Якої ще «фінляндизації» вам не вистачає?! Як союзники здали Фінляндію і що про це варто знати Україні

Імовірність перемир’я ставить нас перед питанням: як жити з ворогом, якого ми не перемогли? Відповідь на нього багато прихильників і противників Путіна вбачають у «фінляндизації», яка нібито мала місце у Фінляндії під час Холодної війни. Її суть, на думку «прихильників» України на Заході, полягає в нашому догоджанні Москві в обмін на збереження залишків «суверенітету» та «якихось» зв’язків із Заходом. Насправді ця ідея в нас не спрацює, оскільки такої «фінляндизації» ніколи не було. Підставою для поведінки Гельсінкі стосовно Москви була сила Фінляндії щодо Росії, а не навпаки, причому сила, на яку СРСР лицемірно заплющував очі, а також попередня зрадлива поведінка Заходу щодо Фінляндії, яка дозволяла (й досі дозволяє) останній поводитися стосовно Заходу та Сходу виключно егоїстично.

Я тебе люблю. Я тебе також ні

Наші скарги на нелюбов Заходу й на те, що нас «не беруть» до НАТО та ЄС, не «закривають» нашого неба від росіян, закорінені в комплексі меншовартості. Ми думаємо, чим би ще догодити Заходу, що б іще йому продати (подарувати) і які б іще його вимоги виконати. І тоді... прекрасний Захід нас усюди прийме й усе для нас зробить. Насправді це не так, що й доводить Фінляндія.

Ця держава перед Другою світовою війною не наближалася до Заходу, як ми, а вже була західною країною. І за мовою, і за культурою, і за економікою. Англійською спілкувалась і прихильна до Лондона верхівка країни, й низи — завдяки масовій міграції до США. Активно поширювалась американська та британська культура, особливо джаз. Основним зовнішнім ринком країни була Британія (44% експорту, насамперед ліс і нікель, і 21% імпорту). Найбільші в Європі запаси нікелю в Петсамо в Арктиці належали британсько-канадській гірничій компанії. У Гельсінкі перебувало багато розвідників Британії, а її військові кораблі регулярно зупинялися тут на стоянку з часів громадянської війни в Росії 1918 року. За це Британія із союзниками мала б боротись. У теорії.

Також у фінів була своя «будапештська броня» — угоди про воєнну співпрацю з трьома державами Балтії, особливо з Естонією. Вони доповнювалися «гарячою лінією» зв’язку між Таллінном і Гельсінкі, яка працювала аж до «добровільного входження» Естонії до СРСР. На відміну від нас, у фінів були укріплення на кордоні з Ленінградською областю — лінія Маннергейма. Втім, остання, через малі витрати Фінляндії на армію, була слабшою, ніж про неї писала згодом радянська пропаганда. І точно слабшою, ніж лінія Суровікіна — укріплення, які збудували росіяни в Приазов’ї, щоб зупинити український наступ 2023 року.

«Біг б’ютіфул діл». Насправді ні

Окрім прагнення Комуністичного інтернаціоналу поширювати світову революцію, підставою для початку радянсько-фінської війни («Талвісоти») було взаємне незадоволення Москви та Гельсінкі миром у Тарту. Цей мир 1920 року завершив війну за незалежність Фінляндії від Росії. Для його автора — фінського націоналіста з 15 років і жорсткого реаліста Юхо Паасіківі — він був «занадто добрим» для Фінляндії, оскільки дав їй дуже багато — практично всі землі колишнього Великого князівства Фінляндського з колишньої Російської імперії. Тому, на думку Паасіківі, він не міг триматися довго. Натомість прихильників експансії Фінляндії й СРСР не влаштовували протилежні речі. Фінські націоналісти хотіли собі Мурманську область і Карелію, або хоча б фінськомовні райони Репола та Пораярві, які залишилися за СРСР. Натомість Сталін хотів собі острови, які розташовувалися посередині Фінської затоки, поряд із берегами Естонії, і закривали вихід радянського флоту до Балтійського моря. Також СРСР прагнув відсунути якомога далі на північ від Ленінграда сухопутний кордон із Фінляндією.

