ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС — ПОРТРЕТ БЕЗ РЕТУШІ

Рік тому Верховна Рада прийняла в третьому читанні два абсолютно несумісних між собою документи — Цивільний і Господарський кодекси. З 1 січня року нинішнього ми зможемо повною мірою відчути значимість цієї події… Подія ця не викликала особливого пожвавлення в юридичному середовищі. Два скандальних проекти відразу стали законами й не спричинили жодних емоцій у юристів-практиків, більшість із яких давно втратила ілюзії відносно того, що парламент приймає закони, щоб «змінити життя на краще». Розсудливо вважаючи, що будь-який закон можна обминути, а в крайньому випадку домовитися з органами, які контролюють його виконання (там теж люди працюють), юристи та підприємці переконані: свої проблеми вони якось вирішать, а квапити події та забивати собі голову різною цивільно-господарською нісенітницею немає сенсу. Проте глобальний характер обох кодексів, кожний із яких претендує на роль економічної конституції, істотно звужує «поле» для можливих маневрів і не залишає шляхів до відступу.

Попри те, що в даній статті йтиметься переважно про Господарський кодекс, автор вважає за необхідне сказати кілька слів і про кодекс Цивільний.

Робота над проектом Цивільного кодексу розпочалася ще 1994 року й тривала з перервами весь цей час. До неї були залучені провідні цивілісти країни, яким у різний час допомагали (в основному грошима) різноманітні донорські організації. Були надруковані тонни різноманітних редакцій проекту, «освоєні» значні кошти у валюті всіх розвинених держав. Депутати ВР трьох скликань, які періодично виявляли в собі нездоланну тягу поближче познайомитися з практикою застосування цивільних кодексів різноманітних країн, істотно розширили свій світогляд в ознайомлювальних поїздках. На жаль, усе це слабко відбилося на якості документа, що вийшов відверто сирим. А йдеться ні багато ні мало про грубі прорахунки в регулюванні ліквідації та реорганізації юридичних осіб, перетворення приватизованих підприємств на заручників непередбачуваного у своїй недосконалості приватизаційного законодавства, абсурдні вимоги до капіталу господарських товариств, неадекватність регулювання акціонерних товариств і норми, спроможні надійно поховати і так далеко не найживіший український ринок цінних паперів. Та, ухвалюючи як політичний (чи ще якийсь) компроміс обидва кодекси «пакетом», народні обранці не вважали за потрібне відриватися від «боротьби за народне щастя» для вдумливого прочитання проекту ЦК, який з успіхом маринувався ними та їхніми попередниками стільки років. Як не звернули вони свою дорогоцінну увагу й на витівки в стародавньому дусі кодексу Господарського.

Батьківщиною Господарського кодексу є м. Донецьк, а саме Інститут економіко-правових досліджень Національної академії наук. Можна сміливо стверджувати, що розробники Господарського кодексу не отримували жодної фінансової (чи будь-якої іншої) допомоги з-за кордону. Фахівців із планової економіки радянського типу там не залишилося, верховоди Уолл-Стриту серйозним конкурентом нас не вважають (і, певне, недаремно!), а міжнародні терористи віддають перевагу смертникам-одинакам і піротехнічним ефектам і, напевно, помруть від заздрощів, довідавшись про колосальну руйнівну міць українських законів. Таким чином, Господарський кодекс написаний для українських платників податків і повністю за гроші українських платників податків, отже можливі майбутні спекуляції на тему «руки Кремля», «підступів ЦРУ», «юридичного крила «Аль-Каїди» виключаються — «бачили очі, за що голосували! Проте більше Господарському кодексу підійшов би штамп «Made in USSR», звідки родом більша частина концепцій та ідей, узятих ним на озброєння.

«Несуча конструкція» кодексу й багато які «комплектуючі» виготовлені за років перших п’ятирічок (господарська компетенція, форми майна, галузеве управління народним господарством) і в 60-ті роки минулого століття (право господарського ведення, право оперативного управління, форми власності, фонди підприємства, власник підприємства, продукція виробничо-технічного призначення, товари народного споживання). «Молодь» представлено потворами, які з’явилася на світ на початку 90-х у результаті відчайдушних спроб пристосувати старий радянський інструментарій управління адміністративною економікою до нових економічних реалій напів- і чвертьринкових українських реформ (державні, комунальні, приватні, орендні підприємства).

