НЕЙМОВІРНІ ІСТОРІЇ З ЦАРИНИ ПРАВОСУДДЯ

Здається, і з цією тезою погодяться найзатятіші опозиціонери, — хоч би якою поганою була держава, усе-таки сучасній людині комфортніше жити в ній, ніж бездумно бовтатися в межах аморфного бездержавного простору. Такими думками на патріотичну тему я намагався розважитися в маршрутному таксі. Інтелігентного вигляду сусід-попутник, що сидів ліворуч, зашелестівши газетою, відволік мене від споглядання міського пейзажу. Зазирнув у новоспечений засіб масової інформації, і відразу ж упала в око перша фраза жирного заголовка: «Боротьба з бідністю...». І тут мені пригадалася недавня історія судового захисту інтересів одного державного підприємства, що перебуває в перманентному стані фінансової нестабільності. Нещасна організація потрапила в міцні руки доблесної прокуратури й Фонду соціального захисту інвалідів у зв’язку з невиконанням нею розпоряджень законодавства. Цю першу історію я назвав

«Мільйон у шлюбному кошику»

Яка ж країна може вважати себе цивілізованою, якщо в ній не дбають про людей з ослабленим здоров’ям? Найвищі керівники були вражені, як проявляється турбота про інвалідів: універсальні багатофункціональні візки, спеціально облаштовані тротуари, пристосування для входу й виходу з транспортних засобів, рівень матеріального забезпечення і багато іншого. «Ми, як географічний пуп Європи, теж не ликом шиті! » — подумали керманичі й вирішили ухвалити закон, наділивши інвалідів правами, які відповідають європейським стандартам. Заразом сформували з інвалідів збірну спортивну команду, у надії втерти носи їхнім візаві з Західної Європи, а по змозі й громадянам з Американського та Азійського континентів.

Не відкладаючи справу в довгу шухляду, у березні 1991 р. ухвалили найголовніший у цій сфері відносин закон — «Про основи соціальної захищеності інвалідів». У середині того ж року уряд для фінансування робіт, передбачених державними програмами соціального захисту інвалідів, створює орган виконавчої влади з благозвучною і багатообіцяючою назвою: «Фонд України соціального захисту інвалідів» та його відділення в областях. І пішло-поїхало... Практично в кожному законі, що регулює сферу економічного й соціального життя суспільства, Верховна Рада деталізуває, уточнює та поглиблює права інвалідів. Кабінет міністрів, змагаючись із законодавчим органом у гуманізмі та мірі вияву турботи про осіб із ослабленим здоров’ям, затверджує незліченні підзаконні акти, зокрема комплексні програми, спрямовані на розв’язання проблем інвалідів в Україні. До цього багатоголосся приєднуються центральні органи виконавчої влади. Не залишається осторонь місцева влада, невимушено та природно вплітаючись у симфонію інвалідної законотворчості України. Такий, без перебільшення, витвір правового мистецтва безстрашно і сміливо можна пред’явити будь-якому міжнародному форуму й бути впевненим у його одобрямсі.

І все було б добре й чинно, та ось халепа — де взяти кошти для цих невдячних, вічно невдоволених інвалідів. Бодай уже й не для них, а щоб самому Фонду день простояти і ніч протриматися. І не придумала Верховна Рада нічого кращого, ніж, підкоригувавши закон «Про основи соціальної захищеності інвалідів», зобов’язати тактично всіх суб’єктів господарювання, у яких чисельність працюючих душ перевищує 15 чоловік, або створювати робочі місця для інвалідів, або сплачувати податок.

Цей податок в ультимативній формі законодавець назвав штрафною санкцією за непрацевлаштування осіб з ослабленим здоров’ям. Не покладаючись на розторопність Фонду соціального захисту інвалідів, куди, відповідно до статті 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», повинні перераховуватися названі штрафні санкції, проігнорувавши 26 статтю закону «Про підприємства в Україні», якою велено перераховувати кошти на рахунки місцевих рад, тим самим показавши жиріючій регіональній еліті нехитру комбінацію з трьох пальців, Верховна Рада визначила, що «інвалідну неустойку» треба збирати безпосередньо в державному бюджеті.