«Занадто добрий» договір Сталін перекреслив 1940 року, зробивши Фінляндії пропозицію, від якої не можна було відмовитися. Кремль спочатку запропонував етнонаціоналістам у Гельсінкі саме те, що вони й хотіли з 1918 року, — етнічно фінські Реполу та Пораярві — в обмін на вдвічі меншу територію. Однак нечисть ховається в деталях: Сталін вимагав не лише стратегічні острови, а й невеличкі землі на північ від Ленінграда, які були фінським курортом, продовольчою базою та промисловим центром водночас. Якби Фінляндія була диктатурою, то точно пішла б на обмін територій і уникла війни. Але вона була демократією, тому громадська думка й парламент відкинули такий обмін як неприйнятний. Окрім того, відмові від пропозиції Сталіна сприяли настрої, які ми також мали в себе до 2014 року: віра фінів у міжнародне право, світову спільноту та Лігу Націй (попередника ООН) і невіра в те, що СРСР отак просто перетне кордон і розпочне війну.

Оскільки час не чекав, бо Друга світова війна вже йшла і треба було проводити мобілізаційне розгортання армії та флоту, Сталін декілька разів змінював вимоги до Фінляндії. Остання його пропозиція була демонстративно максимально прийнятною — оренда островів із військовими базами в Ханко й Порккала коло Гельсінкі без обміну територіями. За цих умов на всю Фінляндію було тільки двоє людей, які готові були на певні поступки і розуміли альтернативу їм — неминучу війну з Росією: націоналіст Паасіківі та царський генерал Маннергейм. Перший готовий був іти на поступки, бо знав суть Росії з переговорів у Тарту, а другий — тому що бачив, що Фінляндія не хоче воювати з Росією й не може виграти цю війну, оскільки парламент радше проголосує за «травневі шашлики», ніж за негайну загальну мобілізацію з воєнним станом і надзвичайними армійськими видатками. Натомість парламент, заколисаний вірою в Лігу Націй та міжнародне право, вважаючи, що грізні натяки Сталіна — блеф, видав максимально жорсткі директиви на переговори з Кремлем і провів лише часткову мобілізацію.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Навіть якщо Київ віддасть Донбас: у The Times проаналізували, що може піти не так

Замало й запізно

За таких умов фіни вступили в лютому 1940 року в першу війну. Таку ж, як у нас, — гібридну, в якій «хунті в Гельсінкі» протистояв «законний» уряд Демократичної Народної Фінляндії фінського комуніста Отто Куусінена. І «фінська народна армія» — аналог гіркінців із ДНР, у якій «фінських мін не було, а мінські фіни (білоруси) — були».

За 105 днів війни фіни зрозуміли про росіян те, що до нас дійшло 2025 року: російська армія швидко й успішно вчиться на крові. Водночас фіни тоді раз і назавжди дізналися про міжнародну підтримку те, що ми дізналися 2014 і 2022 року: її замало й вона приходить запізно. Вони, як і ми, отримали те, що є безкоштовним, — «моральну» підтримку, «глибоку стурбованість», санкції проти Москви. Фінляндію навіть підтримали 12 тисяч іноземних добровольців, зокрема 8 тисяч шведів, по 400–500 британських та американських добровольців (навіть син президента США Теодора Рузвельта!), 150 «хороших русскіх» — врангелівців. Фінам також вдалося позбавити СРСР місця в Лізі Націй — попередниці ООН. Нам учинити аналогічно не вдалося, адже зараз РФ із ООН не вигнали. Втім, цей успіх стався з ініціативи генсека Ліги, який сам хотів вигнати Москву, аби «посприяти» реформі організації. Хоча самі фіни не проти були залишити СРСР у Лізі, щоб мати на нього хоч якийсь вплив у межах міжнародного права. Тому фінів у цій ситуації просто використали. Втім, за рік Ліга стала непотрібною — після виходу з неї Німеччини, Італії та Фінляндії й окупації Франції нацистами.

