Саміт миру у Швейцарії: перша репетиція. Чи є в України час на продовження?

ZN.UA Інфографіка Опитування читачів
Поділитися
Саміт миру у Швейцарії: перша репетиція. Чи є в України час на продовження? © EPA-EFE/URS FLUEELER / POOL EDITORIAL USE ONLY

Отже, Саміт миру, про необхідність якого весь час говорив офіційний Київ, завершився.

Власне, це і є головним успіхом цього форуму, що визнали багато його учасників, називаючи захід у швейцарському Бюргенштоці «першим кроком до мирного процесу». Німецький канцлер Олаф Шольц із непритаманною йому образністю визначив саміт так:  «…дипломатичний саджанець, який ми нині поливаємо, щоб він виріс більшим».

У Китаї відмовилися коментувати підсумкове комюніке Глобального саміту миру
У Китаї відмовилися коментувати підсумкове комюніке Глобального саміту миру

Ці скромні й обережні формулювання різко контрастують із фанфарами «Єдиного телемарафону», в які сурмила Банкова, максимально роздмухуючи очікування від першого, інавгураційного, Саміту миру. Що призвело до неабияк завищених очікувань, а потім — до помітного розчарування багатьох українців.

 Так, у підсумковому комюніке саміту згадується Українська формула миру, й починається воно зі слів «Війна Російської Федерації проти України» (а могло ж цього й не бути). Так, у документі зафіксовано, що основою для «досягнення всеосяжного, справедливого та стійкого миру в Україні» слугуватиме Статут Організації Об’єднаних Націй «включно з принципами поваги до територіальної цілісності та суверенітету всіх держав». Так, варто віддати належне українській дипломатичній команді, якій вдалося «вигризти» ці формулювання (щоправда, як виявилося пізніше, ціною зменшення кількості підписантів).

Та за великим рахунком комюніке — це документ «за все хороше проти всього поганого». В ньому немає головного — механізмів впливу на агресора Росію для припинення її війни проти України.

До того ж із десяти пунктів Формули миру президента Зеленського, про яку напередодні саміту на телемарафоні навіть показали фільм, на саміт унаслідок складних багатосторонніх компромісів було винесено лише три, й вони аж ніяк не про територіальну цілісність України або виведення російських військ із її території. Так, ядерна та продовольча безпека, як і повернення всіх до єдиного полонених українців і наших депортованих агресором дітей, дуже й дуже важливі. Проте обговорення цих пунктів навіть на найвищому рівні на найбільш представницькому форумі не припинить війни й не поверне в Україну миру.

Але, як філософськи зауважив один наш мудрий співрозмовник, ваше сприйняття результатів саміту залежить від ваших очікувань. Якщо ви сподівалися, що світові лідери, зібравшись у Швейцарії у великій кількості, спільно складуть чіткий план завершення війни Росії проти нашої країни, який у всьому влаштує Україну та принесе нам швидкий мир, то на вас чекає глибоке й гірке розчарування. Цього саміт в Україну не приніс. Як і не видав на-гора плану завершення війни. Його цілі зрештою виявилися значно скромнішими — «ініціювання мирного процесу та розроблення кроків на шляху до нього». Розроблення амбітніших рішень перенесли на потім, на наступний Саміт миру. Коли й де він відбудеться, на зустрічі в Бюргенштоці не вирішили…

Якщо, підраховуючи кількість учасників саміту, ви звернули увагу на те, що 92 країни, які направили до Бюргенштоку своїх представників, — це менш як половина членів ООН, яких на сьогодні 193, й помітно менше кількості запрошених — 160, а підсумкове комюніке підписали лише 78 із них (плюс чотири міжнародні організації), то ви, безумовно, засмутитеся. Мапа, підготовлена ZN.UA, яка не тільки ріже око, а й крає серце кількістю сірого кольору, яким позначено країни, що не приїхали на саміт, лише поглибить ваш сум.

Початкові сподівання Банкової, яка навмисно обрала дати саміту впритул до саміту G7 і розраховувала, що сімка сильних світу цього та президент Зеленський, який приєднався до них, умовлять і привезуть із Італії просто до Швейцарії всіх гостей — лідерів впливових держав Глобального Півдня (включно з прем’єром Індії Нарендрою Моді й навіть — чого на світі не буває — главою Китаю Сі Цзіньпіном, якби той раптом приїхав на «сімку»), багато в чому не виправдалися. Сі не приїхав узагалі — ні до Італії, ні тим більше до Швейцарії. Моді повернувся на батьківщину займатися внутрішніми справами після недавніх виборів. Та й лідери інших держав Півдня, які відвідали саміт в Італії, воліли направити до Бюргенштока представників нижчого рівня. Проігнорували саміт миру й генсек ООН Антоніу Гутерреш, і гендиректор МАГАТЕ Рафаель Гроссі, хоча на Саміті миру мали обстоювати «дієвість цілей і принципів Статуту ООН, міжнародного права», а також обговорювати проблеми ядерної безпеки.

