Колоніальні сліди палички Коха

Ця кімната віддалено нагадувала амфітеатр — широкі східчасті проходи праворуч і ліворуч, ряд крісел, що височіють одне над одним. Нечисленні «глядачки», які сиділи в них, були не зовсім звичайні: квітчасті халати, у половини — білі косинки на плечах, на ногах — шкарпетки і яскраві кімнатні капці. У більшості волосся недбало зав’язане в хвіст, на обличчі з косметики тільки неяскрава помада. А ще — погляд, той, через який ніколи не наважишся сказати, що ці жінки такі ж, як усі. Так можуть дивитися тільки ті, хто перебуває в місцях позбавлення волі. Знайомтеся: Чернігівська жіноча виправна колонія №44. Кількість засуджених — 720. Вік — від 18 до понад 70 років. Мета поїздки — туберкульоз у пенітенціарній системі України. Дійові особи — засуджені, які перехворіли на туберкульоз, фтизіатри та співробітники кримінально-виконавчої системи.

СІЗО як розсадник ТБ

На початку прес-туру, організованого Державним департаментом з питань виконання покарань і добродійним фондом «Розвиток України», журналістів усіляко намагалися підготувати до того, що вони побачать. Нам постійно нагадували, що в’язниця є дзеркальним відображенням життя суспільства, тому в Україні не варто очікувати ув’язнених, які живуть у палацах і користуються всіма європейськими правами. Як з’ясувалося пізніше, це справді так. Усі зарубіжні комітети, що приїжджають до нас з метою вивчити дотримання прав підслідних і засуджених, не змовляючись, починають свої звіти з того, що саме епідемічна ситуація в установах департаменту кримінальної-виконавчої служби була і залишається напруженою. Причин для цього багато, але однією з головних на сьогодні є туберкульоз (ТБ). У всіх урядових документах відкрито пишуть «епідемія», але в слідчі ізолятори (СІЗО) країни, що розглядаються, зокрема, і як лікувальний форпост, продовжує надходити величезна кількість ТБ-хворих. Скажімо, торік у СІЗО було 2257 підслідних хворих на туберкульоз, причому 168 із них захворіли саме під час перебування в слідчих ізоляторах. Тільки за шість місяців цього року в наших СІЗО «туберкульозними» стали 62 раніше здорові людини. Чому? Стандартний варіант «зустріч із носієм, що активно виділяє паличку туберкульозу», — перша, але не єдина відповідь. За словами експертів ВООЗ, у країнах із низьким рівнем життя однією з головних причин виникнення ТБ є самозараження людини, тобто ендогенна інфекція, що «включає» стрес або вже наявне захворювання. Як останнє найчастіше фігурує ВІЛ. У 2007 році у в’язницях і СІЗО від туберкульозу померло 100 осіб, торік — 96. Висновок: людей, хворих на туберкульоз, потрібно не тримати до нескінченності в режимних секторах слідчих ізоляторів, а, навпаки, якнайшвидше відправляти у спеціалізовані медустанови. Щоправда, під охороною. Дуже часто сьогодні наші співвітчизники, звернувшись до Європейського суду, виграють «туберкульозні справи», грошові компенсації, в яких варіюються від 5 до 22 тисяч євро.

«Ось уже сім років ми намагаємося внести зміни до законодавства щодо умов лікування тих туберкульозних хворих, які перебувають під слідством, — розповідає начальник відділу санітарно-епідеміологічного нагляду Державного департаменту з питань виконання покарань Наталя Кожан, — але, на жаль, міністерства охорони здоров’я і внутрішніх справ нас у цьому не підтримують. Сьогодні один закон говорить, що хворі з активною формою ТБ повинні проходити спеціалізоване лікування в тублікарнях або тубдиспансерах, а в іншому зазначено: якщо суд виніс рішення тримати людину під вартою, то вона має перебувати в СІЗО. Однак медична частина слідчого ізолятора не призначена для надання спеціалізованої медичної допомоги.