Ще з радянських часів відомо, що бюджет — це план, і поблажок за його невиконання розпорядники засіків батьківщини давати не збираються. Ой і жаль у цій ситуації керівника Фонду соціального захисту інвалідів. Важкі сіті «інвалідної неустойки» доручили тягнути йому, а улов потрапляє в чужий кошик. Наш герой точно знає, що в бою за бюджетні гроші особи з ослабленим здоров’ям не можуть перемогти своїх фізично міцніших колег за популяцією, де відкусити свою частку може тільки най-найспритніша й політично благонадійна особа, яка, до того ж, уміє гідно цінувати державні послуги. Тож інваліди, інтуїтивно відчуваючи, що в сміттєвих баках більше доступного для них добра, ніж у знежирених засіках Фонду захисту інвалідів, намагаються бути ближче до смітників, підземних переходів і перехресть доріг, ніж до цієї унікальної установи.

Фонд, за більшістю тлумачних і економічних словників, — означає місце, де акумулюються кошти, тобто кошик із золотими яйцями. У нашому ж українському Фонді інвалідів спочивають атрибути його начальства, які не мають ювелірної, а отже, й валютної цінності. Опинившись у такій патовій негарній ситуації, коли інвалідам допомогти нічим, про свої обов’язки, передбачені власним Положенням про Фонд соціального захисту інвалідів, державний орган повинен забути раз і назавжди. Уряд своєю новою постановою від 11.07.2002 року остаточно приписав Фонд соціального захисту інвалідів до Міністерства праці України.

Отакі нелегкі завдання та проблеми доводиться долати в сучасних умовах Фонду соціального захисту інвалідів і його відділенням в областях, постійно лавіруючи між Верховної Радою, Мінпраці, Мінфіном, Державною податковою адміністрацією й українськими інвалідами. Тільки досвідчені капітани, котрі тримають ніс за вітром, можуть провести цей державний орган через усі надводні й підводні рифи й після неминучої природної смерті всіх непотрібних установ вчасно заскочити на керівну підніжку більш обгрунтованого й важче потоплюваного державного корабля. Приклади? Будь ласка! Як не відзначити винахідливість одного регіонального відділення Фонду соціального захисту інвалідів — уміння знаходити вихід за складних ситуацій при обмеженій кількості фінансових ресурсів, спроможність чітко взаємодіяти з іншими державними органами, зокрема з прокуратурою. Не хотілося б точно вказувати прописку нашого відділення Фонду інвалідів, щоб не образити інших, можливо, не менш вертких і хитрих.

Мабуть, залишиться загадкою, як наше обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів і прокуратура знайшли одне одного. Чи це було плодом бездоганно виваженої багатоходової логічної комбінації, чи осяяння, що випадково навідало державні голови місцевого масштабу. А можливо, це грубий начальницький наказ зі стольного граду, який не терпить обговорень. Та хоч би там як, а прокурори почали подавати позови в інтересах відділення Фонду соціального захисту інвалідів, відразу розв’язавши проблему фонду, — де брати гроші на оплату державного збору й інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Крім того, відділення фонду заручалося підтримкою вагомої державної особи, що ніколи не зашкодить у такій неприємній справі, як судова тяганина. Прокуратура ж одержала можливість без особливих зусиль набирати переможні очки в судових баталіях, відзвітувавшись за виконану «роботу» перед вищим начальством.

І закличуть брати приклад із прокурора — нададуть звання й медаллю нагородять до свята. І вовки місцеві цілі, задоволені й ситі будуть. Ну чим не вихід зі становища ?!

Розподіливши між собою процесуальні обов’язки, державні відомства поставили справу на конвеєр. На відділення Фонду соціального захисту інвалідів лягла рутинна робота — розраховувати величину штрафних санкцій, готувати позови й доставляти їх у прокуратуру, яка твердою державною рукою підписувала їх, ліпила кутовий канцелярський штамп і переправляла в господарський суд для винесення трафаретного рішення. Отак, до сьомого поту працюючи, три організації «кують гроші, не відходячи від закону».

«Не може бути!!!» — вигукне ображений читач, не посвячений у таїнства роботи державного апарату. Але факти — вперта річ. У цьому можна переконатися, зазирнувши в судові папки з аналогічними справами, що зберігаються в господарському суді. Там можна знайти підшиті секретарями судового засідання претензії обласного Фонду України соціального захисту інвалідів і позови прокуратури, виконані в одному стилі викладу, видрукувані на одному друкарському пристрої. «Ну що в цьому поганого, яка різниця, хто готував позови», — почули ми репліку з вуст чергового судді, котрий виконує завдання з розгляду таких спорів і краще за автора знає кухню підготовки документів, що подаються в судовий орган, оскільки сам до переходу в суддівське крісло був прописаний у прокурорському стані.

