Суд є. Судді немає

На початку березня 2010 р. історія починалася цілком буденно. Пересічний чорнобилець, котрий втомився від системно без­совісного невиконання перед ним, як, утім, і перед іншими громадянами, які постраждали від Чорно­бильської катастрофи, приписів чинного законодавства, звернувся до одного з донецьких судів із позовом зобов’язати управління Пенсійного фонду перерахувати розмір пенсії.

Відповідальним за справу призначили суддю, з прізвищем, яке в не такому далекому минулому могло викликати дрібне тремтіння у будь-якого члена політбюро ЦК КПРС, не кажучи вже про простих смертних. За чутками, це прізвище дісталося судді не через кровну спорідненість із Всесильним, проте і він, усвідомлюючи певну знаковість своєї долі, тримає про всяк випадок у кабінеті всіма упізнаваний портрет.

Намагаючись з’ясувати, хто ж з учасників процесу правий у спорі - пенсіонер-чорнобилець чи місцеве управління Пенсій­ного фонду, - суддя провів три засідання: у квітні, травні і червні 2010 року.

Перше засідання відбулося в день, зазначений у повістці. Представник держоргану не з’явився. Чорнобилець-ліквіда­тор виклав свою позицію: розповів про факти та обставини, на яких грунтувалися позовні вимоги. Далі суддя логічно розпорядився: засідання слід відкласти для з’ясування позиції управління Пенсійного фонду в цьому спорі. Друге судове засідання було відкладено вже за рішенням секретаря, тому що не з’явилися не тільки представник відповідача, а й сам суддя.

В останній день червня 2010 ро­ку справу мали слухати о 9 годині 20 хвилин. Чорно­билець, як завжди, чекав суддю і свого візаві. Через півгодини усе з’ясувалося: з тих самих причин засідання знову неможливо провести. Усвідомлення безперспективності проведення судового розгляду в найближчі години посилювалося тим, що в коридорі суддю чекала велика кількість учасників процесів. У справах значної частини людей, які перебували біля кабінету судді, засідання не проводилися не тільки в червні, а й в інші вже давно минулі місяці. Всі ці прохачі створили чергу до секретарів і проникали в кабінет то по одному, то невеличкими групами для з’ясування подальшої долі їхніх справ і того, коли знову слід приходити до суду. Проте дезорганізовані незвичною поведінкою судді ніякої слушної поради його помічники дати не могли, оскільки нічого не знали. Тому люди, виходячи з судового передбанника, чухали потилиці і залишалися тупцювати на місці, періодично проникаючи за двері суддівсь­кого кабінету.

Вислухавши в коридорі різні припущення щодо процедурних та інших питань у їхніх справах, які стосуються вирішення не тільки соціальних вимог, чорнобилець усвідомив безперспективність одночасного проведення більш як десятка процесів. Тому на­писав заяву про викладені ви­ще події, які відбулися між дев’я­тою і десятою годинами ранку.

Згодом протягом кількох місяців пенсіонер періодично приходив до суду, намагаючись дізнатися про наступне засідання або отримати хоч якусь іншу звісточку, пов’язану з рухом його справи. Проте із завидною постійністю суддя на робочому місці не з’являвся. А його секретар і помічник, старанно гортаючи туди-сюди учнівський зошит, не могли сказати, що чекає чорнобильця в майбутньому.

Лише в середині жовтня 2010 р. секретарка винесла з кабінету судді запилюжену теку і повідомила, що в ній олівцем зроблено позначку про те, що позов залишено без розгляду. Сек­ретарка сказала, що паперового варіанта відповідної ухвали ще не виготовлено, хоча винесено її 29.06.2010 року. Тобто остаточний умовивід у справі робився того дня, коли пенсіонер-чорнобилець не дочекався судді і написав про це заяву, передаючи її через канцелярію.

Спору за участі колишнього ліквідатора катастрофи властиві всі типові ознаки такого роду справ. Він був присутній на першому засіданні, де пояснив свою позицію, викладену в позові. Пенсіонер не претендував на компенсацію моральної шкоди, що іноді потребує особистих пояснень, тому, хоч би коли ухвалювалися рішення по суті, присутність позивача не є обов’яз­ковою. Далі чорнобильцеві було запропоновано з’явитися, щоб отримати ухвалу про залишення позову без розгляду в останній понеділок жовтня 2010 року. Поміркувавши, пенсіонер вирішив цього не робити, оскільки існувала велика ймовірність того, що в понеділок він знову може залишитися ні з чим: тобто без документа і перспектив на її отримання найближчим часом. Крім того, чорнобилець знову міг би поставити в незручне становище двох молодих дівчат, які відчайдушно прагнуть посприяти у здійсненні правосуддя. Вони вже вкотре повідомляли б, що суддя думає думу в дорадчій кімнаті, хоча вона завжди була порожньою, наче гніздо журавля, який знявся у вирій.

Стомлений від безрезультатних походів до суду прохач вчинив інакше. У перших числах листопада 2010 року він підготував апеляційну скаргу, не ознайомившись з самим текстом ухвали про залишення позову без розгляду, вважаючи, що рано чи пізно правозастосовний акт стане йому достеменно відомим, і тоді в текст скарги буде внесено необхідні корективи.

Через три місяці, уже наприкінці лютого 2011 року, із суду прийшло повідомлення, що апеляцію було надіслано в наступну інстанцію. І раптом цілком несподівано пенсіонера-чорнобильця викликають повісткою на засідання того ж таки місцевого суду на 15.04.2011 р. Гублячись у здогадах, ліквідатор з’явився на зазначений час. Помічник нашого судді сказала, що ніякого засідання не буде: викликав пенсіонера не суддя і не вона, а секретарка. Для чого ліквідатор знадобився секретарці і навіщо вона викликав його таким способом, ніхто не знав. Вона перебувала на лікарняному, тому не могла пояснити хід своїх думок.

Придивившись до супровідного листа, в якому пенсіонерові повідомляли, що його апеляційну скаргу спрямовано за призначенням, він усвідомив, що це зовсім не так. Замість Донецького апеляційного адміністративного суду справу передали в другу інстанцію загального суду. Що чекає чорнобильця далі в лабіринтах Феміди, мабуть, не відомо самому Господу Богу.