Зі зброєю у фінів вийшло те саме, що й у нас. Фінляндія 1940 року отримала різношерсте й застаріле озброєння. Причому, як і під час підготовки нашого наступу на Мелітополь, найдорожчу й найціннішу техніку фінам переважно обіцяли (літаки та самохідні гармати), а з купленої значна частина прибула вже після підписання миру. Зокрема тому, що деякі держави, наприклад Рейх, не хотіли сваритись із СРСР і тому не пропускали до Фінляндії вже викуплену нею зброю.

Кажемо Гельсінкі, розуміємо — Лулео

Найбільше фінів розчарували союзники — американці, французи, британці. Так, Вашингтон тішився тим, що Гельсінкі взяло на себе частину боргів царської Росії й виплатило їх до останнього цента, але військової допомоги «маленькій бідній Фінляндії» не дав. Максимум обіцяв розгортання таборів для фінських біженців — на Алясці! І то після неминучої, як вважали у Вашингтоні, поразки Фінляндії. Водночас те, як фіни мають потрапити з Європи на Аляску, США не хвилювало.

Лондон, який декларував себе союзником Гельсінкі, відразу міг допомогти фінам. Для цього достатньо було висадити морську піхоту в полярному порту Петсамо, де якраз була розташована британська шахта. Відразу після цього союзники вступили б у бій із радянською армією, яка наступала на захід від Мурманська, до фінсько-норвезького кордону.

Однак британці не хотіли воювати з СРСР, але прагнули використати фінів як привід для вторгнення в Скандинавію. Тут їх цікавили порти — норвезький Нарвік і шведський Лулео, звідки Гітлер отримував 43% залізної руди Рейху. Так, британці повторювали дії Гітлера в Польщі й Сталіна у Фінляндії в нейтральних Норвегії та Швеції, втягуючи ці країни в Другу світову. Втім, за час, протягом якого вони добиралися до Норвегії, у фінів вичерпалися запаси снарядів, СРСР прорвав лінію Маннергейма, підійшов до «фінської Авдіївки» — Виборга й загрожував захопленням решти Фінляндії. За таких обставин Паасіківі знову вів переговори з комуністами. Тепер на набагато гірших умовах і без перспектив оренди чи обміну земель. За підсумками Московського миру фіни віддали й острови, й Карельський перешийок і Ханко, про які раніше велися переговори, й частину Карелії та Заполяр’я, про які переговорів раніше не було.

СРСР як Китай, Черчилль як Ніксон. Або Трамп...

Трамп вважає, що, намагаючись помиритись із Росією ціною України, він відірве Росію від Китаю і зробить її своїм союзником проти нього. Водночас він думає, що повторює успіх президента Ніксона, який розділив комуністичні Китай і СРСР у 1970-х. Але насправді він повторює невдачу Вінстона Черчилля. Британський лідер 1940 року вважав, що успіхи СРСР у Фінляндії задобрять Сталіна й водночас налякають Гітлера загрозою контролю Росії над шведським залізом і фінським нікелем. Це, вважав Черчилль, зруйнує пакт Молотова—Ріббентропа. Та якщо з розривом між Москвою і Берліном у Черчилля нічого не вийшло аж до 22 червня 1941 року, то з втратою Фінляндії — цілком. Адже пробританська еліта Фінляндії, обираючи між зникненням власної країни та союзом із Гітлером, між власними симпатіями й країною обрала країну.