Та якщо ви зосередите увагу на тому, що на саміт до Швейцарії приїхали представники всіх континентів, керівники всіх держав «Великої сімки», були присутні представники майже всіх держав «Великої двадцятки», крім Китаю та Росії й навіть держав БРІКС (!) (знов-таки без Китаю та РФ, незважаючи на колосальний тиск Пекіна й Москви), а також посланці восьми міжнародних організацій, то саміт може здатися вам цілком солідним і представницьким.

Однак, підраховуючи кількість учасників і вивчаючи рівень представництва, мало хто звертає увагу на те, що на певному етапі підготовки Глобальний саміт миру (як його донині називають в Україні) офіційно перетворився на Саміт щодо миру в Україні (Summit on Peace in Ukraine). Різницю відчуваєте?

 

Кілька співрозмовників ZN.UA, обізнаних у питаннях геополітики, розчаровані тим, що саміт виявився нібито «тільки для України», а не «самітом для всіх». Про що йдеться? А про те, що Формулу миру президента Зеленського з десяти пунктів слід було подавати як основу й можливість створити майбутню глобальну структуру міжнародної безпеки. Оскільки колишня (й це є очевидним для всіх) уже не працює. На думку досвідчених дипломатів і політиків, із якими розмовляло ZN.UA, звертаючись до інших держав і підкреслюючи коматозний стан ООН і ОБСЄ, недієвість старих правил співіснування на цій планеті, потрібно було пропонувати українську Формулу миру як кістяк правил нових, які, звісно, ще слід детально розробити всім миром. Саме такий підхід, на думку наших співрозмовників, а не концентрація лише на проблемах України, яка потерпає від війни (й до якої значній частині світу цілком байдуже), міг би зацікавити сильніше й більшу кількість інших держав. Оскільки вони б мали змогу долучитися до створення чогось глобально важливого, що принесе користь конкретно їм. І тільки напрацювавши в групах країн, готових докласти зусиль у тому чи тому напрямі, конкретні й детальні пропозиції за всіма десятьма пунктами українського мирного плану, варто було скликати Саміт миру. Амбітно? Дуже. Але ж амбіцій нашим керманичам не позичати.

Адже від самого початку в Києва був і, судячи із заяв у Бюргенштоці, залишається намір продемонструвати Росії, що «світова більшість» — на боці України. І що ця більшість підтримає Формулу миру президента Зеленського з десяти пунктів. А потім, пропрацювавши мирний план детально, покладе на стіл Путіну — для виконання. Чому Путін підкориться й, головне, як його змусити це зробити, ніхто досі доладно не пояснив.

Якщо на Банковій сподівалися зібрати «світову більшість», то, як вважає чимало експертів, Саміт миру слід було проводити або наприкінці 2022-го, або на самому початку 2023 року — відразу ж після оприлюднення Формули миру президента Зеленського й тодішніх значних успіхів України на фронті, коли світ іще не встиг оговтатися від шоку й не втомився від цієї війни, коли підтримка України зашкалювала. Напередодні річниці широкомасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2023 року саме світова більшість — 141 (!) держава — підтримала резолюцію Генасамблеї ООН про досягнення всеосяжного справедливого та стійкого миру в Україні. В якій, до речі, на відміну від комюніке швейцарського саміту, містився заклик до негайного виведення російських військ із України. Отоді й треба було кувати залізо міжнародної підтримки, поки воно було ще гарячим. Але історія не терпить умовного способу, тому розберімося в підсумках цього саміту, аналізуючи мотиви й цілі його ініціаторів, основних учасників і тих, хто його проігнорував.

Для президента Зеленського Саміт миру є особистою історією, в яку він вклався повністю — й емоційно, й фізично, об’їздивши безліч країн і обдзвонивши безліч лідерів, особисто переконуючи їх узяти участь у заході. Перед українським дипкорпусом Банкової стояло завдання забезпечити на саміті максимальну присутність іноземних учасників на максимально високому рівні, чому протягом останніх пів року й було присвячено основні зусилля українських посольств і центрального апарату МЗС — під пильним і невсипущим контролем глави ОПУ Андрія Єрмака.

