Конституційний суд про аспекти судівництва

Конституційний суд України оприлюднив рішення у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо конституційності окремих положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», Кримінально-процесуального кодексу України, Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України.

54 народних депутати України звернулися до Конституційного суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України, окремі положення Закону «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон) та процесуальних кодексів. Ідеться, зокрема, про підстави та порядок вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Вер­ховному суді України; встановлення скорочених процесуальних строків звернення громадян до суду; строків зміни позивачем предмета або підстави позову, строків подання відповідачем зустрічного позову; строків подання сторонами спору доказів у справі; відмови від права на звернення до суду; права суду накладати штрафи на посадових осіб, у тому числі керівників колегіального органу, за невиконання суб’єктом владних повноважень постанови суду або неподання звіту про виконання судового рішення.

Щодо підстав і порядку вирішення питання про допуск вищим спеціалізованим судом справи до її провадження у Верховному суді України. Система судів загальної юрисдикції в Україні, відповідно до Конституції України, будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний суд України, а відповідні вищі суди є вищими судовими органами спеціалізованих судів. Як зазначено в Рішенні Консти­туційного суду України від 12 липня 2011 року № 9-рп/2011 у справі щодо принципу інстанційності в системі судів загальної юрисдикції, Основний Закон України закріплює не тільки принципи територіальності і спеціалізації, а й принцип інстанційності щодо побудови системи судів загальної юрисдикції.

За правовою позицією Консти­туційного суду України, сформульованою в Рішенні від 11 грудня 2003 року № 20-рп/2003 у справі про Касаційний суд України, побудова системи судів загальної юрисдикції узгоджується зі стадіями судочинства, відповідними формами провадження (зокрема в апеляційній і касаційній інстанціях).

Конституційний суд України дійшов висновку, що, згідно з частиною першою статті 125 Конституції України, вищі суди повноважні забезпечувати за законом касаційне оскарження та перегляд рішень судів відповідних юрисдикцій, і в Рішенні від 11 березня 2010 року № 8-рп/2010 зауважив, що конституційний статус Верховного суду України як найвищого судового органу в системі судів загальної юрисдикції не передбачає наділення його законодавцем повноваженнями касаційної інстанції щодо деяких рішень вищих спеціалізованих судів.

Конституційний суд України у Рішенні від 12 червня 2007 року №2-рп/2007 у справі про утворення політичних партій в Україні зазначив, що необхідно відрізняти поняття «обмеження основоположних прав і свобод» від прийнятого у законотворчій практиці поняття «фіксація меж самої сутності прав і свобод» шляхом застосування юридичних способів (прийомів), визнаючи таку практику допустимою. Забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод.

Таким чином, у процесуальних кодексах лише скорочено строки здійснення окремих процесуальних дій, а змісту та обсягу конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя не звужено. Наведені зміни не унеможливлюють ефективного розгляду судових справ, тому не суперечать Конституції України.

Щодо відмови від права на звернення до суду. Конституційний суд України дійшов висновку, що положення КАС України (відмова від права на звернення до суду є недійсною) не встановлює обмеження права особи на звернення до суду, а закріплює гарантію цього права. Право на звернення до суду як складова права на судовий захист гарантується статтею 55 Консти­туції України та пов’язу­ється з переконанням самої особи про наявність порушень її прав, свобод або інтересів і бажанням звернутися до суду.

У практиці Європейського суду з прав людини право на звернення до суду також пов’язується лише з волевиявленням особи. За змістом частини п’ятої статті 6 КАС України, особа може відмовитися від реалізації права на звернення до суду, однак не від самого права як такого.

Конституційний суд України у Рішенні від 9 липня 2002 року №15-рп/2002 у справі про досудове врегулювання спорів наголосив, що кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав і свобод, у тому числі судовий захист; встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб’єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.

Отже, положення частини п’ятої статті 6 КАС України не суперечить Основному Закону України.

Щодо права суду накладати штрафи на посадових осіб, у тому числі керівників колегіального органу, за невиконання суб’єктом владних повноважень постанови суду або неподання звіту про виконання судового рішення. Консти­туційний суд України дійшов виснов­ку, що положення статті 267 КАС України визначають порядок здійснення судового контролю за виконанням судових рішень в адміністративних справах, тобто спрямовані на забезпечення виконання рішень суду. За наслідками розгляду звіту або у разі його неподання суддя ухвалою може встановити новий строк подання звіту та накласти на винну посадову особу штраф.

Механізм ефективного судового захисту обумовлює у необхідних випадках застосування процедури примусового виконання рішень суду.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 7 травня 2002 року у справі «Бурдов проти Росії» визначив, що у контексті статті 6 Конвенції виконання судового рішення, прийнятого будь-яким судом, має розглядатися як складова «судового розгляду». З огляду на це посилення судового контролю за виконанням судових рішень та наділення суду з цією метою правом накладати штрафні санкції є заходом для забезпечення конституційного права громадян на судовий захист.

Аналогічну норму закріплено не лише в КАС України, а й у статті 83 ГПК України, за якою господарський суд має право стягнути у доход Державного бюджету України з винної сторони штраф у розмірі до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян за ухилення від вчинення дій, покладених господарським судом на сторону. Отже, положення частин другої, третьої, шостої, восьмої статті 267 КАС України відповідають Основному Закону України

Щодо твердження авторів клопотання про неконституційність положень статті 38 КАС України про виклик до суду шляхом надсилання тексту повістки електронною поштою, факсимільним повідомленням (факсом, телефаксом), телефонограмою, необхідно мати на увазі, що такий порядок є обов’язковим лише для суб’єктів владних повноважень, а стосовно інших осіб - виключно за їх вибором. Тобто законодавець у цьому випадку не обмежив процесуальне право особи на отримання повідомлення про виклик до суду, а, навпаки, розширив зміст цього права, встановивши додаткові можливості особи отримувати таке повідомлення.

Отже, підстав для визнання оспорюваних положень процесуальних кодексів такими, що суперечать пункту 7 частини третьої статті 129 Конституції України, немає.