Нове — це ще не забуте старе?

Мертвою хваткою розробники Господарського кодексу вчепилися в спадщину соціалістичного минулого, свідомо чи несвідомо намагаючись втиснути українську економіку в прокрустове ложе збанкрутілих концепцій. Що ж, слід відзначити, що на цьому шляху вони домоглися вражаючих успіхів — Господарський кодекс, прийнятий Верховної Радою, пройшов всі експертизи та узгодження.

Що ж таке Господарський кодекс?

Гасло, висунуте свого часу його розробниками, було безглуздим популістським, отже, безпрограшним — зібрати в одному акті та упорядкувати численні закони й підзаконні акти, що регулюють підприємницьку діяльність і суперечать один одному.

Когорту прибічників прийняття Господарського кодексу здебільшого становили підприємці, які втомилися від непередбачуваного у своїй абсурдності чинного законодавства, і чиновники, котрі спостерігали, як «проржавіли шестерні» державних механізмів управління економікою постійно дають збої і завдають їй шкоди. Як правило, це люди, які втомилися від безладдя та безплідності спроб держави домогтися серйозних позитивних зрушень в економіці та піддалися спокусі знайти надто просте рішення для складних проблем. Навіщо витрачати час і значні фінансові та інтелектуальні ресурси для того, щоб створити середовище, яке сприяє розвитку підприємництва, і за допомогою чіткого та ефективного законодавства дуже обережно створити в суб’єктів, які мають відчутну свободу, мотивацію діяти і чинити саме так, як потрібно економіці? (Завдання знайти потрібний баланс інтересів, прав і обов’язків дуже непросте, і про успіхи вітчизняного законодавця в цій сфері дуже боляче говорити.) Набагато простіше й швидше навести порядок шляхом наділення його величності чиновника правом віддавати накази, а суб’єктів зобов’язати їх виконувати.

Та, по-перше, кодекс не гарантує, що накази будуть кваліфікованими та правильно зрозумілі. По-друге, що вони будуть послідовними та скоординованими (надто велика в нас армія бажаючих «покермувати»). По-третє, ніхто не гарантує, що накази стануть віддаватися в інтересах всієї економіки, а не конкретних груп чи суб’єктів, «милих серцю» того чи іншого чиновника. По-четверте, ніхто не гарантує, що ці накази коректно виконуватимуться суб’єктами, яким вони адресовані. Отже, спроби навести такий «порядок» заздалегідь приречені, та обійдуться дуже дорого.

Які ж подарунки-сюрпризи рідній країні та її жителям приготували до Нового року розробники Господарського кодексу?

На жаль, установити межі сфери його дії та перелік застосовуваних засобів впливу дуже складно. ЦК регулює відносини між суб’єктами (усіма юридичними та фізичними особами), які укладаються з приводу всього наявного в обороті майна за умов юридичної рівності суб’єктів (відсутні відносини влада-підпорядкування).

Кодекс претендує на регулювання всього комплексу різнорідних відносин (включаючи реалізацію державними органами своїх владних повноважень), що складаються в економіці (ст.3 і 4). Чітко можна сказати лише те, що сюди не входять дрібні побутові угоди фізичних осіб між собою.

Якщо ЦК будується на принципах приватного права, які припускають юридичну рівність сторін, пошук оптимального балансу інтересів товариства та особистості, неприпустимість владних-директивних відносин між діючими на ринку суб’єктами, то об’єднання в рамках ГК актів, що регулюють найрізноманітніші відносини (податкові, антимонопольні, валютного регулювання та контролю), можливе лише на основі одного загального принципу. Це принцип господарської доцільності, а, по суті, відсутність концептуальних обмежень у комбінуванні приватноправових методів регулювання з директивно-адміністративними.