Через те, що ми приймаємо в СІЗО туберкульозних хворих, тільки за шість місяців цього року на ТБ захворіло 62 здорові людини. Чому? Навіть якщо ми створили для таких підслідних окремі камери, вони все одно ходять загальними коридорами, виходять на прогулянку, їх вивозять на слідчі експерименти, до судів, і хоч би яку маску на них надівали, вона ніколи не захистить на 100%. Усього за перше півріччя 2009 року в усі СІЗО України доправлено 1070 хворих на активну форму туберкульозу, причому 721 з них — уже зі встановленим діагнозом.

Вивчаючи це питання, я об’їздила дуже багато зарубіжних тюрем і хочу сказати, що такої проблеми вже ніде не існує. Якщо в європейській в’язниці виявляють хворого на туберкульоз, то його під охороною вивозять в заклади охорони здоров’я і лікують. На жаль, у нас цього немає. Тому сьогодні там, де на місцевому рівні немає домовленості, підслідних продовжують лікувати в СІЗО, хоча його функції далекі від лікувальних — немає ні фахівців, ні устаткування для цієї категорії хворих. Мало того, там неможливо швидко і якісно визначити, які препарати потрібно використовувати в лікуванні. Звичайно, у перші десять днів усі, кого доправляють до слідчого ізолятора, проходять повний медогляд, їм роблять флюорографію, але... До речі, ви знаєте, чому в зарубіжних країнах для діагностики використовують тільки мокроти, а ми залишили в себе ще й флюорографію? Тому що в мокроті мікобактерію туберкульозу можна виявити тільки тоді, коли йде дуже активний процес, відбувається розпад легені, а флюорографія показує і млявоплинні форми. СІЗО — це наш бар’єр. Ось цей Чернігівський слідчий ізолятор, у якому ми з вами зараз перебуваємо, належить до тих небагатьох, які на рівні місцевої адміністрації знайшли консенсус і справді перестали приймати ТБ-хворих. Але там, де місцева влада і прокуратура не готові йти нам назустріч, в ізоляторах лікуються від 100 до 200 туберкульозних хворих. Кожен із них може заразити 30 людей, але найстрашніше в тому, що не всі з них хочуть лікуватися. Крім того, ситуацію ускладнює й те, що сьогодні туберкульоз дедалі частіше є супровідною хворобою ВІЛ-інфекції».

Іванов Іван Іванович: гра в «А» і «Б»

Кажуть, на сьогодні в українській кримінально-виконавчій системі для лікування ТБ використовують ті ж стандарти, що й на волі: посилене і збагачене вітамінами харчування, кілька видів ліків, спеціальний режим дня, часті прогулянки, двічі на рік — профілактичні заходи. І для того, щоб це підтвердити, адміністрація Чернігівського СІЗО, звідки, власне, й почалася наша «пенітенціарна подорож», дозволила ЗМІ зустрітися з єдиним ТБ-хворим — сорокарічним Олександром. Він прийшов під конвоєм і в медичній масці, але, попри це, більшість представників ЗМІ відразу ретирувалися в інший кабінет — вивчати медичне обладнання і знімати флюорограф. Олександр, який проходив за статтею 309 КК (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення або пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їхніх аналогів без мети збуту), розповів про те, що вже три місяці його утримують у СІЗО, а захворів в ізоляторі тимчасового утримання: «Просто почувався погано — й усе». Харчування в нього п’ятиразове. Крім основної групи продуктів, до його раціону додають мед, сир, соки, компоти, молочні продукти, какао та ін. Щодня виводять на прогулянку — година до обіду і година після, частіше — якщо тільки сам захоче. Всі протитуберкульозні препарати Олександр приймає відповідно до призначення лікаря. Щоправда, за словами присутнього тут-таки головного фтизіатра Чернігівської області Валерія Дуброва, таких свідомих, як Олександр, особливо після того, як вони виходять на волю, залишається дуже мало. Чому? Лікар вважає, що в нашій країні неможливо сказати «А» і не сказати «Б». Гра в букви пояснюється дуже просто: словосполучення «примусове лікування туберкульозу», аби уникнути скандального тлумачення, вже вкотре заміняють «обов’язковим». А це означає, що коли в Іванова Івана Івановича виявлять туберкульоз,
він може сказати: «Не лікувався і не буду!» і піти собі геть або ж лягти в стаціонар на безплатне лікування. Якщо примушувати — схоже на порушення прав, якщо дати «вільну» — отже, допомогти епідемії. Що робити?

