ПОДІЛЯЙ І ВЛАДАРЮЙ НА ЦЬОМУ ПРАВИЛІ ПОБУДОВАНА СУДОВА ГІЛКА ВЛАДИ

Україна прозвітувала перед Радою Європи про виконання нею зобов’язань щодо прийняття нового Закону «Про судоустрій України». Але фактично цей закон не реформує, відповідно до стандартів Ради Європи, організацію судової влади і правосуддя з метою їх покращання, а навпаки — значно погіршує їх. Новий Закон «Про судоустрій України» не тільки не реформує з метою підвищення ефективності і справедливості правосуддя систему судів та судочинства, а навпаки — викликав глибоку кризу правосуддя, що призвело до істотного погіршення судового захисту прав громадян.

Суди так і не стали незалежними, неупередженими і справедливими. На кінець 2002 року у судах України залишилися нерозглянутими кожна шоста цивільна і кожна п’ята кримінальна справи, у Верховному суді України — кілька тисяч справ. Як і раніше, існують спроби посадового впливу на суди в особистих і корпоративних інтересах.

Як відомо, 19 грудня 2002 року експерти Ради Європи Д.Оберто, заступник генерального секретаря Асоціації суддів «Італія», та доктор А. Жеплінський, професор Варшавського університету, член Гельсінкського комітету з прав людини, представили Раді Європи і Україні офіційний Коментар (Висновок) до нового Закону «Про судоустрій України». Експерти Ради Європи зробили узагальнюючий висновок про те, що «представлена в цьому законі система просто не зможе працювати. Надто багато інстанцій покликані висловлювати свою позицію і постановляти рішення з одних і тих самих питань, які серед іншого визначені досить туманно».

Про правильність цих висновків свідчить сьогоднішній стан правосуддя.

Як відомо, Законом «Про судоустрій України» встановлено чотирирівневу по вертикалі і чотириланкову по горизонталі систему судів, схожої на яку за складністю та заплутаністю немає в жодній із європейських країн.

Експерти Ради Європи не вбачають необхідності «в тому, аби робити різницю між Касаційним судом і Верховним судом. У більшості країн світу Касаційний суд є також Верховним судом (а в деяких системах усі ці функції виконує Верховний суд, який є одночасно Касаційним і Конституційним судом)».

«Цей Закон, — як далі зазначають вони, — не визначає, якими мають бути стосунки між Касаційним і Верховним судом. А це питання — надзвичайної ваги, і воно повинно бути чітко вирішеним, хоч найкращим вирішенням такого питання є об’єднання обох судів. Ми вбачаємо тут політичну волю до застосування римського правила, відповідно до якого, аби управляти (у даному випадку тримати суди під суворим контролем) необхідно поділяти (divide et impera: тобто поділяй і владарюй)».

Чотириланкова по горизонталі система судів, передбачена Законом «Про судоустрій України», має бути побудована шляхом утворення додаткової ланки спеціалізованих адміністративних судів: 150 — 200 місцевих, 9—12 апеляційних і Вищого адміністративного суду України. Для чого громадянам України доведеться викласти зі своїх майже порожніх кишень мільярди гривень. І це при тому, що практично в цьому немає ніякої життєвої потреби.

На це українське ноу-хау експерти Ради Європи у своєму коментарі слушно зауважили, що «необхідно уникати такого розпорошення ресурсів, зокрема у країні (якою є й Україна), що не надто багата... Значно доцільніше створити спеціалізовані підрозділи всередині звичайних судів, як це ми бачимо у більшості західноєвропейських країн».

Чи змінилася практика судів у галузі кримінального судочинства? Ні. Суди, як і в тоталітарні часи, залишаються органами кримінального переслідування з боку держави. При відсутності достатніх доказів для постановлення обвинувальних вироків, усупереч юридичним канонам, європейській традиції і закріпленому у Конституції України принципу змагальності судочинства, десятки тисяч справ суди направляють на додаткове досудове слідство для продовження кримінального переслідування обвинувачених, замість постановлення виправдувальних вироків. Незважаючи на прийняття нового Кримінального кодексу України, який істотно гуманізував кримінальні покарання, судами, як і в радянські часи, щодо третини засуджених призначаються покарання у вигляді позбавлення волі.

Якщо додати до цього арешти за адміністративні правопорушення, які в європейських країнах є кримінальними проступками, то цей показник сягне близько тисячі осіб на 100 тис. населення (щорічно кожен сотий громадянин України, тобто один їх відсоток, перебуває в місцях позбавлення волі). Показник судимості населення в Україні утричі перевищує середній показник у країнах Європи.

До того ж, грубо порушуючи цим вимоги Конституції України і міжнародних договорів України, кримінальне процесуальне законодавство не містить у собі норм, які зобов’язували б суди перевіряти законність затримання підозрюваного у скоєнні злочину протягом 24 годин з моменту затримання. Постає запитання: що ми будуємо — декларовану правову чи реальну поліцейську державу?