Для непосвячених пояснюємо: підготовка «комплексних» багатосторонніх документів не вписується в рамки законодавства. Із Закону України «Про прокуратуру» випливає, що прокурорським органам слід самостійно досліджувати виявлені порушення й у разі виявлення відхилення від закону пред’являти позови в суд в інтересах держави, громадянина чи відреагувати іншим, адекватним ситуації чином. Громадяни, підприємства, установи можуть лише повідомляти прокурорам про скоєне правопорушення або про його підготовку. І далі прокуратура повинна самотужки виконувати належні дії, узгоджуючи їх із законом.

Якщо звернутися до ст. 7 Закону України «Про прокуратуру», можна знайти пряму вказівку на те, що: «...звернення представників влади, інших посадових осіб до прокурора з приводу конкретних справ і матеріалів, які перебувають у провадженні прокуратури, не можуть містити ніяких вказівок або вимог щодо результатів їх розгляду». Тож підготовка обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів тексту позову, із викладеною в ньому вимогою — стягнути з підприємства певну суму коштів, безумовно, свідчить про вплив на орган прокуратури з метою домогтися відповідного результату. Що ж, коли прокурори пишуть (підписують) папери — закони плачуть!

Чи думали чиновники, наділені владою, що інваліди можуть працювати не на будь-якому робочому місці, а тільки на атестованому державними органами? Це вказано в положенні про робоче місце інваліда та про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженому урядом 3 травня 1995 р. Чи багато в Україні підприємців, котрі мають такий атестат? Більш престижно, комфортно й корисно для здоров’я інвалідів було б працевлаштувати їх у тих-таки судах і прокуратурах, якщо не на основних посадах, то на допоміжних. Кому кортить працювати в брудних, промерзлих цехах наших заводів та фабрик, які скидаються на концтабори часів Другої світової війни? Але чи чекають їх у державних установах борці за щастя інвалідів, нам невідомо. Принаймні нашому багатостраждальному підприємству не вдалося б провести настільки складну процедуру легалізації робочого місця інваліда тому, що організація займається пранням на казенному устаткуванні, виготовленому в славнозвісні часи Клари Цеткін, постільної білизни після хворих із комунальних клінік.

За цю працю держава (вона — основний замовник послуг) платить працівникам суму в багато разів меншу, ніж у середньому вдається роздобути жебракам та інвалідам на міських смітниках. Пригадується, наприкінці минулого тисячоліття підприємство намагалося залучити одного інваліда до праці, закріпивши його казаном, що шипить і плюється хімсполукою. Але через три дні інвалід утік із «передової» в невідомому напрямку, поховавши свою трудову книжку в підвалі сейфа відділу кадрів.

Якщо бути бездоганно точним до сухої диспозиції ст.20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів», то штрафну санкцію на утримання інваліда слід сплачувати за рахунок прибутку. Тобто немає прибутку — немає штрафної санкції. Цю обставину нагадав навіть Вищий господарський суд у листі 01-2.2/313 від 7.12.2001 р. Що таке прибуток як економічна категорія на нашому підприємстві, пам’ятали тільки найстарші працівники, які входять до складу економічної служби.

Кабінет міністрів, затверджуючи у вересні 2002 року нове положення про Фонд інвалідів, не передбачав для нього можливості стягувати штрафні санкції за нестворення робочих місць. Не було передбачено цього й у старому документі, що визначає статус державного органу. Були часи, коли Вищий господарський суд України призупинив розгляд справ про стягнення штрафних санкцій за непрацевлаштування інвалідів і спробував розтлумачити проблемні статті 19, 20 Закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» у Конституційному суді. Але той на формальних підставах відмовився давати свій коментар.

Якби працівники фонду, прокуратури й суду читали серйозні книжки зарубіжних і доморощених учених про управління економікою, вони були б здивовані, що існують математичні методи та складні формули, які дозволяють розрахувати необхідну й достатню кількість працюючих осіб на підприємстві. Тому штучне адміністрування штатними розкладами підприємств порушує не тільки юридичні, а й економічні закони, що загрожує ще більшими втратами для економіки, і передусім відбивається на житті тих-таки інвалідів.