Операція «Верховний суд України»

Яскравим прикладом тенденцій, характерних сьогодні для нашої країни, є те, що відбувається з Верховним судом України. Точніше, те, що і якими методами робить з ним політична влада. Нетипова ця ситуація хіба що через безпрецедентну тривалість «руху опору» ВСУ, зокрема, обумовлену тим, що судді належать до однієї з найзахищеніших категорій громадян, принаймні де-юре. Те, як велася дана війна і якою буде вже очевидна сьогодні розв’язка, демонструє безрадісні перспективи інших громадян, якби вони наважилися відстоювати свої інтереси, не маючи імунітету «касти недоторканних».

Безперечно, є величезна кількість закономірних претензій до судів узагалі і до Верховного суду зокрема. Ця кількість уже давно зашкалює, ставлячи під сумнів доцільність самого існування судів у їхньому нинішньому вигляді, втім, як і інших інститутів влади - поголовно.

Політична влада, яка змогла б навести бодай відносний порядок у судах навіть при розгляді не таких уже й складних здебільшого справ простих смертних громадян, потребувала б набагато меншої кількості фальсифікацій на чергових виборах, щоб залишитися біля керма країни. Якби з’явилася подібна тенденція зміни судової системи, вона в очах переважної більшості цілком перекрила б чимало далеких від рядового громадянина «дрібниць», включно з драконівськими повноваженнями Вищої ради юстиції.

Гасло «мочи суддів» здатне повести за собою натовп, але воно не має стати керівництвом до дії для тих, хто на вищому рівні втілює в життя політику держави.

Суттю процесу, що декларується як рух за очищення суддівських лав, є їх підпорядкування єдиному центру, який перебуває поза судовою системою. Зокрема, не припинення, а замикання на собі всіх без винятку грошових потоків, які традиційно й невичерпно течуть у надрах судової влади. Підсумки судової реформи та історія боротьби політичної влади з непокірним Верховним судом України також свідчать про те, що насправді про чистоту суддівських кадрів і законність ухвалюваних судами рішень «питання не стояло».

Незалежні професійні судді в наших краях за 20 останніх років, як і задовго до цього, не були потрібні жодній владі. Потрібні були підлеглі. І нинішній владі це однозначно вдалося. Картину загального благоденства псують лише працівники Верховного суду України, але їм залишилося недовго.

Хронологія цього протистояння загальновідома. З останніх боїв місцевого значення не можна не виділити ефектну промову заступника генерального прокурора Гаврилюка, який виступив в амплуа прес-служби, яка явно поквапилася з оприлюдненням інформації. Михайлові Гаврилюку випала сумнівна честь оприлюднити наведене нижче: «Вища рада юстиції відкрила провадження за порушення суддівської присяги членами Судової палати з кримінальних справ Вер­ховного суду». Суддів обвинуватили в тому, що в 2009- 2010 роках вони незаконно змінили 15 особам вироки з довічного ув’язнення на 15 років позбавлення волі. Заступ­ник генпрокурора зазначив, що до цих рішень частково причетний увесь склад суддів згаданої палати ВСУ. І навіщось додав: відкриття провадження Вищою радою юстиції «аж ніяк не пов’язане з ротацією у Вер­ховному суді», а також з переобранням найближчим часом його голови. Та ні в кого й думки не виникло, що ви!

Заступник генпрокурора також повідомив, що частину суддів, підозрюваних у вчиненні незаконних дій, уже звільнено за власним бажанням. Гаврилюк не виключив, що проти окремих осіб, у разі ухвалення відповідного рішення та за наявності підстав, буде відкрито кримінальне провадження…

Навіть трохи шкода стає заступника генпрокурора, який узявся озвучувати такі речі. Він, юрист, не міг не зрозуміти, що сказав. Адже насправді не тільки підстав для відкриття кримінальних справ за цими фактами немає - суддям у цьому разі навіть дорікнути нема за що, не те що інкримінувати щось «усьому складу судової палати».