Особисте спілкування та масові заходи/шоу — рідна й улюблена стихія українського президента, де він може ввімкнути чарівність і задіяти свою акторську майстерність, що від початку війни вже неодноразово ставало Україні в пригоді на міжнародній арені. Й цього разу дипломатична активність і медійна відкритість українського президента сприяли здійманню нової хвилі інтересу до України та російсько-української війни, який помітно зменшився протягом останніх місяців.

Але для такої шаленої активності в Зеленського були й особисті мотиви. Значна кількість світових лідерів із усіх куточків планети, які приїхали на ініційований Україною саміт, мала помножити на нуль надокучливо мусовану Росією й особисто Путіним тезу про нелегітимність українського президента після закінчення п’ятирічного терміну його каденції. Саміт миру по суті став міжнародною легітимацією президента Зеленського.

Був у президентського оточення і ще один резон домагатися максимальної присутності учасників на Саміті миру. За інформацією ZN.UA, спілкування між Києвом і Москвою вже давно досить активно відбувається різнорівневими каналами комунікації. І йдеться не лише про обмін полоненими, повернення заручників і українських дітей. Умови закінчення війни також обговорюють під час цих контактів на нейтральній території — переважно у східній частині планети. Причому росіяни до п’ятничного виступу Путіна в МЗС РФ бачили поновлення переговорів не інакше як із тієї ж точки, де вони перервалися в Стамбулі навесні 2022 року. Путін у своєму спічі перед дипломатами пішов далі, заявивши про претензії вже на п’ять регіонів України. Як стверджують наші джерела, на Банковій припускали, що успішне проведення Саміту миру зміцнить позиції Києва на цих наразі неофіційних і неафішованих квазіпереговорах із Москвою.

Для Швейцарії, яка люб’язно погодилася прийняти в себе Саміт миру, цей форум є можливістю додати до свого іміджу солідного «грошового сейфа» ще й штрихи шляхетного «миротворця».

Та на відміну від Києва, який покладав надмірні сподівання на швейцарський саміт, офіційний Берн є досить скромним. Його хазяйка президентка Віола Амхерд чесно визнала: «Ми не зможемо проголосити мир для України», «наша мета — надихнути процес пошуку миру в Україні».

Втім, напередодні саміту швейцарські журналісти мрійливо розмірковували про можливість розпочати історичний «Бюргенштоцький процес» за аналогією із процесом Гельсінським.

Чи ввійде саміт у Бюргенштоку в історію, а чи в майбутніх підручниках про нього навіть не згадають, судити ще зарано. А от проблеми у Швейцарії та її президентки вже виникли. Й це не лише ускладнення відносин із Росією та російські кібератаки на швейцарський уряд. Місцеві праві вже щосили критикують Віолу Амхерд за її надмірне захоплення Володимиром Зеленським, результатом чого стало, на їхню думку, порушення нейтралітету Швейцарії внаслідок проведення саміту з ініціативи України та без запрошення Росії. Приблизно такої ж думки дотримуються й деякі держави, здебільшого Глобального Півдня, які вже поставили для себе хрест на нейтральності цієї країни.

А що ж Колективний Захід?

Сполучені Штати, як стверджують наші обізнані співрозмовники, у Формулу миру Зеленського не вірять. І хоча спочатку (рік тому) Білий дім публічно заявляв, що будь-які мирні переговори, які стосуються ситуації в Україні, мають починатися з обговорення представленого українським президентом плану з десяти пунктів, згодом Вашингтон по суті зіскочив із цієї теми, давши зрозуміти Києву, мовляв, «робіть що хочете, але тільки без нас».

Джо Байден — єдиний лідер «сімки», який надіслав на саміт замість себе другу особу. Камала Гарріс хоч і віце-, але на відміну від свого шефа під час його перебування на посаді віцепрезидента ніколи не займалася питаннями України. Й передвиборчі заходи в Каліфорнії, на які полетів Байден, — загалом таке собі пояснення його манкірування Самітом миру. Насправді в Білому домі не побачили очевидного успіху від участі Байдена в Саміті щодо миру в Україні. Якби це було вигідно електорально, хіба втратив би американський президент таку нагоду? Та він радше уявив собі Дональда Трампа на теледебатах, що невблаганно насуваються: «Ну що, Джо, на саміті миру був? І де ж тоді мир в Україні?»…

Звісно, гірку пігулку відсутності лідера вільного світу на саміті в Бюргенштоці Вашингтон неабияк підсолодив двома зустрічами Байдена та Зеленського протягом тижня (під час святкування 80-річчя висадки союзників у Нормандії й на зустрічі «сімки» в Італії), підписанням на полях саміту G7 безпекової угоди між Україною та США, а також оголошеним Камалою Гарріс на саміті у Швейцарії виділенням 1,5 млрд дол. на потреби енергетичного сектору України. Ну й, звісно, протиснутим Штатами рішенням «сімки» щодо заморожених активів РФ і 50 млрд дол. для України від доходів від них.