Чи забезпечується передбачене Конституцією України право громадян на безоплатну правову допомогу у передбачених законом випадках? Ні. У 2002 році через відсутність законодавчого врегулювання цього права у випадках, встановлених законом, 27% громадян, які перебувають за межею бідності, і 60% бідних громадян, а також майже половина підсудних, які були малозабезпеченими і захищали себе у кримінальних справах в судах самостійно, фактично були позбавлені свого конституційного права на судовий захист. Це — кричуще порушення основних прав і свобод людини. Водночас адвокатура фактично приватизована Спілкою адвокатів України.

До речі, уряд досі не розробив і не вніс у парламент законопроекту, який би передбачав вирішення питань надання державою безоплатної правової допомоги у випадках, передбачених законом, а також утворення, як у цивілізованих країнах, не монополізованої, а професійної демократичної адвокатської самоврядної організації.

Чи відповідає стандартам Ради Європи чинна система відбору і призначення суддів? Експерти Ради Європи однозначно відповіли на це запитання: «ні». Вона є непрозорою, бюрократичною, не конкурсною, неодноразово дубльованою численними органами. Чинна система відбору, призначення та обрання суддів — без визначення у законі об’єктивних критеріїв — створює умови для дії суб’єктивних чинників та корупції.

Зокрема у відборі кадрів і призначенні суддів та голів судів беруть участь голови судів усіх ланок та рівнів, кваліфікаційні комісії суддів, Державна судова адміністрація України, ради суддів усіх рівнів, Вища рада юстиції, адміністрація Президента України, Президент і Верховна Рада України та її комітети, а також апарати цих органів, що призводить до того, що процес призначення суддів триває у часі до одного року.

«Досягненням» роботи цієї системи стало те, що понад тисячу вакантних посад суддів не заповнено протягом останніх двох років, що свідчить про повний провал на цій найважливішій ділянці роботи.

У процесі здійснення так званої малої судової реформи і реалізації Закону «Про судоустрій України» було допущено грубі, непрофесійні, неприпустимі помилки і прорахунки при визначенні кількості суддів загальних місцевих та загальних апеляційних судів. Практика європейського й нашого судочинства свідчить, що в апеляційних судах оскаржується не більше 20% судових рішень місцевих судів. Тому співвідношення кількості суддів апеляційних і місцевих загальних судів у європейських країнах становить 1 до 5.

В Україні кількість суддів загальних апеляційних судів була збільшена шляхом переведення в їх склад суддів загальних місцевих судів з 1000 до 2000, а загальних місцевих судів — з 3500 до 4600 суддів, близько 1000 посад яких не укомплектовано, тобто співвідношення кількості суддів у зазначених судах становило 1 до 2.

Ця диспропорція призвела до того, що середньомісячне навантаження на одного суддю загального апеляційного суду становило всього 7 справ, а на одного суддю загального місцевого суду — 106 справ. Внаслідок цього загальні апеляційні суди залишилися не завантаженими і працювали, по суті, вхолосту.

Чому у державі склалася така ситуація з реформуванням судової системи і судочинства? Тому, що існуючі системи виконавчої і судової влади залишилися, по суті, побудованими не на загальноприйнятих людських уявленнях про демократію, а на засадах чиновницької, апаратної адміністративно-командної тоталітарної системи управління. У роки незалежності України реформи тільки імітувалися. Ці дві влади намагалися лише зовні надати собі демократичного вигляду, залишаючись автократичними.

4 квітня 2003 року група народних депутатів України внесла на розгляд Верховної Ради України проект Великого судового кодексу України (№ 3338), який передбачає комплексне реформування судової системи і судочинства, що повністю узгоджується з Конституцією України та рекомендаціями експертів Ради Європи. 17 вересня 2003 року ними внесено замість раніше поданого під № 3338 доопрацьований проект Великого судового кодексу України.

Проект Великого судового кодексу України регулює як організацію діяльності судів, так і здійснення ними судочинства, зокрема шляхом його уніфікації з розгляду цивільних, господарських та адміністративних справ. При цьому у судочинстві не декларативно, а фактично запроваджено такі корінні засади верховенства права — справедливий розгляд справ у розумні терміни і змагальність рівноправних сторін. Класична триланкова європейська структура судів, передбачена проектом Великого судового кодексу України, повністю відповідає світовому досвіду та рекомендаціям експертів Ради Європи. Повноваження щодо конкурсного відбору і призначення чи обрання суддів, а також голів і заступників голів судів сконцентровані й передаються тільки Вищій раді юстиції та кваліфікаційним комісіям суддів.

Проект Великого судового кодексу України відповідає рекомендаціям експертів Ради Європи і в частині підготовки одного кодифікованого законодавчого акту, який би комплексно регулював усі відносини, пов’язані з організацією судової влади і здійсненням судочинства в Україні.

На жаль, розгляд і прийняття цього кодексу блокують вищі органи виконавчої і судової влади.