ЧУЖІ

Зміна громадянства — процедура, безумовно, складна й поглинає досить багато часу, коштів та нервів. Навіть оформлення документів для виїзду в Німеччину на горезвісне ПМП триває в середньому рік-півтора. А стосовно надання українського громадянства, то, щиро кажучи, особливого бажання стати підданим України серед жителів земної кулі не спостерігається. Хоча на світанку становлення незалежної України працівники ВВІРів не встигали візувати паспорти колишніх радянських громадян непоказним штампом «Україна». Навіть згода не була потрібна. Принаймні автор цих рядків став повноправним громадянином нашої країни без будь-яких заяв, цілком відповідно до приказки «без мене мене оженили». Особливого розчарування, втім, немає. Зате в інших нинішніх моїх земляків проблеми з громадянством виникли буквально на рівному місці. Причому виключно з вини державних службовців. Ситуація, про яку піде мова нижче, гідна занесення в Книгу рекордів Гіннесса відразу в кількох номінаціях.

Відмова — єдина радість
у сірому житті чиновника.

«Пшекруй»

Десять років тому в Дніпродзержинськ із далекого казахського Джамбула повернувся додому ховати матір Ігор Оканьов. У Казахстані на світанку незалежності для росіян настали нелегкі часи, й Ігор Миколайович, випускник Дніпродзержинського транспортного технікуму, залишився на батьківщині. Влаштувався на роботу, одержав кімнату в гуртожитку ДМК ім. Дзержинського. Через рік, 1993-го, приїхали дружина з чотирнадцятирічним сином Вадимом. Старшому Оканьову, який здав радянський паспорт на прописку, 20 листопада 92-го поставили знайомий багатьом штамп, додавши до старого друкарського трафарету «Громадянин» із від руки заретушованим «СРСР» уточнення «України». Дружині, Людмилі Іванівні, коли вона 1993 року прописувалася до чоловіка, такої позначки не шльопнули, пославшись на обмін паспортів. Мовляв, прийдете міняти на новий. Син спокійно навчався в школі.

Кілька років промайнули непомітно. 1995 року шістнадцятирічному Вадиму вручили паспорт, знов-таки, старого зразка — нових бланків у Дніпродзержинський ВВІР тоді не надійшло. Що, втім, не перешкодило Вадиму Ігоровичу 21 січня 1997 року приймати присягу на вірність Україні в одній із елітних військових частин Міноборони.

А роком раніше Людмилі Іванівні «стукнуло» 45, і як законослухняна громадянка вона пішла в паспортний стіл доклеювати фотографію в паспорт. Там її чемно повідомили, що нічого клеїти не треба, а фото помістять уже в паспорті нового зразка. Тут би їй і замислитися: без фото паспорт практично недійсний. Але спрацювало совкове «начальству видніше».

Минуло ще три роки. За цей час Вадим Оканьов встиг відслужити у відомому 240-му українському миротворчому батальйоні ООН у Югославії, заслужити нагрудний знак «Ветеран війни» і медаль «Колишня Югославія», живим і неушкодженим повернутися додому. А ВВІРи, перейменовані у відділи громадянства, паспортної і міграційної роботи (ВГПіМР), — одержати достатню кількість паспортів із тризубом.

Чесно виконавши громадянський обов’язок на чергових президентських виборах, 12 листопада 1999 року сім’я Оканьових віднесла свої старі паспорти на обмін. П’ять із гаком місяців чиновники в погонах вішали їм «локшину на вуха», посилаючись то на зміну керівництва, то на великий обсяг роботи, то на відсутність бланків. Нарешті, 26 травня, коли спливли всі мислимі терміни, Оканьовим аж ніяк не урочисто повернули «червоношкірі паспортини» й ошелешили: «Ви не наші громадяни». Аби стати «нашими», потрібно завітати до посольства Казахстану в Києві й одержати довідки про те, що подружжя Оканьових та їхній син не є громадянами цієї країни. Далі заповнити анкети, написати заяви, оплатити видатки й чекати.

Навіть знак параграфа видається знаряддям катування.