Підстави для розриву стосунків створив сам Черчилль, затримавши вторгнення в Норвегію до 14 квітня 1940 року. Гітлер скористався затримкою британців, аби випередити їх на тиждень, 9 квітня вторгнутись у Норвегію й цим захистити доступ Рейху до руди Скандинавії. Після окупації нацистами Норвегії торгівля Фінляндії з Британією припинилася. Ба більше, британці змусили фінів голодувати, запровадивши блокаду Скандинавії як контрольованого нацистами регіону. І це незважаючи на те, що перед тим друг Черчилля Маннергейм надіслав до Норвегії батальйон солдатів і польовий госпіталь, аби допомогти британцям воювати з нацистами. Однак на підтримку Маннергейма британці відповіли лише спільним із нацистами тиском на нейтральну Швецію, щоби зірвати оборонний союз фінів і шведів проти СРСР.

Ворог мого ворога — мій друг

Москва і собі скористалася блокадою Скандинавії британцями, заблокувавши постачання власного зерна до Фінляндії 1941 року. Фіни опинилася на межі голоду, втративши поля Карелії, зерно з СРСР і з глобального ринку. За цих умов пробританські фіни вирішили не вмирати мовчки з голоду, а натомість неофіційно звернулися по зерно до Берліна — в обмін на ліс і нікель.

Також фіни вирішили зменшити вплив СРСР у своїй країні, запропонувавши Гітлеру такі ж умови для транзиту військ, які отримав Сталін. Утім, фюрер гідно оцінив армію, ліс і нікель Фінляндії й запропонував їй більше, ніж вона хотіла: більше зброї за раз, аніж вона отримала за всю війну, захист країни від нападу СРСР за умов миру та створення «Великої Фінляндії» після війни. Водночас фіни не втратили демократії, не влаштовували репресій проти євреїв і не мали формального союзу з Рейхом. Вони навіть зберегли у себе посольство Британії та співпрацю з британською розвідкою. Втім, фінський парламент тимчасово дозволив рекрутувати своїх громадян у дивізію СС «Вікінг». Без перевірки їхньої арійськості... Внаслідок цього фінський єврей став офіцером дивізії СС «Нордланд», а фінських солдатів-євреїв неодноразово представляли до нагородження Залізними хрестами Рейху.

Сталін-провокатор. І знову Черчилль...

Фіни наперед знали про напад Рейху на СРСР і до останнього вагалися — нападати їм на Росію чи оголосити нейтралітет. Однак усе вирішив Сталін. Коли 22 червня німецькі літаки з фінських аеродромів бомбили СРСР, німецькі солдати, які захищали суверенітет Фінляндії, кордону з СРСР не переходили. Парламент Фінляндії 25 червня мав проголосити її нейтралітет, але радянські літаки цього дня розбомбили не лише бази нацистів у Фінляндії, а й цивільні фінські об’єкти, що стало причиною оголошення війни. «Війну-продовження» пробританські фіни вели виключно проти Росії, але не проти антигітлерівської коаліції. Однак Британія, підтримуючи СРСР, сама оголосила війну Фінляндії, чим шокувала фінів. Той самий Черчилль, який за 15 місяців до того називав фінів взірцем для вільного світу, висунув їм ультиматум. Посол Британії в Москві вимагав від фінів передати формально британську нікелеву шахту Росії і хвалив зрадницький уряд Куусінена. Ба більше, британці бомбили Петсамо й розгорнули під Мурманськом хімічну зброю проти Фінляндії. Фінів від хімічної війни між британцями й німцями на своїй території врятувало тільки те, що Москва не змогла довести Лондону факт застосування хімічної зброї нацистами. Але через таку підлість Британії фінські розвідники допомогли Рейху потопити два британо-американські конвої (PQ17 і PQ18), які йшли в порти СРСР.

Капітуляція фінів 1944 року їхніх стосунків із Заходом не покращила. Саме британці з вікон готелю в Гельсінкі спостерігали за роззброєнням фінів і нав’язали їм обмеження в техніці й чисельності. Не думаючи про те, як фіни з їхньою мізерною армією мали б утретє протистояти СРСР. Це й сформувало у фінів тверезе ставлення до Заходу, яке підсвідомо побутує дотепер.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Путін не відступить, доки не відчує, що йому загрожує поразка — WSJ

Бійся пса не того, що гавкає, а того, що лащиться!