За словами головного фтизіатра Чернігівської області, щоб розв’язати туберкульозну проблему, яка активізувалася сьогодні в пенітенціарній системі, необхідно, по-перше, створити стаціонари закритого типу, а по-друге, ухвалити закон про примусове лікування всіх ТБ-хворих, у тому числі підслідних і ув’язнених. «Нехай до мене в стаціонар привозять підслідних і я, знаючи, що в мене надійна охорона, почну їх лікувати, — ділиться думками Валерій Дубров. — Нещодавно в мене з’явилося 13 розкішно обладнаних палат, але який сенс від цього, якщо співробітники відділення приходять до мене і кажуть: «Ми прийшли працювати в облтубдиспансер — нормальну установу, а тут той, під слідством...» Людину ще не засуджено, але люди, не маючи ніякого захисту, не хочуть до нього йти, бояться». До речі, торік на туберкульоз в Україні захворіло 798 співробітників обласних тубустанов, хоча й досі чомусь прийнято вважати, що туберкульозними хворими найчастіше є безробітні люди працездатного віку, ув’язнені і пенсіонери.

КОЛОНІЯ як вона є

Вони розміщують у місцевих газетах оголошення про знайомство, виходять заміж і народжують дітей, працюють бригадами на швейній фабриці, самі печуть хліб і встають о 5.20. Їхній день розписано по годинах: сніданки-обіди, зміни і нескінченні виховно-освітні заняття. Так живе Чернігівська жіноча виправна колонія №44. Середня зарплата — 218 гривень на місяць, правда, більша частина коштів іде на оплату комунальних послуг, їжу, форму одягу і т.ін. Залишком же, який надходить на особовий рахунок і має становити не менш як 15% від заробленої суми (у пенсіонерок — не менш як 25%), засуджені можуть розпоряджатися на власний розсуд. Середній вік арештанток — 30—40 років. Особливість — повторна судимість. Більшість жінок сидить через наркотики, але, кажуть, останнім часом серед них збільшується кількість засуджених за вбивство. Перед поїздкою представників ЗМІ попередили, щоб у колонії ми ні на крок не відходили від персоналу супроводу і... прикрили оголені частини тіла: зона — не місце для відвертих демонстрацій. Щоправда, вже на території колонії стало зрозуміло, що можна було обійтися і без цих застережень. Усі арештантки сиділи «по домівках», під охороною співробітників виправної колонії. Нас очікували тільки 12 жінок, які перехворіли на туберкульоз, і Будинок дитини за високою стіною, в якому до трирічного віку виховуються діти засуджених. До речі, спеціальні дитячі будинки є тільки в двох колоніях — Чернігівській та Одеській. Малят, що народилися в інших місцях виконання покарань, передають близьким або оформляють до звичайного дитячого будинку. Після звільнення далеко не всі мами їх забирають: «нікуди», «немає грошей», «треба влаштуватися на роботу», «пізніше, зараз не до нього».

Як арештанткам, що сидять за сімома замками, вдається завагітніти? Виявляється, пов’язані шлюбними узами жінки мають право на тривале триденне побачення, результатом якого і може стати крикливий згорточок кохання. Чи є серед них ВІЛ-інфіковані матері? Безперечно. Ті жінки, в яких виявлено вірус, уже з 24-го тижня вагітності проходять спеціальне лікування — в обласному центрі боротьби зі СНІДом для них беруть спеціальні таблетки, що їх майбутня мама приймає до пологів. Але все це робиться добровільно — ти маєш право сказати і «так», і «ні».

