Підтримати
П’ять причин дисфункції українського правосуддя
Протягом майже десяти років сер Ентоні Хупер був одним із найвпливовіших міжнародних експертів, залучених до судової реформи в Україні. Як суддя Апеляційного суду Англії та Уельсу у відставці він відіграв важливу роль у формуванні та впровадженні ключових процедур перевірки доброчесності суддів — спершу в Громадській раді міжнародних експертів, а згодом в Етичній раді. Мало хто з іноземців бачив внутрішню кухню судової реформи так близько, як він.
У цьому інтерв’ю сер Ентоні ділиться міркуваннями про ідеї та рішення, що визначали хід реформи зсередини: стандарт обґрунтованого сумніву, межі перевірок доброчесності та ключову роль громадянського суспільства. Він також торкається складних питань — від залучення іноземних експертів до добору суддів до непростих дискусій стосовно оцінювання тих суддів, які ухвалювали рішення проти учасників Революції Гідності.
Ця розмова є першою в авторському проєкті Галини Чижик «Обґрунтований сумнів», створеному в партнерстві з громадською ініціативою «Голка».
— Сер Ентоні, в інтерв’ю для The Sunday Times 2020 року ви сказали, що вашим найбільшим досягненням після виходу у відставку стала робота в Громадській раді міжнародних експертів. Чому саме робота в Україні мала для вас таке значення?
— Значну частину моєї роботи після відставки займали тренінги для суддів — я допомагав їм краще зрозуміти відмивання коштів, корупцію та незаконні доходи. Та навчання рідко дає відчутний результат. Ви можете сподіватися, що за шість місяців суддя ухвалить рішення, яке засвідчить: він засвоїв те, що ви пояснювали. Та, найімовірніше, ви ніколи про це не дізнаєтеся.
ГРМЕ (Громадська рада міжнародних експертів, створена 2018 року для оцінки доброчесності кандидатів до Вищого антикорупційного суду), так само як і Етична рада (запроваджена 2021 року для оцінювання доброчесності та професійності кандидатів до Вищої ради правосуддя. — Г.Ч.), були зовсім іншим випадком. Там я бачив реальні, відчутні результати. І насамперед хочу наголосити на тесті обґрунтованого сумніву.
Коли я приїхав до України, наскільки міг зрозуміти, якщо неможливо було довести, що кандидат корумпований, його призначали. Громадська рада доброчесності (орган, запроваджений реформою 2016 року, бере участь в оцінюванні суддів і кандидатів на суддівські посади. — Г.Ч.) могла висловлювати серйозні застереження, але Вища кваліфікаційна комісія суддів (ВККС) належним чином їх не розглядала. Не було жодних реальних запитань, письмової комунікації з кандидатами, і головне — ніхто не розумів, який стандарт доказування слід застосовувати.
Було необхідно — і не лише в Україні, а будь-де — встановити дуже низький поріг: якщо орган, що здійснює добір, має обґрунтований сумнів у доброчесності чи професійності кандидата, такого кандидата не слід призначати. Це була моя ідея від самого початку. Її прийняли мої колеги, ВККС, парламент і навіть уряд Молдови (починаючи з 2022 року Молдова імплементує судову реформу, беручи за приклад досвід України. — Г.Ч.). Для мене це був величезний, відчутний результат — той, що приноситиме Україні користь іще дуже довго.
Письмова комунікація з кандидатами змінила сам процес оцінювання. Вона допомогла відсіяти другорядні питання й зосередитися на тому, що справді потребувало уваги. Заборона подавати документи напередодні співбесіди не дозволила кандидатам засипати нас паперами. У поєднанні ці інструменти кардинально змінили ситуацію.
Я вважаю, що Вищий антикорупційний суд (ВАКС) став великим успіхом. Проблеми, звісно, є, але дотепер я не бачив жодних ознак того, що судді ВАКС корумповані. Мені здається, багато людей в Україні переконалися: залучення зовнішніх експертів справді допомогло змінити систему, яка потребувала змін.
— Повномасштабне вторгнення Росії почалося за кілька днів після того, як Етична рада розпочала співбесіди з кандидатами до Вищої ради правосуддя (ВРП). Як, на вашу думку, війна вплинула на процес? Чи були б результати іншими, якби не війна?
— Особисто я не відчув, що ми щось втратили через війну чи перехід онлайн. COVID уже навчив нас працювати в Zoom і Teams, і я проводив співбесіди з Південної Африки, Англії та США. Щойно ми адаптувались, усе запрацювало як слід.