А суть питання ось у чому. 29 грудня 1999 року Консти­туційний суд України визнав таким, що не відповідає Ос­новному Закону, застосування смертної кари. Доти, доки не набрав чинності закон, згідно з яким запроваджувалося довічне позбавлення волі (4 квітня 2000 року), максимальним покаранням було позбавлення волі строком на 15 років.

У цей період суди по-різному застосовували норми кримінального закону: одні призначали довічне, інші давали 15 років. Тому ВСУ отримав чималу кількість відповідних заяв із клопотаннями про перегляд таких справ. Їх перегляд здійснювався за участі заступника генпрокурора, який вважав обґрунтованою позицію заявників про необхідність замінити довічне покарання 15 роками позбавлення волі. Понад те, з матеріалів, отриманих нами у Вищій раді юстиції, випливає, що заступник генпрокурора навіть виступав ініціатором такого перегляду! Зафіксовано також, що питання заміни довічного позбавлення волі 15 роками було підтримане заступником генерального прокурора, який брав участь у процесі! То чи є межа цинізму прокурорських працівників, які сьогодні збираються притягти до відповідальності суддів за те, що з їхньої ж прокурорської подачі робилося вчора, причому - абсолютно законно?

Із приводу виниклої колізії було й звернення до Кон­ституційного суду України. Треба сказати, цей «колективний розум» за своїм звичаєм, як завжди, коли йдеться про не дуже цікаві для нього справи, відповів у дусі «щоб так, то ні», тобто нехай суди самі розбираються в цій юридичній казуїстиці, що не обіцяє особливих дивідендів. Проте у своєму сольному виступі на тему, що нас цікавить, суддя-доповідач у справі Ю.Баулін - доктор юридичних наук, професор, академік Націо­нальної академії правових наук України чітку позицію висловив. У своєму виступі «Скасування смертної кари: досвід України», який призначався для міжнародної конференції, наголосивши на теоретичній та законодавчій складності питання, Ю.Баулін заявив: «…якщо питання про перегляд вироку про смертну кару за кваліфіковане вбивство, вчинене до 29 грудня 1999 року, розглядав суд після 29 березня 2000 року (аж до сьогодні)… суд має право застосувати… найбільш м’який проміжний закон, а саме: заміни­ти смертну кару позбавленням волі на строк до 15 років».

Такої самої думки дотримуються, як випливає з офіційного листа, Міністерство юстиції, фахівці Національного університету імені Т.Шевченка. До речі, задовго до виступу заступника генпрокурора Гаврилюка DT.UA опублікувало дуже докладну статтю, присвячену даній проблемі і тому, як її було розв’язано.

Взагалі, схоже, що товаришу заступнику генпрокурора Гаврилюку варто було б до публічних виступів як мінімум звернутися до свого поперед­ника, який ініціював згадані перегляди справ і послідовно підтримував цю позицію в су­ді, виступаючи від імені ГПУ. Може, хоч він, колишній заступник генпрокурора В.Куд­рявцев, зміг би донести до колеги свою правову позицію. А якщо ні, то було б логічно, щоб Гаврилюк вивчив можливість порушення кримінальної справи й проти колег з ГПУ - на тих самих підставах, які «шиють» сьогодні суддям ВСУ.

М’яко кажучи, дивним ходом було фактично погрожувати суддям кримінальною відповідальністю у зв’язку з винесенням рішень у даній категорії справ. Але мало того: демонструється єзуїтська вибірковість у цькуванні суддів, які представляють найчисельнішу палату Верховного суду - з кримінальних справ. Так би мовити, боротьба за голоси електорату напередодні виборів голови. Для показової розправи зі стрункого ряду чомусь «висмикнули» одного суддю - Короткевича. Так, під його головуванням було винесено більшість рішень у справах даної категорії. Але в розгляді справи брали участь близько чотирьох десятків суддів «кримінальної палати». І головуючий у судовому засіданні, тим паче у Верховному суді, - не Чечетов для інших суддів. Роль головуючого переважно організаційна - і не більше. А хто з суддів як голосував з даного питання, відомо лише їм самим. То що це за показове шмагання одного для залякування інших? Що за вибірковість така?