Харчі за 23 гривні і за 5.60

…Вродлива 38-річна кримчанка Олена розповіла, як захворіла на туберкульоз, як після звільнення її хвороба, мабуть, завдяки фруктам і морю, минула сама по собі. Два роки тому наркотики знову привели її в місця позбавлення волі, і вона відразу ж потрапила в «туберкульозний загін». Жінка, в якої на волі залишилися 20-річний син і мати, каже, що минулої весни всі тубхворі сиділи вдома, і від роботи були звільнені: «Тоді була криза, замовлень на пошиття не було. Фасували лавровий лист у пакетики...». На запитання про додаткове харчування ствердно кивнула — справді дають. Якщо харчування здорової засудженої щодня обходиться колонії в 5 грн. 60 коп., то туберкульозної — у 23 гривні. Крім того, двічі на рік — навесні і восени — арештантки проходять курс протирецидивного лікування: протягом трьох місяців приймають відповідні препарати і мають можливість харчуватися всім необхідним при туберкульозі п’ять разів на день. У тих випадках, коли колоністки відмовляються приймати таблетки, для них спеціально викликають фтизіатра.

«На сьогодні в нас 54 жінки, які перехворіли на туберкульоз, — розповідає начальник медсанчастини Чернігівської виправної колонії Людмила Ювженко. — Оскільки вони входять до групи ризику, і в них може бути рецидив — ми намагаємося, щоб вони якнайменше контактували з іншими. Тубхворих зібрано в окремий загін. Якщо якась засуджена почувається погано, довго кашляє, ми відправляємо її на рентген. У разі підтвердження туберкульозу до направлення в лікарню її ізолюють у медчастину, після чого в зону вона практично не виходить. У Тернопільській області є спеціальна лікарня для засуджених жінок, де вони й проходять необхідне лікування. Якщо після закінчення цього лікування ще залишається строк, вони знову повертаються до нас. Від початку цього року ми виявили 18 хворих на туберкульоз жінок, причому 11 із них додатково мають ВІЛ. Мабуть, ви знаєте, що за статистикою в 99% інфікованих жінок згодом розвивається туберкульоз. На сьогодні в нашій колонії 211 ВІЛ-інфікованих жінок».

Епідемічний резервуар і канатохідці

Як відбувається розподіл засуджених? Протягом перших двох тижнів арештанток, які прибули в колонію, поміщають у відділення діагностики та розподілу — «на карантин». Там вони проходять повне медичне і психологічне обстеження, причому психологи працюють з усіма — незалежно від характеру і тяжкості злочинів, скоєних кожною з них. Після цього засуджених розподіляють по загонах і працевлаштовують на фабрику, яка, до слова, обшиває не тільки Департамент з питань виконання покарань та «Укрзалізницю», а й чимало інших державних структур. А для навчання швейного мистецтва новоприбулих направляють до навчального центру, альтернативою якого є перукарська справа. Зауважимо, що жінки, які потрапляють до Чернігівської виправної колонії без повної середньої освіти, мають можливість закінчити і 9, і 10, і 11 класи. Причому в їхніх атестатах не буде страшного слова «колонія» — тільки Чернігівська вечірня школа №1. Звісно, у місцях позбавлення волі не все так солодко і гладко, як часто нам, людям стороннім, про це кажуть. Є там і засуджені, що входять до групи ризику, — з ними працюють за спеціальними «виховними» програмами. Щоправда, за словами заступника начальника з соціально-виховної та психологічної роботи Чернігівської колонії Алли Голофаєвої, той-таки ДІЗО страшний тільки тому, що засуджена одна в камері. «Для будь-якої жінки ізоляція, — зазначає вона, — це взагалі дуже тяжко. Саме це їх найбільше пригнічує».

Кажуть, на сьогодні в Україні в 13 виправних установах відбувають покарання 6245 жінок. Усього ж станом на 1 липня 2009 року в наших пенітенціарних установах перебувало 145167 осіб. Багато це чи мало? Хто знає... Одна справа, коли ти просто відбуваєш строк, і зовсім інша, коли протягом цього строку ти живеш як канатоходець — один непевний рух, і р-р-раз — у тебе, колись здорової людини, раптом виявляють вірус імунодефіциту або туберкульоз. Два роки з ними — це багато чи мало? Напевне, слід коригувати всю пенітенціарну систему, де СІЗО все ще є лікувальними форпостами, а в’язниці і колонії з незмінною стабільністю продовжують поповнювати епідемічний резервуар країни, на якому написано: «ТБ».