Сер Ентоні Хупер та Галина Чижик, в Апеляційному суді Англії та Уельсу (з особистого архіву)
Фото надане автором
Наприклад, я тримав відкритими два екрани: на одному була співбесіда, на іншому — електронна пошта. Якщо кандидат відповідав так, що виникало юридичне питання, я міг одразу написати юристу, який допомагав мені, й швидко отримати відповідь. Тож загалом вважаю, що система залишалась ефективною навіть онлайн.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
— Але як іноземець, котрий не говорить українською, ви й так покладаєтеся на переклад, тоді як особисті співбесіди допомагають вловити нюанси чи навіть оцінити достовірність. Чи було це складніше онлайн?
— Перекладу не уникнути. Це неминуче, і так, інколи щось губиться. Але переклад також уповільнює темп, і це може бути корисним: поки перекладач говорить, можна обміркувати наступне запитання. Тож я не вважав це серйозною перешкодою.
І я не великий прихильник ідеї, що можна поглянути на людину й одразу зрозуміти, чи вона бреше.
— Окрім війни, з якими ще викликами ви стикнулися під час роботи в Етичній раді?
— Я вважаю, що слабким місцем системи — і його досі не усунено — є обсяг інформації про кандидатів, який члени Етичної ради мають для проведення співбесід. Із формального погляду, інформації було замало. Але нам не довелося вимагати більше завдяки громадянському суспільству. Без нього цей процес просто не запрацював би. В Україні надзвичайно активне громадянське суспільство, яке роками стежить за суддями та кандидатами й знає про них дуже багато. У поєднанні з роботою Секретаріату це надало нам усю необхідну інформацію, щоб належно оцінювати людей.
Звісно, ми щось пропустили. Я певен, що так і було. Але саме тому стандарт обґрунтованого сумніву такий важливий. Ми ніколи не казали: «Ця людина корумпована» чи «Він узяв гроші». Жодного разу. Ми казали: «Є обґрунтований сумнів щодо відповідності офіційних доходів способу життя кандидата».
Приватно я міг би припускати, що хтось купив дорогу квартиру за незаконні гроші, але ви б ніколи не почули, щоб я сказав це публічно. Те, що я сказав би, звучало так: «Ви купили цю квартиру. Ви оформили її на ім’я свого сина. Ви стверджуєте, що за неї заплатив ваш батько. Усе це не має сенсу».
Іще одне слабке місце стосується попередніх судових рішень. Для стороннього спостерігача прочитати рішення й дійти висновку, що жоден розумний суддя не міг би його ухвалити, — це вкрай високий стандарт.
— І деякі рішення потрібно було оцінювати в ширшому контексті, особливо ті, що стосуються Революції Гідності. Як ви їх оцінювали?
— Так, контекст потрібно було враховувати. Громадянське суспільство наполягало на тому, що будь-який суддя, котрий продовжував працювати протягом тих трьох місяців і ухвалював рішення проти протестувальників, мав бути автоматично звільнений. Для мене це було складно. Я переглянув документальний фільм, який реконструював ті події, — намагався зрозуміти контекст. Але мені було важко сказати, що суддя в умовах громадських заворушень має просто піти й відмовитися виконувати свою роботу.
ВАС ЗАЦІКАВИТЬ
Дивлячись уперед, я хотів би бачити системніший аналіз попередніх рішень із залученням громадянського суспільства для виявлення справ, які ставлять під сумнів доброчесність судді. ВРП і ВККС уже мають необхідні інструменти для аналізу, але створення невеликого підрозділу, який спеціалізувався б на перевірці «кричущо неправильних» рішень, могло б стати корисним доповненням.
Незалежність судді означає, що його не можна карати лише за помилку. Та якщо рішення настільки абсурдне, що викликає підозру в чомусь недоброму, мають наставати наслідки.
— Завданням Етичної ради було оцінити всіх кандидатів до ВРП і встановити, чи є щодо когось обґрунтований сумнів у доброчесності. Конкурсна комісія з добору кандидатів на посади членів ВККС застосувала інший підхід — замість «відсіювання» тих, хто не відповідає критеріям, вона відбирала найкращих, фактично здійснюючи «позитивний добір». Якби дизайн процесу залежав від вас, який підхід ви б обрали?