Недобра традиція порушення кримінальних справ проти суддів Верховного суду напередодні виборів голови - не винахід нинішньої влади. Але з таким цинізмом і розмахом ця «передвиборна технологія» використовується вперше.

Це - анатомія лише одного з цілої низки «наїздів», непривабливість інших іноді ще очевидніша.

Дане протистояння не слід розглядати крізь призму нашого ставлення до суддів узагалі - звичного, поширеного й цілком заслуженого багатьма з них негативного ставлення. Річ не тільки в тому, що все-таки не «всі вони» і не такі вже «однакові». А в тому, що в цій останній війні, яка вже майже закінчилася, суддям Верховного суду - останнього оплоту інако­мислення, усім їм разом і кожному окремо було легше, простіше, безпечніше й вигідніше здатися на милість влади - на будь-якому етапі цієї боротьби. Але вони показали рідкісний, як на наші часи, позитивний приклад корпоративної солідарності та стійкості.

Із цілої серії безглуздих, непродуманих обвинувачень, які не витримують критики, висунутих на адресу суддів, вибивається, мабуть, тільки одне. Це історія, що заслуговує окремої розповіді: до Верховного суду України дійшла кримінальна справа 14-річ­ного хлопчика, засудженого за зґвалтування та вбивство, яких він, схоже, не скоював. Страшна судова помилка виглядає ще разючішою при ознайомленні з матеріалами цієї справи. Для того щоб не скасувати вироку, який нібито ґрунтується на матеріалах, що містяться в цій справі, треба було, мабуть, не читати їх узагалі.

Протест у цій справі, під якою стоїть підпис першого заступника генпрокурора, Р.Кузьміну варто було б оформити в рамочку. У майбутньому може знадобитися як пом’якшувальна обставина…

Щоправда, за роки, незаконно проведені хлопчиком за ґратами з такими статтями - зґвалтування і вбивство (якщо насправді його осудження було незаконним) відповісти повин­ні не тільки судді ВСУ, які залишили вирок у силі, а всі, починаючи з того, хто отримав перші зізнання нещасної дитини й виніс перший вирок у справі, опери, слідчі, прокурори. Цього, зрозуміло, не станеться - вони ж не обирають голову Вер­ховного суду…

Цього року 29 вересня - дня, коли спливають повноваження нинішнього голови Верховного суду Василя Оно­пенка, реформатори чекали з нетерпінням. Проблема, яка довго існувала для них в особі Онопенка, мала вирішитися сама собою. Чекали-чекали, але однаково виявилися неготовими до успіху. 29 вересня минуло, грудень уже настав, а відсвяткувати по-справжньому все ніяк не вдається: хоч якого кандидата в голови Вер­ховного суду узгодять - усі зусилля зводяться нанівець.

Тут, звичайно, існують цілком об’єктивні труднощі. Коло тих, хто може згідно із законом зайняти місце голови ВСУ, досить вузьке. Піди знайди серед них вірну, надійну людину, яка не забула б потім, чия вона креатура. Начебто й знаходиться така, але президенту чомусь не підходить, провалює кастинг. Як, наприклад, Самсін. Ця процедура - дефіле перед президентом - хоч ніде й не прописана, але є незмінною даниною традиції, незалежно від того, хто в цей момент перебуває при владі. От уже з усіх боків, здавалося б, хороший голова Конституційного суду Головін - креатура безпосередньо першої особи держави. Походження правильне. Лю­дина старого загартування (1979-2005 роки - служба в органах державної безпеки), і надійна, і порядок при ній буде залізний. От дрібничка начебто, а показова, обнадійлива: кажуть, у Головіна колеги без доповідної в робочий час вийти не можуть, відпрошуються через кожну дрібницю. Дисципліна! Щоправда, суддям Верховного суду така «дідівщина», скоріш за все, буде не до смаку. І є підстави для побоювань, які поступово переходять у впевненість, що у Верховному суді він не пройде. А провалити такий захід, як вибори голови ВСУ, організаторам ой як не хочеться, тому вибори все відкладаються різними дивовижними методами. Доводилося вдаватися навіть до неоціненної допомоги судді Огурцова, який заборонив своїм вольовим, але незаконним рішенням проведення пленуму ВСУ.