Наочним прикладом такого підходу можна назвати вікопомний указ Президента про заборону суб’єктам підприємницької діяльності укладати між собою договори про поступку права вимоги й переведення боргу чи постанови Кабміну про примусове «оздоровлення української економіки» шляхом конвертації боргів підприємств у векселі. Отже, для того, щоб перетворити Україну на країну пролетарів, зовсім не обов’язково буде порушувати конституційний принцип гарантії права на власність. Можна буде так «обставити» цю власність, що суб’єкти навіть кишенькові гроші захочуть тримати в офшорах. Та й за прикладом їздити далеко не треба — Мінськ зовсім поруч.

Повною мірою ідеологічні розбіжності між Цивільним і Господарським кодексами виявилися в питанні про суб’єктів цивільно-правових і господарських відносин. ЦК регулює майнові відносини всіх суб’єктів (юридичних і фізичних осіб, а не «підприємств, установ і організацій»), крім тих, що будуються на засадах влада-підпорядкування (приміром, збір податків), і встановлює досить чіткі вимоги до конструкції юридичних осіб приватного права). ГК, керуючись ідеологією державно-планової економіки (у кодексі вона сором’язливо ховається під псевдонімом соціально-орієнтованої державно-регульованої), не готовий провести чітку межу між державними органами, що здійснюють владні повноваження, і підприємствами, які функціонують на ринку.

Саме резервування за державними органами права здійснювати господарську діяльність (займатися «добродійними» поборами, нав’язувати «додаткові послуги», управляти держпідприємствами) і зумовило те, що наріжним каменем усієї конструкції ГК стала злегка модернізована концепція «соціалістичного підприємства». Без неї побудова планово-регульованої економіки, яка перебуває в безконтрольному ручному бюрократичному управлінні, неможлива. Іронія полягає в тому, що ця конструкція «давала збої» навіть за умов економічного тоталітаризму радянських часів. Адже тоді з потужного фінансового потоку, якого вистачало на утримання колосального ВПК, величезної армії, «братерську допомогу» десяткам режимів і циклопічного масштабу будівельні проекти, попри титанічні зусилля «компетентних органів», тоненькі струмочки «дерев’яних» перетікали в «Волги», дачі та «кубушки». Сьогодні ж прибутків, отриманих від діяльності державних підприємств (майже половина української промисловості) під чуйним бюрократичним керівництвом, вистачить хіба що на онучі для нашої опереткової армії. Зате «Волг» у чиновників майже не залишилося.

При значному числі недоліків, що містяться в новому ЦК, до його незаперечних достоїнств слід віднести те, що ним, нарешті, вводиться прийнята всіма розвиненими країнами класифікація юридичних осіб. Вона служить одним із наріжних каменів системи економічного законодавства розвинених країн. Саме заборона об’єднувати в одній юридичній особі владні функції державного органу та комерційного підприємства є необхідною умовою того, щоб державні підприємства не шахраювали на ринку, створюючи окремі правила гри «для себе улюблених».

Та розробники ГК готові до останнього боротися за право українського чиновника «рулювати» державними підприємствами на свій розсуд, перепродувати їхню продукцію та послуги, вилучати прибуток, розпродавати майно, списувати чи нарощувати борги, монополізувати ті чи інші прибуткові галузі та сектори, розправлятися з конкурентами, продавати голоси по державних пакетах акцій приватизованих підприємств. І все це — спираючись на систему колективної безвідповідальності, яку гарантує адміністративно-відомче управління державним сектором.

Правову основу цього римейка радянської адміністративної економіки становлять конструкції державного (комунального, казенного) підприємства, що дозволяють «вищим органам» вільно призначати й зміщати керівництво підвідомчих підприємств, втручатися в їхню діяльність директивами, вказівками й ні за що не відповідати.

Якщо раніше директор відповідав партквитком за виконання виробничого плану, то нині йому спускають плани інші. За дванадцять років українських напівринкових реформ державний сектор повною мірою зарекомендував себе як некерований, непрогнозований, неефективний, непрозорий, криміналізований. Ось цією старою «прокислою стравою» нас намагаються «нагодувати», злегка припудривши товченим склом.