Та якщо у Сполучених Штатів і є власне бачення закінчення російсько-української війни (в чому, щоправда, є великі сумніви), то воно вже точно не ґрунтується на самітах миру, хоч скільки б їх надалі відбулося.

У Штатів із Росією й Китаєм — своя гра. Й останній американський хід у ній — значне посилення санкцій проти РФ. А також запровадження нових, жорсткіших, вторинних санкцій проти суб’єктів третіх країн (зокрема й Китаю), які обходили західні обмежувальні заходи проти Росії, що підживлювало російську військову машину. Це значно сильніший удар по агресору, ніж комюніке Саміту миру, нехай навіть зі згадуванням української Формули миру. «Удушення як основний метод економічної війни проти Росії», — так лаконічно описало нові американські санкції видання The Bell.

Інша частина колективного Заходу, в повному складі представлена на саміті, причому здебільшого на вищому рівні, ще раз підтвердила свою підтримку України та її мирного плану. Проте це вже неодноразово робили й раніше. Ще рік тому Формулу миру підтримали і Євросоюз, і G7, і ПАРЄ, і всі країни окремо.

Заради Заходу цей саміт проводити було не варто, й цілком очевидно, що все затівалося тільки заради Глобального Півдня. Починаючи ще з минулого року й західні дипломати, й деякі західні лідери, які приєдналися до них незадовго до саміту, особисто допомагали Україні переконати якомога більше «неприєднаних» країн узяти участь у мирному форумі, ініційованому нашою державою. Проте, на жаль, їм це не надто вдалося. Тому у відповідь на коментар одного оонівського чиновника агентству Reuters про те, що «саміт ризикує продемонструвати межі української дипломатії», заради справедливості зауважимо, що саміт у Бюргенштоці продемонстрував передусім обмеженість дипломатичного впливу Заходу.

Для Глобального Півдня цей саміт, на жаль, не став помітною й важливою подією. Проте на думку колишнього глави українського МЗС Павла Клімкіна, основний позитив Саміту миру полягав у створенні майданчика «для спілкування Заходу й не-Заходу, збереженні можливості для цього спілкування, домогтися якого дедалі важче».

Очевидний розкол між Заходом і Півднем в оцінках війни Росії проти України став іще ширшим і глибшим після 7 жовтня минулого року, коли терористи ХАМАС напали на ізраїльські поселення, й подальших подій навколо Гази. Новий виток конфлікту на Близькому Сході не лише відвернув на себе від України значну частину світової уваги, а й спричинив на Півдні, який переважно підтримує Палестину, колосальну хвилю роздратування через те, що Захід виступає на боці Ізраїлю.

Тінь цього роздратування впала й на Україну, оскільки Південь побачив «подвійні стандарти» в допомозі Заходу нашій країні та його глухоті до страждань палестинців у Газі.

Україна й до того для більшості держав Півдня — Азії, Африки, Латинської Америки — була й залишається далекою малознаною країною, до проблем і лих якої цим країнам цілком байдуже. (Чому це так, — окрема велика тема.) Значна, якщо не більша, частина Глобального Півдня — непахане Україною дипломатичне поле.

Тому участь представників бодай деяких країн Глобального Півдня в Саміті миру вже можна вважати певним успіхом. Найяскравіша success story — Аргентина. Її новий президент Хав’єр Мілей після перемоги на виборах не тільки відмовився від вступу своєї країни до БРІКС (хоча заявку вже було подано). Після спілкування з українським президентом, який приїздив на його інавгурацію, а потім і особистого листа Зеленського з проханням відвідати Саміт миру, аргентинський «термінатор» відклав свої невідкладні внутрішньополітичні справи й приїхав до Бюргенштока. А незадовго до цього Аргентина запропонувала Україні кілька своїх штурмовиків і приєдналася до формату «Рамштайн».