У самого Василя Онопенка залишитися на посту шансів, мабуть, немає, через низку причин. Надто вже сильна особиста неприязнь, яку відчувають до нього архітектори нової судової влади. Попри витрачені колосальні зусилля, усунути його вони не змогли ні шляхом «знекровлення» Верховного суду, ні намагаючись достроково змістити його з посади. Колеги Онопенка, з якими доводилося розмовляти, стверджують, що, обіймаючи свою посаду, він не прагнув контролювати суддів, як це було заведено в нас завжди. Та й сам він, хоча на компроміси, звісно, йшов, але в хомуті ходити не захотів - у тому числі у своїх колишніх політичних соратників. Кому, питається, потрібен такий керівник Верховного суду, «вільнодумство» якого вже й так довело Банкову до крайнього ступеня роздратування? Того, що він не влаштовує нинішніх правителів, особливо головних реформаторів судової влади, ніхто особливо й не приховував. А з загальновідомого про це свідчило безліч «прикмет»: закон, який залишає ВСУ декоративні функції, позбавляючи практично всіх повноважень і безпосередньо можливості відправлення правосуддя; арешт зятя Василя Оно­пен­ка; кримінальна справа проти дочки з обшуком у будинку чинного голови Вер­ховного суду - зрозуміло, були не просто збігом обставин. І все-таки раніше гарант, наскільки відомо, обіцяв «зміц­нювати» Вер­хов­ний суд, вочевидь, не відразу визначившись, як саме це робити. Тому весь цей час Верховний суд і зміцнювався з кожним днем - на здивування вітчизняних і закордонних спостерігачів.

І от буквально днями п. Огурцов змінив нарешті гнів на милість. Шостого грудня він терміново призначив судове засідання й уже восьмого грудня розблокував роботу пленуму ВСУ. Це означає, що реформатори знайшли нарешті вихід з пікантної ситуації, а отже, волевиявленню у Вер­ховному суді - бути...

Характерно, що в кожного з тих, хто на даний момент впливає на вітчизняне судочинство, є власна креатура на посаду голови ВСУ. Відомо, що Сергій Ківалов багато років бачить на цьому посту Віктора Кривенка, який давно й плідно співробітничає із Сергієм Васильовичем.

Андрій Портнов хотів би, судячи з усього, щоб це місце зайняв Ярослав Романюк, який, наскільки відомо, з минулого року досить вдало пов’язав своє майбутнє з Андрієм Володими­ровичем. Але ні в одного, ні в іншого сьогодні не виходить привести на суддівський «престол» свого. По-перше, ніхто не хоче поступатися й віддавати перевагу своєму візаві. По-друге, є підстави стверджувати, що і Кривенко, і Романюк є непрохідними на посаду голови ВСУ.

Наскільки відомо, на сьогодні головним є варіант, який уже розглядався реформаторами: Петро Пилипчук. Обмо­вимося відразу, щоб хто чого поганого не подумав: цей вибір аж ніяк не характеризує Петра Пили­повича негарно! Дуже досвідчений суддя, який багато років обіймав посаду першого заступника голови ВСУ, не помічений у винесенні свавільних рішень, вдумливий, авторитетний фахівець, який користується заслуженою повагою своїх колег, причому не лише у Верховному суді. Його цілком заслужено відносять до числа метрів судочинства. Багато років Петро Пи­липович очолював Раду суддів України, яка по-справж­ньому (може, вперше за роки свого існування) виконувала свої функції та відстоювала позиції суддів. Зрештою він просто розумна й добра людина. Для нормальної держави він був би близьким до ідеалу керівником вищого судового органу.