Станіслав Єжи Лєц

Куди тільки писали Оканьови! Міністру внутрішніх справ Смирнову та двічі навіть Президенту. По суті своїй усі відповіді — типові відписки. Судячи з усього, чиновники не потрудилися навіть переглянути перелік документів, докладених до кожної супліки. Ось що повідомляє Оканьовим 27 лютого нинішнього року в листі №20-12/177 керівник Управління з питань громадянства адміністрації Президента України якийсь(ась) М.Рудько: « ...У зв’язку з Вашим зверненням до Президента України щодо набуття громадянства України роз’яснюємо, що в липні 2001 р. набрала чинності Угода між Республікою Казахстан та Україною про спрощений порядок набуття та припинення громадянства громадянами Республіки Казахстан, які постійно проживають в Україні, та громадянами України, які постійно проживають у Республіці Казахстан...» Далі рекомендувалося для оформлення документів із питань громадянства, оскільки це покладено на органи внутрішніх справ, звертатися туди за місцем проживання. Високий чиновник навіть не зрозумів, що підписав справжнє марення. Та який Вадим Оканьов громадянин Казахстану? Якого, даруйте, дідька він тягнув дворічну армійську лямку? Тим часом у листі до Президента були всі документи, після ознайомлення з якими рука не піднялася б писати вищевказану відповідь: ксерокопії заяв на обмін паспортів, датовані 1999 роком, сторінок військового білета Вадима Оканьова, заяв до керівництва паспортної служби Дніпродзержинська, їхні відповіді. Крапку в трирічному листуванні Оканьових із численними респондентами поставив наприкінці травня нинішнього року суд Баглейського району Дніпродзержинська: «...у задоволенні вимог скарги Оканьова Вадима Ігоровича на дії начальника Баглейського районного відділу ГУ МВС у Дніпропетровській області Івінського А.Е. відмовити...» А просив учасник бойових дій Вадим Оканьов зовсім мало: «Зобов’язати начальника Баглейського РВ Дніпродзержинського ГУ МВС у Дніпропетровській області обміняти мій паспорт зразка 1974 року на новий паспорт громадянина України».

Утім, багаторічна паперова епопея таки зрушила справу з мертвої точки. Ледь-ледь. Ще до рішення суду, аби підсолодити майбутню пілюлю, начальник відділу громадянства, паспортної і міграційної служби ГУ МВС у Дніпропетровській області пан Шкабара надсилає з кур’єром 22 березня 2002 року лист № 15/0-2, у якому «...Оканьов Ігор Миколайович і син Оканьов Вадим Ігорович визнаються громадянами України без додаткового підтвердження виходу з громадянства Республіки Казахстан». Але «...вони повинні написати заяву про встановлення приналежності їх до громадянства України і докласти до неї копії своїх радянських паспортів із внесеним написом «громадянин України». Після чого миттєво отримають заповітний документ. І вже потім Людмила Оканьова може подавати документи «як громадянка Республіки Казахстан для оформлення громадянства України за спрощеним порядком». Тобто починати з нуля: надати заяву про зміну громадянства, ксерокопію паспорта, довідку з місця проживання, копії паспорта чоловіка — громадянина України, свідоцтва про народження та шлюб. До речі, це єдина конкретна відповідь-відмова з двох десятків безликих, інколи знущальних відписок високих чиновників, зокрема й адміністрації Президента. Хоча й без цього досить одного уважного прочитання «Порядку встановлення громадянства України», затвердженого указом Президента 27 березня 2001, щоб припинити багаторічну тяганину.

Казенна служба — останній притулок нехлюя

Бойс Пенроуз

Кореспондент «ДТ» без особливих зусиль зустрівся з начальником відділення громадянства, паспортної і міграційної роботи Баглейського РВВС Людмилою Берковською. Майор міліції виявилася приємним милим співрозмовником, котрий уміє більше мовчати, ніж говорити. Хоча своє ставлення до проблеми родини Оканьових вона визначила чітко: «Усе зроблено за законом». Малося на увазі рішення Баглейського суду. Докладніше коментувати Людмила Григорівна не ризикнула, оскільки її шеф у присутності автора цих рядків по телефону суворо заборонив загалом щось говорити заїжджому журналістові. Замість особистої аудієнції Олександр Едуардович милостиво передав через Берковську дозвіл написати письмовий запит. Навіть за повної відсутності телепатичних здібностей, текст відповіді можна спрогнозувати з точністю до коми: «Усе за законом». Цікаво, за яким законом Оканьови тричі, включно з нинішніми виборами, обирали собі народних та інших депутатів із Президентом, а молодший служив строкову в українській армії: українським чи казахським?

До речі, з 64 тисяч жителів Баглейського району Дніпродзержинська аналогічна проблема, за словами Людмили Григорівни, хвилює ще «тільки двох людей». Населення Дніпропетровської області — три з половиною мільйони...