— Я вважав підхід Комісії із добору ВККС незаконним. Це не те, що нам доручили робити. Нашим завданням було розглянути всіх кандидатів і визначити, чи виникає обґрунтований сумнів щодо їхньої доброчесності, професійної етики, а в окремих випадках — і професійної компетентності. Я чув аргументи на користь позитивного добору, викладені дуже переконливо, але й досі не вважаю, що в цьому контексті такий підхід був законним.
Водночас Комісія з добору ВККС справді стикнулась із серйозною проблемою: кандидатів було забагато. Це питання потребує вирішення — неможливо якісно оцінити сотні людей.
— Ви родом із країни загального права з міцною демократичною традицією. Що найбільше здивувало чи вразило вас у судовій системі України?
— В Україні мене завжди непокоїло те, що занадто багато людей просто не зважають на вимоги чесності. Не все, що ми бачили, було корупцією; частина випадків — це повна неспроможність дотримуватись елементарних стандартів чесності.
Візьмімо кілька випадків із захистом дисертацій. Кандидат стверджував, що написав наукову статтю, автором якої насправді був хтось інший. Судді отримують, здається, додаткові 15% до зарплати, якщо мають науковий ступінь? Мені це здається дивним. Як суддя, котрий працює повний робочий день, може знайти час для написання дисертації, ще й часто за сотні кілометрів від місця, де він живе й працює?
У часи ГРМЕ в нас був випадок, коли суддя майже напевно скоїв злочин. Ми могли лише констатувати наявність обґрунтованого сумніву — й це означало, що він не міг рухатися далі в конкурсі. Але як чинний суддя він узагалі не зазнав жодних наслідків: не було ні розслідування, ні дисциплінарного провадження. Те, що він, імовірно, досі на посаді, мене непокоїть.
Під час розроблення майбутніх реформ слід відповісти на запитання: що має відбуватись у разі, коли комісія робить висновок про наявність обґрунтованого сумніву стосовно доброчесності судді? Це не має призводити до автоматичного звільнення. Та якщо є серйозні ознаки кримінального порушення, справу мають автоматично передавати на розгляд до ВРП.
— Звідки, на вашу думку, походить суддівська незалежність? Чи можна забезпечити її лише прозорими конкурсами? І чи означає усунення політичного впливу, що судді автоматично стають незалежними?
— Я не думаю, що якісь механізми — чи то Етична рада, стандарт обґрунтованого сумніву, чи співбесіди — самі собою можуть гарантувати незалежність судді. Вона має два виміри. Один із них — це гроші, отримані за рішення. Коли керівництво Верховного суду арештовують за отримання таких грошей, це викликає шок і обурення.
Другий, значно складніший вимір — це влада. Я називаю це «владною корупцією» (хоч це й неідеальний термін): коли суддя робить те, чого хоче уряд, у справах, де виконавча влада має інтерес. Особливо в кримінальних справах. І як забезпечити незалежність, коли уряд чинить прямий або непрямий тиск? Співбесіди тут не допоможуть. Це майже нереально.
Попри все, зменшення політичного впливу на призначення суддів є надзвичайно важливим. Україна вже подолала значний шлях у цьому напрямку. Моя ідеальна система — та, в якій політики максимально усунені й від цього процесу.
— У ширшому сенсі — чи може судова система бути справді незалежною, якщо парламент слабкий або перебуває під впливом автократів чи олігархів?
— Звісно, це має вплив. Хочеться сподіватися, що судді залишатимуться незалежними, але загальна атмосфера має величезне значення. Суддівська незалежність потребує сильного громадянського суспільства, міцної демократії, вільних медіа — прозорості на кожному рівні. Якщо цього бракує у вищих ешелонах влади, це неминуче позначається й на судах.
— Коли вас запросили долучитися до добору суддів ВАКС, ви погодились одразу чи взяли час, аби подумати?
— У мене не було жодних вагань. Я переглянув законодавство — українські закони ніколи не пишуть так, щоб їх було легко зрозуміти, — але я розібрався й подумав: «Це виглядає добре». Тож одразу сказав «так».
Згодом, якщо пригадуєте, я проходив співбесіду. Дехто стверджував, що мене обрали до ГРМЕ, бо думали, що я занадто старий, аби створити проблеми. Та коли мене рекомендували до Етичної ради, всі вже знали: вони отримають людину, яка не попливе за течією. На той момент моя репутація була добре відомою.
Якби я знав, що врешті проведу понад 200 співбесід, можливо, я б замислився — але попервах не мав жодних сумнівів. І це було захопливо — я ніколи не робив нічого подібного.