Другою необхідною складовою надійної консервації відносин усередині державного сектора економіки є сурогати права власності, винайдені для обслуговування потреб командної економіки радянського типу.

Поява в ГК таких конструкцій, що дискредитували себе, як «приватне підприємство» і «орендне підприємство», могло бути продиктоване лише бажанням «господарників» «насолити» цивілістам. Отже, любителі екстремальних видів бізнесу («кинути» самому чи бути «кинутими») зможуть гідно оцінити такий просто «царський» подарунок.

Щоправда, розробники ГК зовсім несправедливо залишили без уваги конструкції «довірчого товариства», які прекрасно зарекомендували себе, й «дочірнього підприємства», що надали безліч просто-таки запаморочливих можливостей «щодо чесного заробляння грошей». Тому їхня колекція юридичних «мутантів» радянсько-українського винаходу все-таки не може вважатися повною.

Зате можна відсвяткувати появу нового суб’єкта господарської діяльності — філії представництва (ст.132), що здійснює господарську діяльність, не будучи юридичною особою, але має власне майно на правах «оперативно-господарського використання» (ст.138). Отже, незабаром можна очікувати суперечок, хто кому й скільки винний, між «головними офісами» і філіями.

Неприємні «дрібниці»

Серед інших «новел» ГК хотілося б відзначити деякі дрібні, але особливо оригінальні ідеї.

Виявляється, саме скасування державної реєстрації юридичної особи є підставою для її ліквідації, а не навпаки (п.15 ст. 58). І все було б гаразд, якби «небіжчик» не залишив після себе якесь майно та борги. В останньому випадку виникає проблема, від чийого імені це майно продається, у кого купується. І взагалі, чи варто погашати вимоги кредиторів, якщо й де-факто, і де-юре боржника вже немає, він викреслений зі списків «живих», а майно, що залишилося після нього, можна сміливо оголошувати безгоспним і передавати до скарбниці.

Вимоги кредиторів мають зобов’язальний характер, а зобов’язання є, поки є суб’єкти (боржник і кредитор): немає боржника — немає зобов’язання!

Кодексом уводиться поняття економічного прибутку (прибуток до сплати податків і обов’язкових платежів). Безсумнівно, це робиться в інтересах господарських товариств, які потрапили у важку фінансову ситуацію. Оскільки саме з економічного прибутку вони мають виплачувати «податки та інші обов’язкові платежі» (!), а також «відсотки по кредитах банків і по облігаціях» (п.5 ст. 87). Звичайно, ні банкам, ні власникам облігацій, ні тим паче податківцям не слід тривожитися. Завдяки позитивному впливу Господарського кодексу на національну економіку відсутність прибутку в господарських товариств стане рідкісним одиничним явищем. Суми невиплачених відсотків і невиплачених податків стануть достойним внеском вищевказаних осіб в оздоровлення національної економіки.

Думки про поділ грошей, очевидно, міцно заволоділи умами розробників ГК. Так, на випадок виникнення такої «позаштатної» ситуації, як одержання прибутку державним підприємством, «порядок її використання установлюється відповідно до закону» (п.3 ст.142). «Про бюджет» або «Про прибуток державних підприємств»? Взагалі, це неважливо. Чи прийматимуться загальні нормативи для всіх, і тоді ніхто не вникатиме в потреби конкретного підприємства, чи рішення прийматиме «вищий чиновник», і варіантів буде безліч.

Проте не радимо розслаблюватися і підприємствам недержавного сектора, які отримали прибуток. Не думайте, якщо ви заплатили податки, то це вже ваші гроші. Держава (чиновник) залишає за собою право «впливати» на ваш вибір «напрямків і обсягів» використання прибутку з допомогою нормативів, податків, податкових пільг (пряник!) і «господарських санкцій» (батіг!).