На минулих виборах Петро Пилипчук склав реальну конкуренцію Василеві Онопенку в боротьбі за пост голови ВСУ, що не завадило згодом не тільки їх мирному співіснуванню, а й найтіснішому співробітництву. З подачі Ва­силя Васильо­вича Петро Пи­ли­пович повторно зайняв місце першого заступника. Понад те, у подіях, що відбуваються останнім часом навколо Вер­ховного суду, П.Пилипчук проявив себе вельми й вельми гідно.

Кандидатура П.Пилипчука стала результатом вимушеного компромісу режисерів судочинства. Насамперед вона є прохідною. Більшість суддів ВСУ, скоріш за все, підтримають Петра Пилиповича. Другим безсумнівним плюсом у контексті далекоглядних планів реформаторів є вік Петра Пилиповича. У жовтні нинішнього року йому виповнилося 64, а максимальний строк перебування на посаді судді - 65 років. Це дасть час основним гравцям за рік якісніше підготуватися до наступних виборів. Імовірно, турнір між Романюком і Кривенком за посаду голови буде перенесено на наступну осінь, коли знову відкриється вакансія голови ВСУ. За цей час істотно почистять кадровий склад ВСУ, зокрема з використанням можливостей Вищої ради юстиції та Генпрокуратури. Верховний суд наповнять «своїми» суддями. Не виключено також, що з’явить­ся новий кандидат на посаду голови, наприклад нинішній голова ВГСУ В.Татьков - виходець з Донецька.

Якщо виходити з умов нормальної діяльності всієї судової системи і ВСУ зокрема, кандидатуру Пилипчука можна назвати однією з кращих. В умовах, коли в Україні відсутня самостійна, незалежна, авторитетна судова влада, йому доведеться несолодко. Як стверджують люди, які близько знають Пилипчука, йому властиві такі риси, як м’якість, неконфліктність. Йому важко буде протистояти тому натиску, який в останні два роки переживає правосуддя. І впродовж року, що залишився до наступних виборів, мінімізувати роль і вплив голови на стан справ у Верховному суді будуть з допомогою заступників, покликаних взяти під контроль сфери, ввірені їм патронами. Тому на
П.Пилипчука чинитиметься тиск не тільки ззовні, а й ізсередини ВСУ. І невідомо, який з них виявиться жорсткішим.

Не маючи сьогодні реальної можливості домогтися свого, Банкова прагне реалізувати варіант номінального голови Верховного суду України, маючи на увазі, що реально керуватимуть інші - ретельно підібрані заступники. Я.Ро­ма­нюк, якого пророкують у перші заступники голови, В.Кри­венко (йому поки що доведеться задовольнитися посадою заступника з питань адміністративної юстиції).
І.Шицький, якого планують зробити заступником у господарських справах. Він замінить на цьому напрямі В.Барбару, який, наскільки відомо, не був достатньо чуйним до прохань реформаторів судової системи.

Обрання Петра Пилиповича стане перехідним варіантом. Більше випадкових, з погляду влади, людей у керівництві Верховного суду в осяжному майбутньому не буде.

У кожному разі ці вибори голови ВСУ не будуть внутрішньою діяльністю самих суддів суду, як це передбачено Консти­туцією та законом. Вони проводитимуться за сценарієм Бан­ко­вої. Суддям ВСУ відведено малопривабливу роль: з допомогою демократичних процедур затвердити «штатний розклад» із кандидатурами на керівні посади у вищому судовому органі, складений за його межами. Це питання вже вирішене. Минулого тижня реалізацію сце­на­рію на місці - у ВСУ - «втрясали» Андрій Портнов і Сергій Ківалов (останнього під час відвідування кабінетів суддів супроводжував Віктор Кри­вен­ко), які дружно прибули туди.

Як повідомили джерела в адміністрації президента, наступного тижня Верховний суд України збирається відвідати і сам президент. Привітати суддів із професійним святом… Українські президенти традиційно особисто вітають суддів із професійним святом, якщо воно - напередодні виборів.

Операція «Верховний суд», яка проводилася Банковою ще за Кучми та Ющенка, дістала новий імпульс при Януковичі і йде до свого логічного завершення. Під керівництвом людей, не обмежених в засобах, що виправдовують мету.