Фіни за дві війни переконались у тому, що Захід на допомогу проти Москви не прийде, навпаки — легко їх здасть. Також Фінляндія побачила, що її торгівля із Заходом легко руйнується блокадою Скандинавії. Тому фіни замислилися над тим, як їм протистояти Росії самостійно. І знайшли вихід у дволикості. Так, старий фінський націоналіст Паасіківі, щоб захистити своїх ліберальних, консервативних і соціал-демократичних колег від шибениці для нацистів у Нюрнбергу, вирішив — для відводу очей — «судити» їх фінським спеціальним судом, а потім за декілька років амністувати. Ставши президентом 1946 року, він регулярно їздив на кремлівські пиятики й виявляв дрібні знаки уваги московським вождям.

Цю ж практику продовжив його наступник Урхо Кекконен, президент у 1956–1982 роках. Він у свої 17 був свідком розстрілу полонених червоногвардійців, у молоді роки бив комуністів у Фінській службі безпеки, а потім захищав фінську мову від фінських шведів з ентузіазмом, ненабагато меншим, ніж у нашої покійної Ірини Фаріон. Утім, Кекконен мав достатньо інтелекту, гідності й навіть іронії, щоб під час підписання принизливого миру публічно дозволити собі зухвалість щодо самого Сталіна в Кремлі.

Паасіківі й Кекконена підтримувала державна цензура, яка виникла 1940 року й не зникла пізніше, а також фінські ЗМІ та громадянське суспільство. Вони навчилися самоцензури 1941 року, щоб не зашкодити зближенню Фінляндії та Рейху своїми симпатіями до демократії та Британії, і знову використали цю навичку з 1944 року.

Формальний прогин фінів перед Москвою компенсувала непублічна робота їхнього генштабу. Укріплену лінію Салпа, побудовану в 1940–1941 роках уздовж нового кордону, збережено (аж дотепер). За зразком Веймарської Німеччини організовано нечисленну кадрову армію, яка в разі війни швидко сягала 250 тисяч. Її солдати регулярно навчались у місіях ООН. Армію доповнив мільйонний резерв завдяки обов’язковій службі всіх чоловіків і масовій військовій підготовці у стилі СРСР і КНДР.

Щоб забезпечити мільйон солдатів, фіни накопичили гори гвинтівок Мосіна ХІХ століття. Особливу роль під час Холодної війни вони відводили гарматам. Завдяки цьому мали «артилерійську армію», подібну до радянської та сучасних російської й української. Крім того, Паасіківі й Кекконену вдалося переконати Кремль у тому, що Фінляндія «захистить» СРСР від... десанту НАТО чи наступу Норвегії на Мурманськ. Тому протягом Холодної війни фінські бази залишалися на східному кордоні країни, а армія отримувала найновіші радянські Т-72 і МіГи швидше, ніж держави Варшавського договору. Для «захисту» СРСР. Утім, коли президенти Фінляндії гучно говорили в Москві про «дружній» нейтралітет на користь Союзу, вся країна насправді мовчки готувалася до війни з ним.

А як же НАТО? Колись... Потім...

Так само мовчки й своєрідно фіни інтегрувались із Заходом. Не з усім. Вони уніфікували закони й систему соціального забезпечення з рештою Скандинавії в межах аналога Вишеградської групи — Північної ради (1956). Спільно з цими країнами займалися миротворчістю в ООН. Із ослабленням СРСР протягом Холодної війни фіни почергово стали асоційованим членом Європейської асоціації вільної торгівлі (1961), створили зону вільної торгівлі з Європейськими спільнотами — попередниками ЄС (1973), вступили до Ради Європи (1989). Перед розпадом СРСР з’явилася можливість скасувати принизливий Паризький мир 1947 року, хоча й без повернення втрачених земель.