Беззаперечно, спрямовувати прибуток на «відкоти» й хабарі окремим нечесним державним службовцям чи надавати фінансову допомогу руху «Талібан» погано. І якщо компетентні органи не зможуть довести перше чи друге, то в них буде залишатися шанс застосувати «господарські санкції» за «неправильне» (на їхню думку) використання вами власного прибутку. Отже, поки не пізно, непогано було б написати звернення до уряду (або парламенту), щоб вони напередодні того, як набуде чинності Господарський кодекс, роз’яснили, які напрями використання прибутку вважатимуться «правильними», а не «латали» потім бюджетні «діри», вибиваючи штрафи за те, що пустили прибуток на «постоли», а не на «хомути».

Звичайно, часи нині не ті, й чиновники вже дванадцять років рапортують про «колосальні успіхи», досягнуті на ниві ринкових реформ. І якщо відразу без натяків заявити «Держплан» — не зрозуміють. «Аврори» немає, революційно налаштованих солдатів і матросів — теж, навіть старий броньовик знайти й то проблема. Отже, перефразуючи класика, «тільки та контрреволюція чогось варта, яка вміє маскуватися».

Для початку в п.1 ст.5 кодексу йдеться про те, що ринковому саморегулюванню потрібне «державне регулювання макроекономічних (!) процесів». Під цими словами підпишеться будь-який західний економіст (ну, може, крім окремих екстремістів від лібералізму зі США). Хоча той факт, що в державній власності перебуває майже половина української промисловості, означає, що держава мимоволі, але «по самісінькі вуха» загрузла в управлінні мікроекономічними процесами (із катастрофічними результатами).

Проте, анітрохи не бентежачись «досягненнями» вітчизняної бюрократії в справі управління держпідприємствами, розробники ГК заявляють, що позаторішні розвіддані ідентифікували «державне планове регулювання» як секретну зброю китайських, корейських, японських і всіх інших економічних «інтервентів» і час розпочинати «приховану мобілізацію». «Переозброєння» пропонується розпочати з розроблення на державному рівні «економічної стратегії» та «економічної тактики», які мають знайти своє вираження в «прогнозах і програмах економічного та соціального розвитку України й окремих її регіонів...»

Спеціальний закон має визначити «принципи державного прогнозування і розроблення програм економічного та соціального розвитку України, систему прогнозних і програмних документів, вимоги до їхнього змісту, а також загальний порядок розроблення, затвердження і виконання прогнозних і програмних документів… повноваження і відповідальність органів державної влади та органів місцевого самоврядування в цих питаннях» (п.2 ст.11).

Лише дуже погано підготовлений північнокорейський шпигун повірить, що державні органи після всієї мороки з розробленням цих «прогнозів», їхнім затвердженням, натхнені перспективою одержати гарний «втик», якщо «прогнози» не виправдаються, спокійно дивитимуться на ігнорування вистражданих «прогнозів» «неорганізованою масою» несвідомих «суб’єктів господарювання». Звичайно, розробники врахували, що такий варіант виглядає вкрай неправдиво. Вони доповнили статтю 11 пунктом 5: «Суб’єктам господарювання, які не враховують суспільні інтереси, відбиті в програмних документах… не можуть надаватися передбачені законом пільги та переваги в реалізації господарської діяльності». Та, на жаль, у дієвість погрози «обділити пряником» усерйоз не вірить ніхто, насамперед самі прибічники донецької школи «економіко-правової науки». Отже, появи «батога» за умов гострої нестачі «пряників» довго чекати не доведеться.

Можна було б ще багато написати з приводу глибокого концептуального конфлікту між Цивільним і Господарським кодексами. Проте хочеться запитати, чому прийняття таких актів стало можливим? Чому депутати (або їхні помічники) чи не читають, чи не розуміють те, що вони ухвалюють? Бракує часу? Грошей на нормальних юристів? «Поняття» зрозуміліше, ближче й важливіше? Чому парламенту за всієї його надзвичайної зайнятості з успіхом удалося «зібрати цю машину, яка всіх нас розчавить». І невже для того, щоб «вийти на проспект за рогом» (принципи побудови сучасного економічного законодавства), нам потрібно буде «підпалити» свою економіку й з’явитися там «зі свічкою та босоніж».