Неочікувано потішила Саудівська Аравія, яка до останнього зберігала інтригу стосовно своєї участі в Саміті миру. Після стрімкого візиту президента Зеленського до королівства буквально за три дні до саміту та його спілкування з високим спадкоємним принцом Мухаммадом бін Салманом Аль Саудом форум у Бюргентштоці вшанував своєю присутністю міністр закордонних справ Фейсал бін Фархан Аль Сауд, причому пробув там довше, ніж було заплановано. І хоча Саудівська Аравія не підписала комюніке саміту (експерти пояснюють це бажанням саудитів зберегти нейтралітет, аби стати як сполучною ланкою між Заходом і не-Заходом, так і, можливо, майданчиком для майбутніх переговорів між Києвом і Москвою або хоча б другого Саміту миру — за участю Росії), її присутність на форумі була важливою.

У світі нині не так багато держав, здатних уплинути на Росію. Тому залучити Саудівську Аравію до роботи над планом закінчення війни для Києва дуже важливо. Як зауважує Павло Клімкін, за нею стоять китайці й вона може впливати на нафтові ціни: «Якщо сауди збільшать видобуток, то вони можуть просто обвалити нафтові ціни, й це насправді непоганий важіль (впливу. — Т.С.) й на Росію».

Але невдач на «південному фронті» під час підготовки та проведення саміту було більше, ніж успіхів.

І демарш президента Колумбії Густаво Петро, який відмовився приїхати на саміт в останню мить, уже після того, як його офіційно зареєстрували як учасника, — прикра, але не найбільша з цих невдач.

Можна було б порадіти присутності в Бюргенштоці міністра закордонних справ Індії — члена БРІКС, який приїхав попри колосальний тиск із боку Москви. Але заключного документа Індія не підписала. І хоча це лише політичний декларативний, а не юридично зобов’язувальний документ, Делі своїм підписом завізувати його не схотіло, пояснивши це відсутністю на форумі Росії. Низькі ціни на російську нафту, як видно, для Делі важливіші за мир в Україні.

Бразилія, в ігноруванні саміту якою мало хто сумнівався, все-таки була присутня там на рівні спостерігача. За великого бажання й сильно примружившись, це можна було б розцінити як успіх. Але заключного документа вона не підписала й від альтернативного українському спільного «мирного плану» з Китаєм не відмовилася.

Хоча якщо замислитися, то чим ця країна реально може нам допомогти, як вона здатна вплинути на Росію? Економіка Бразилії, зокрема її сільське господарство, історично дуже залежить від постачання добрив із Росії. Крім того, після початку російсько-української війни Бразилія, скориставшись ситуацією, значно збільшила імпорт і стала найбільшим покупцем російських нафтопродуктів, які також значно впливають на її економічний добробут. Чи можна в цій ситуації серйозно очікувати від цієї країни підтримки України, що матиме наслідком проблеми з Росією?

Банальне «нічого особистого, просто бізнес», — відповідь більшості країн Глобального Півдня на докори щодо байдужого ставлення до війни Росії проти України та продовження співпраці з агресором. Досить просто поглянути на діаграми оприлюдненого в травні 2024 року нового дослідження «Індекс сприйняття демократії», проведеного в 52 країнах, які чітко демонструють поділ світу залежно від ставлення до економічного співробітництва з Росією й Китаєм.

Примітно: при тому, що населення більшої частини опитаних держав Півдня ставиться до Росії негативно, жителі цих країн зовсім не проти економічного співробітництва з нею — навіть після її агресії проти України.

Такою ж є відповідь громадян половини опитаних країн і на запитання, чи підтримують вони збереження економічних зв’язків із Китаєм у разі його вторгнення на Тайвань.

Казахстан, як і решту країн Центральної Азії, а також Азербайджан не було охоплено цим дослідженням. Але цього й не потрібно, аби зрозуміти політику цих країн — колишніх співкамерників України в радянському таборі. Жодна з цих держав не ризикнула взяти участь у Саміті миру. Навіть Казахстан, на можливі територіальні претензії до якого Росія натякала неодноразово. Навіть Азербайджан, який Україна однозначно підтримала у відновленні його територіальної цілісності в конфлікті з Вірменією.

«Казахстан історично підтримує однаково тісні політичні, економічні та культурно-гуманітарні відносини як із Україною, так і з Росією», — заявляє казахстанський МЗС. Та водночас за кілька днів до Саміту миру Казахстан, який проігнорував цей форум, брав участь у засіданні міністрів закордонних справ країн БРІКС, яке відбувалось у Нижньому Новгороді й де нині головує РФ, а в липні Астана прийматиме в себе саміт ШОС. Справді, «однаково тісні» відносини…

Та, здається, відсутність Казахстану, як і багатьох інших держав не-Заходу, значно більшою мірою зумовлена їхньою залежністю від Китаю та позицією Пекіна, ніж впливом Росії.