— Коли робота розпочалася по-справжньому, чи виявилося, що роль Етичної ради значно ширша й складніша, ніж здавалося на початку?
— За чотири роки роботи в Етичній раді моє розуміння нашого завдання змінилося. Спершу я думав, що наша роль полягає в тому, щоб не допустити суддів, стосовно яких є обґрунтований сумнів у доброчесності.
Фото надане автором
Але з часом я побачив інший бік роботи: потрібно було також подбати, щоб хороші кандидати пройшли далі. Були кандидати, які яскраво демонстрували реформаторський підхід, й інколи колеги ставили під сумнів їхню доброчесність. Та, на мою думку, в багатьох таких випадках не було жодних реальних сумнівів — це були гідні люди, й вони мали отримати шанс.
— Гадаєте, вам вдалося досягти успіху в цьому?
— Я не знаю. Можете подивитися на склад нинішньої ВРП — ті, кого ви хотіли там бачити, справді там є.
Але розбіжності завжди будуть. Я пам’ятаю одного кандидата, якого вважав найкращим із усіх, кого будь-коли бачив. Його пропустили, а громадянське суспільство сказало: «Цей кандидат не настільки хороший». У такій роботі завжди буде половина незадоволених. Це як у суді: одна зі сторін завжди залишиться роздратованою чи навіть розлюченою на вас.
— Одне з перших рішень, що спричинило суперечки, стосувалося судді Лариси Гольник, яка публічно критикувала своїх колег. За результатами співбесіди Етична рада дійшла висновку, що її пояснення породжують обґрунтований сумнів щодо відповідності критеріям доброчесності. Це рішення тоді здивувало багатьох українців.
Маючи досвід трьох років співбесід та ухвалених рішень, чи вважаєте ви, що сьогодні Етична рада могла б дійти іншого висновку?
— Я не можу сказати, чи ухвалив би інше рішення сьогодні. Це — тест на обґрунтований сумнів. Одна з його переваг полягає в тому, що рішення можна переглянути. Ми проводили співбесіди з деякими кандидатами двічі: інколи сумнів не виникав першого разу, але з’являвся другого; інколи — навпаки. Обґрунтований сумнів — це дуже низький стандарт. Те, що він є сьогодні, не означає, що він буде завтра, — і навпаки.
— Нині в Україні багато говорять про продовження мандату міжнародних експертів у комісіях із добору суддів, а також керівників антикорупційних та правоохоронних органів. Як ви ставитеся до цього? Чи справді нам потрібні ще п’ять, десять чи навіть двадцять років міжнародної участі? Чи, на вашу думку, Україна вже здатна самостійно обирати чесних професіоналів?
— Це дуже складне питання. Я сподіваюся, що завдяки реформам, із оновленими ВРП та ВККС українці зрештою зможуть виконувати цю роботу без іноземних експертів.
Але не можу сказати, чи є вже достатній рівень суспільної довіри, аби процес працював належно без них. Я цього не знаю. Те, що я знаю напевно, — міжнародні експерти відіграли дуже важливу роль у тому, чого ми досягли. У цьому в мене немає жодних сумнівів. А як довго ця участь має тривати — вирішувати українському народу.
Щодо нової ВРП — я просто сподіваюся, що вона працює добре. Якщо ні, то я витратив багато часу даремно.
— Я пам’ятаю нашу зустріч у квітні 2019 року в Лондоні, коли ми прогулювалися й зупинилися біля гробниці Вільяма Маршала (англійський лицар, який змусив короля Джона підписати Велику хартію вольностей. — Г.Ч.) у церкві Темпл. Тоді ви зауважили, що «сьогодні у світі забагато королів Джонів». Що ви мали на увазі?
— Таких людей значно побільшало — лідерів, які вважають, що можуть робити все, що їм заманеться. Надто багато людей при владі досі думають, що стоять над законом.
— Ви гадаєте, що демократії у світі загрожує небезпека?
— Так, я думаю, що демократія загрожена. Люди часто вірять, що проблеми легко вирішити, тому голосують за тих, хто обіцяє різкі зміни. Дехто, як Трамп, узагалі не збирається виконувати обіцянки; інші намагаються й розуміють, наскільки все складно. У світі послаблюється верховенство права. Вторгнення Росії в Україну показало, наскільки хитким став міжнародний порядок. І все ж таки я вірю, що демократія виживе. Справжня небезпека полягає в тому, що багато країн передали забагато влади олігархам і магнатам — таким, як Ілон Маск.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google