«Фінляндизація»? Це ж було вже!

Здається, що для нас «фінляндизація» — ймовірне майбутнє, але насправді це — «спогади про майбутнє» уфолога Еріха фон Денікена. Ми її мали у 1990–2013 роках. Наполовину. Нейтралітет і позаблоковість у Декларації про державний суверенітет (1990), почерговий вступ до ОБСЄ (1992) та Ради Європи (1995), Угода про партнерство і співробітництво з ЄС (1994) і «Партнерство заради миру» тоді ж, угоди про зони вільної торгівлі з ЄАВТ (2010) і ЄС (2013) майже повністю повторюють дії Фінляндії щодо Заходу. В прискореному режимі. Спроби активності в ООН, включно з миротворчістю, спільні навчання з Росією й угода з нею щодо Севастополя (наші Порккала й Ханко), які врівноважувалися навчаннями з НАТО в межах «Партнерства заради миру» — римейк спроб фінів балансувати між Заходом і Росією. Навіть більше — українські дії в Іраку й Афганістані зі США були тим, чого фіни собі у 1944–1995 роках не дозволяли. Однак весь цей нейтралітет висів на волосині, оскільки не мав внутрішніх підстав і не враховував міжнародної ситуації.

Так, у фінів показовий нейтралітет супроводжувався прихованою розбудовою ВПК й скуповуванням якої завгодно зброї будь-де. Ми ж робили навпаки. Військові заводи Фінляндії отримували замовлення, а наші — простоювали або розпилювалися. До 2014 року армію скорочували, техніку розпродавали, частини на кордоні з Росією закривали. Бліда пародія на лінію Салпа — «стіна Яценюка» в нас з’явилася не тоді, коли ми були нейтральними, а після того, як ми ними бути перестали. Про мілітаризацію суспільства у фінському стилі також не йшлося. Ані через ДОСААФ після ребрендингу як Товариства сприяння обороні, ані через діаспорний Пласт. Наша еліта не озвучувала масам не тільки те, що Росія — ворог, а навіть той самоочевидний факт, що вона — наш економічний конкурент.

У цій ситуації ми отримали слабеньку нейтральну державу, з якою Москва точно не рахувалася, на відміну від Фінляндії. Така держава могла бути тільки місцем розборок інших великих держав, як нейтральна Албанія часів Першої світової, чи об’єктом агресії, як нейтральна Голландія під час Другої світової.

Ба більше, фіни орієнтувалися на Захід у момент слабкості Росії, а ми — в момент її сили. Фіни створили зону вільної торгівлі з ЄЕС одразу після розриву між Москвою й Пекіном (1974), розширили співпрацю з ЄЕС 1986 року, коли вибухнув Чорнобиль і йшла війна в Афганістані. Вони подавали заявку на вступ до ЄС 1992 року — під час глибокої кризи Росії, перед штурмом Білого дому в Москві (1993) — і вступали до нього, коли армія Росії зазнавала приниження в Чечні (1994–1995). Ми натомість вирішили економічно орієнтуватися на ЄС тоді, коли Росія вже була сильною, — після її перемоги в Грузії 2008 року і накачування армії нафтодоларами.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

WP: Спроби США виступити посередником у врегулюванні війни в Україні все більше нагадують дипломатичний "День бабака"

Не так тії вороги, як добрії люде

Провал «фінського» нейтралітету України є не лише наслідком нашого покладання на «будапештську броню» й ігнорування броні наших танків, що «запрошувало» росіян, як і всіх аб’юзерів і гвалтівників, котрі нападають на слабких і бояться сильних. Це також є наслідком свідомої поведінки наших західних сусідів. Адже ніхто з них не думав відкладати вступ до ЄС чи НАТО, доки ми не будемо до цього готові, й не переймався тим, як нам буде в геополітичній розтяжці між Москвою та Заходом. Натомість Фінляндія з 1918 року розраховує на Швецію. Шведи з їхньою стратегічною далекоглядністю ніколи за останні 100 років не кидали фінів, не намагалися вирішити власні економічні та політичні проблеми їхнім коштом. Зрештою вступ Фінляндії до ЄС 1995 року і НАТО — 2022-го був симетричним зі Швецією. Якби наші західні сусіди від поляків до молдаван із 1990 року думали про своє геополітичне майбутнє, то, подібно до шведів, від початку замислювалися б про наш аналог Північної ради — м’яку регіональну інтеграцію за участю України у Вишеграді чи Інтермаріумі. Це дало б нам змогу від початку розраховувати на серйозну дипломатичну й економічну підтримку в протистоянні з Москвою.

Україна — не Фінляндія

Людські й територіальні втрати у війні з Росією у нас і Фінляндії у відсотках станом на зараз приблизно порівнювані, однак дата остаточного завершення нашої війни невідома. Тому можемо тільки здогадуватися, скільки ми втратимо людей, територій і грошей на момент, коли прозвучить останній постріл і буде підписано якийсь дієвий документ. У будь-якому разі ці параметри будуть геть інші, ніж у фінів, і це означатиме геть іншу силу нашої армії (радше більшу, ніж у фінів, завдяки розвитку технологій і досвіду) й виснаження нашого суспільства (значно більше, ніж у фінів, через тривалість та інтенсивність війни).

Зараз у нас краща, ніж у фінів тоді, ситуація з чисельністю армії, продовольчим забезпеченням країни та військовим виробництвом, що дає нам змогу воювати з Росією довше, ніж фінам, виснажувати її ефективніше й вимагати для себе кращих умов. Станом на зараз росіяни від Києва далі, ніж від Гельсінкі під час обох воєн, і не можуть безкарно бомбити його «хлібними кошиками Молотова» так, як столицю Фінляндії під час обох воєн. Із фінансами в Києва ситуація значно краща, ніж у Гельсінкі 1944 року. І завдяки нашій економіці, набагато потужнішій, аніж фінська у 1939–1944 роках, і завдяки західним кредитам і грантам минулих років, які створили фінансову подушку, небачену за часів фінської війни. Це також означає менші можливості для тиску на нас і диктування нам результатів миру з боку як Росії, так і Заходу. Втім, якщо з об’єктивними показниками в нас ситуація краща, то із суб’єктивними — навпаки.

Так, фіни за дві війни встигли змінити дві ворожі коаліції й втратити довіру до обох, що стало для них підставою будувати протягом наступних пів століття егоїстичну зовнішню політику. Натомість нас наразі на 100% не продав навіть Трамп. Тим більше, нас не продала фон дер Ляєн. На нас не націлювали західні ядерні заряди, як Черчилль на фінів — снаряди з хлором. Через це ми не втратили ілюзій щодо Заходу та сподівання на нього. Тому Захід може тиснути на нас, вимагаючи поступок і собі, і на користь Росії — завдяки нашим ілюзіям і доларам та снарядам, які він нам дає. З іншого боку, ніхто з ворогів Заходу не вбачає в нас нічого цінного й не може нічого цінного для нас запропонувати, якщо Трамп (чи Європа) продасть нас Путіну. А це означає, що ми не можемо відмовитися від Трампа, бо залежимо від нього більше, ніж він від нас. І тому він може диктувати нам свої вимоги щодо миру.

Знаючи наше суспільство, ми не можемо очікувати, що в разі миру воно вирішить залишитися мілітаризованим і добровільно готуватиметься до нової тотальної війни, як фіни після 1944 року. Навпаки, можемо очікувати й занепаду армії та ВПК, чого у фінів не відбулося, й повернення наших політиків до business as usual, зокрема щодо Росії. Тому в разі миру, який нам нав’язують, ми можемо отримати не фінляндизацію 2.0, а Польщу перед трьома поділами 2.0.