Китай, спокійно сидячи на своєму березі, здалеку уважно спостерігав за самітом у Бюргенштоці. У нього є власний «мирний план» (тепер уже формально у співавторстві з Бразилією), який Пекін наполегливо просуває в країнах, що перебувають під його політичним або економічним впливом, разом із ідеєю провести альтернативний швейцарському саміт — обов’язково за участю РФ. У близькому майбутньому Китай потребує Росії — насамперед як балансувального елемента в його глобальному протистоянні зі США, і в другу чергу — як джерела недорогих природних ресурсів.

Китайський «мирний план» уже обговорювали на зустрічі міністрів закордонних справ країн БРІКС — лише за кілька днів до Саміту миру у Швейцарії. В Нижньому Новгороді Китай виступив за проведення «справжньої» мирної конференції щодо України, в якій узяли б участь обидві сторони конфлікту. Очільник російського дипвідомства Сєрґєй Лавров досить прихильно поставився до цієї ідеї.

Пекін відреагував на «мирну пропозицію» Путіна — ультиматум Україні визнати територією Росії п’ять українських областей, чотири з яких РФ навіть не окупувала  повністю, — виступом в ООН його представника, який закликав Україну й Росію «піти назустріч одна одній» і розпочати переговори для припинення бойових дій і врегулювання «кризи в Україні». Водночас у розлогій спільній заяві за підсумками недавньої зустрічі Путіна та Сі Китай підтримав «зусилля російської сторони щодо забезпечення… суверенітету й територіальної цілісності». На офіційний запит ZN.UA з проханням роз’яснити, в яких саме межах — міжнародно визнаних чи закріплених російською конституцією (тобто з включенням українських територій) — Китай підтримує територіальну цілісність Росії, посольство КНР у Києві так і не спромоглося відповісти.

Якщо Пекін і Москва за допомогою батогів і пряників почнуть втілювати в життя ідею «справжньої» мирної конференції щодо України (про що, цілком імовірно, можуть заявити вже на саміті ШОС в Астані 3–4 липня), то не можна виключити, що цей захід переплюне швейцарський мирний форум не лише за кількістю учасників, а й, головне, за впливом на подальший мирний процес. Україні слід готуватися до такого розвитку подій на дипломатичному фронті вже зараз, а не спочивати на лаврах, які культивує Банкова після форуму в Бюргенштоці.

Що далі?

Нічого доладно не вирішивши у Швейцарії на першому Саміті миру, його учасники — лідери держав і урядів, як звичайні прокрастинатори, відклали всі проблеми на другий саміт. Але з огляду на те, як довго і з якими проблемами півтора року тривала підготовка цього саміту, неможливо вгадати, коли може відбутися наступний (і чи може взагалі). Хоча Володимир Зеленський і запевнив, що це має відбутися «за місяці, а не роки».

Австрійський канцлер Карл Нехаммер, спілкуючись із журналістами в кулуарах саміту в курортному Бюргенштоці, спокійно розмірковував про те, що перш ніж Росія також посяде місце за столом переговорів, можна провести ще одну конференцію в іншому форматі. «Ви справді маєте розглядати це як процес», — порадив канцлер.

А глава швейцарської дипломатії Ігнаціо Кассіс оптимістично припустив, що наступна мирна конференція може відбутися навіть до президентських виборів у США 5 листопада.

Але насправді майбутні вибори в США ставлять на паузу багато світових процесів і вмикають режим очікування для ухвалення багатьох рішень. Новий саміт миру щодо України, особливо за відсутності відчутних наслідків першого, вже точно не буде в топі міжнародних пріоритетів — ні колективного Заходу, ні тим більше Глобального Півдня.

На сьогодні в реальній «формулі миру» занадто багато невідомих і занадто багато чинників, що впливають на розміщення сил на геополітичній дошці, в клітинки якої кожен серйозний гравець намагається вписати власну формулу.

Та поки одні роблять на цій дошці лише перші кроки до початку мирного процесу, надихають процес пошуку миру в Україні й поливають дипломатичні саджанці, інші поглинені власними виборами, а треті виводять ієрогліфи власних «формул миру», Україна може просто зійти кров’ю…

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі