсації. У нас уже запущено роботу Міжнародного реєстру збитків і компенсацій постраждалим від російської агресії. Наразі запуск зосереджено на категорії пошкодження чи руйнування житлового нерухомого майна. Це перший елемент міжнародного компенсаційного механізму, що складатиметься ще з компенсаційної комісії та компенсаційного фонду. І це важливо. Однак уже зараз є моменти, що непокоять. Насамперед те, що реєстр не враховує шкоди, завданої до повномасштабного вторгнення, тобто до 24 лютого 2022 року. А це означає, що не всі постраждалі мають рівний доступ до правосуддя, що є геть неправильним. Працюючи в прокуратурі до повномасштабного вторгнення, я постійно стикався з постраждалими внаслідок агресії. Тому розумію, наскільки болісними для них є такі рішення. Тут, на мою думку, держава має взяти на себе відповідальність і створити адекватний компенсаційний механізм, який на рівних компенсуватиме шкоду всім постраждалим. Окрім того, важливо розуміти, що відшкодування збитків, з одного боку, є обов’язком держави перед своїми громадянами, а з іншого — пов’язане з темою репарацій, які рано чи пізно має виплачувати держава-агресор, і конфіскацією активів. І тут я б наголосив на тому, що має бути уніфікований підхід до цих питань, які вирішуються насамперед у правовому, а не політичному полі. Так ми зможемо забезпечити об’єктивність процесу. До того ж це ще й про інвестиційну привабливість України.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Переважна більшість українських біженців вірить в перемогу України – опитування

Притягнення до відповідальності за міжнародні злочини

Про це вже говорили чимало. Однак у нас досі немає розуміння, яким саме має бути ефективний механізм правосуддя за наслідками російської агресії. Я багато досліджував це питання й дійшов висновку, що найреалістичнішим і найефективнішим на цьому етапі виглядає посилення спеціалізації. Це може бути розбудова в Україні тимчасових спеціалізованих інституцій, які б займалися саме розслідуванням і переслідуванням винних у скоєнні міжнародних злочинів, або ж посилення спеціалізації у вже наявних інституцій. На національному рівні йдеться насамперед про наймасовіші воєнні злочини. Спеціалізація має охоплювати правоохоронний орган, прокуратуру та суд. Як це є, наприклад, у наших антикорупційних органах. Звісно, ще є Міжнародний кримінальний суд, який займається вищим російським військово-політичним керівництвом. І розбудова національної архітектури правосуддя аж ніяк не суперечить його діяльності. Але масштаби злочинів, скоєних в Україні, такі, що сподіватися на покарання геть усіх воєнних злочинців, на жаль, видається ідеалістичним. Однак ми маємо зробити все, що від нас залежить, аби більшість постраждалих були поновлені в правах.

До того ж люди, котрі перебувають у окупації (дехто — вже десятиліття), мають отримати чіткі відповіді від держави Україна про те, що їх очікує, що каратиметься, а що — ні згідно з нашим законодавством. Очевидно, що чимало громадян із окупованих територій з острахом ставляться до питання переслідування та відповідальності за різні форми співпраці з окупаційними органами влади. І введення в Кримінальний Кодекс 2022 року положення про «колабораційну діяльність» необхідних відповідей не дало. Ба більше, ним фактично було криміналізовано будь-яку взаємодію з державою-агресором без урахування стандартів міжнародного гуманітарного права, й це також не сприяє побудові діалогу. Адже кожен випадок має розглядатися індивідуально, й ми не можемо ставити знак рівності між роботою в окупаційній владі, що ставить під сумнів територіальну цілісність України, та роботою для забезпечення життєдіяльності міста (наприклад, лікарів, пожежників тощо). Неодноразово буваючи на деокупованих територіях, розумію, наскільки масштабною є ця проблема. Люди, які залишалися в окупації, бояться. Бояться, що їх судитимуть як колаборантів лише за сам факт перебування в окупації. Бояться, що ніхто не розбиратиметься, хто насправді підтримував окупаційну владу, а хто виживав як міг. На деокупованій частині Харківщини я неодноразово чув історії про те, як російські військові примушували місцевих мешканців віддавати їм кімнати у своїх оселях. І люди бояться, бо не знають, сприйматимемо ми їх як жертв чи як злочинців? Ми повинні мати відповіді.

І не менш нагальне питання, що турбує мене вже зараз: чи буде в нас спроможність забезпечити правосуддя? Щонайменше кадрами. Наприклад, візьмімо прокуратуру Криму. На момент окупації в органах прокуратури Автономної Республіки Крим налічувалося 922 працівники і ще 250 — в органах прокуратури міста Севастополя. Нині ж апарат прокуратури АР Крим та міста Севастополя становить лише 77 працівників. Тобто якщо уявити, що найближчим часом ми деокупуємо Крим, цієї кількості людей не вистачить, аби відбудувати юстицію на півострові. І це, звісно, стосується не лише прокуратури.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Як змінилася віра українців у перемогу над Росією – дослідження

Право на правду

Це дуже складний і один із найболісніших процесів. Адже це — про суспільну свідомість і самоідентифікацію, звільнення від наративів російської пропаганди та щире бажання знати власне минуле. Але він є надзвичайно важливим. І це те «поле», на якому намагається грати РФ, спалюючи на окупованих територіях українські книжки, знищуючи або привласнюючи пам’ятки, нав’язуючи в школах власну програму.

У нас уже були досить успішні кейси запровадження політики памʼяті — розроблення хронології окупації Криму, заснування Українського інституту національної пам’яті, який почасти виконує ці функції. І саме питання вшанування та забезпечення права на правду можуть ставати не лише засобом пом’якшення гострої емоційної реакції внаслідок втрат і травматизації постраждалих та близьких, а й певною фіксацією обґрунтованості вимог правосуддя та забезпечення справедливості. Адже фіксація та демонстрація постраждалим і їхнім близьким того, що їхня втрата є визнаною та видимою, дає ресурс часу для безпосередньо правосуддя. Соціологічні опитування свідчать про зрозумілий запит на швидке правосуддя, яке часто може не відповідати наявним стандартам. І тоді заходи з меморіалізації стають засобом визнання та стабілізації, дають змогу і постраждалим, і суспільству дочекатися від національних і міжнародних механізмів обґрунтованих рішень, що мінімізують ризики безкарності. Відповідно слід подумати про неупереджену документальну реконструкцію подій, формування національного архіву, підтримку низових ініціатив, спрямованих на меморіалізацію. Адже важливим є збереження пам’яті про цю війну, поширення цих знань і свідчень як усередині країни, так і за її межами як підґрунтя запиту на справедливість. Але й тут є чимало болісних запитань. Наприклад, що робити із солдатськими похованнями країни-агресора (у яких можуть бути й наші примусово мобілізовані громадяни).

Реформування

Це одна з найоб’ємніших тем. Адже вона стосується системи загалом. Але нагадаю, що ми зараз говоримо про діалог щодо нашого майбутнього. Тобто важливою є наявність дискурсу стосовно питань, куди ми рухаємося і якими хочемо стати після війни. І ще раз наголошу, що це важливо обговорювати вже зараз. Адже суспільний договір не може з’явитися нізвідки. Якщо ми хочемо зміцнити демократію, то згортання останньої навіть в умовах війни — не найкращий рецепт. Якщо хочемо бути в майбутньому інвестиційно привабливими, підґрунтя маємо готувати заздалегідь. Те саме стосується боротьби з корупцією, податкової політики, завоювання довіри до органів правосуддя тощо.

Зрештою, перехідне правосуддя — це про право людей мати відповіді на запитання про життя в умовах війни та після досягнення миру. Зокрема це стосується й наших громадян, які нині мешкають на тимчасово окупованих територіях. Якщо ми хочемо повернути не лише території, а й людей, маємо говорити з ними. Насправді в нас уже була спроба відповісти на ці виклики ще до повномасштабного російського вторгнення, — тоді я брав участь у робочій групі експертів із питань реінтеграції тимчасово окупованих територій при Комісії з питань правової реформи, де ми напрацювали пропозиції для президента щодо можливої концепції перехідного правосуддя для країни. На жаль, цієї концепції досі не ухвалено. Але вона, в оновленому для сучасних умов варіанті, могла б стати основою для такого потрібного дискурсу про наше майбутнє та дороговказом безпечної реінтеграції.