Без незалежного суду демократія в Україні приречена

Ще на початку року правники, які стежать за перебігом подій в Україні, у тому числі і я, констатували, що в Україні панує правовий хаос. За останніх кілька місяців ситуація не дуже змінилася, навпаки — безлад поглибився й набув небезпечних ознак хронічності.

Перед тим, як політична реформа набула чинності, реформування судової системи було проголошене одним із основних пріоритетів президента Ющенка. У своїй інавгураційній промові 23 січня 2005 року одним із нагальних завдань держави він назвав утвердження незалежного правосуддя та громадянського суспільства, заснованих на принципах верховенства права. Парламент швидко придушив ці намагання, відмовившись приводити до присяги суддів Конституційного суду, призначених президентом та з’їздом суддів, а також зволікаючи з обранням суддів за своєю квотою. Усе це паралізувало роботу Конституційного суду і зробило його нездатним розглянути питання конституційності політичної реформи перед 1 січня 2006 року, тобто до набуття реформою чинності.

22 березня 2006 року, напередодні парламентських виборів, Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права в Україні схвалила Концепцію вдосконалення судівництва для забезпечення справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів. Однак Ющенко не мав можливості повною мірою втілити в життя реформування судової влади і запровадження рекомендацій, що містяться у концепції, оскільки після набрання чинності політичною реформою він постійно займався доланням політичних та правових криз, які виникали одна за одною.

Після парламентських виборів 2006 року здавалося, що різні фракції зможуть працювати спільно для досягнення основних цілей, які відповідали б національним інтересам. Але реальність виявилася зовсім іншою: кожен крок уперед супроводжували два кроки назад. Правники передбачали таку деструктивну роботу Верховної Ради, адже відразу після виборів парламент, усупереч Конституції, обмежив юрисдикцію Конституційного cуду, відмовився обирати суддів за своєю квотою і привести до присяги суддів, призначених президентом та обраних з’їздом суддів. 4 серпня 2006 року Верховна Рада ухвалила безпрецедентний, неконституційний закон, яким заборонила Конституційному cуду переглядати зміни, внесені до Конституції в рамках політичної реформи. Тобто фактично КС заборонялося робити те, що він повинен робити у першу чергу: оберігати Конституцію і тлумачити будь-які зміни до неї. Не може, за визначенням, політична реформа, яка фактично змінює лад у країні, мати імунітет від конституційного перегляду. На жаль, з тих чи інших причин президент Ющенко підписав цей закон того ж самого дня.

Я, щонайменше, здивований рішенням керівництва дер­жави для розв’язання політичної кризи зробити крок назад у справі впровадження верховенства права. Багато хто сподівався, що знайдеться принаймні сорок п’ять народних депутатів для ініціювання конституційного перегляду політичної реформи в цілому.

Слід зазначити, що закон, який сьогодні не дає суддям Конституційного cуду переглянути політичну реформу, — не єдина перешкода для КС на шляху розв’язання нинішньої конституційної кризи. Чомусь замість того, щоб вирішувати справу, судді уникають рішучих дій і чекають, що, можливо, політична ситуація «розсмокчеться» сама собою й не доведеться ухвалювати жодних рішень. Така тактика КС — величезна помилка, оскільки це марґіналізує роль усієї судової системи України, тимчасом як верховенство права і демократія лише почали утверджуватися. Незалежність суду необхідна сьогодні, і судді повинні продемонструвати, що вони репрезентують не залежну від виконавчої та законодавчої гілку влади.

Незалежність суду, втім, не означає, що судді можуть робити все що їм заманеться. Вони повинні діяти відповідно до Конституції і законодавства України. У підсумку, судова незалежність значною мірою залежатиме від свідомості й сміливості самих суддів.

Наразі громадськість демонструє низький рівень довіри до українського правосуддя. Ситуація погіршується тією обставиною, що ніхто з можновладців не поважає суд. Однак це є наслідком того, що судова влада не робить жодних кроків для розв’язання кризи. Ніхто не поважатиме суддів доти, доки вони не почнуть поважати себе самі.

Є два виміри незалежності суддів. По-перше, вони повинні бути безсторонніми посередниками, тобто незалежними і нейтральними стосовно сторін у справі, що розглядається. Судді мають вирішувати питання, які виносяться на їхній розгляд, неупереджено, на підставі фактів і норм закону, без жодних втручань, стороннього впливу, тиску, стимулів чи погроз, як прямих, так і опосередкованих, із боку будь-якої сторони чи органу. Моральна відданість суддів цій формі суддівської незалежності виключає фаворитизм і корумпованість із судової системи держави. Якщо судді не зможуть дотриматися цього обов’язку, громадськість втратить віру у фундаментальну рівність перед законом усіх без винятку громадян, а це призведе до цинізму й нестабільності. По-друге, судова влада (а отже, і кожен суддя) має бути рівноправною з іншими гілками влади і не залежною від них. Судді є незалежними у цьому контексті, якщо вони не почуваються зобов’язаними перед іншими гілками влади чи політичними партіями. Однак нині законодавча і виконавча гілки влади в Україні намагаються брутально тиснути на суддівський корпус. Це небезпечно, адже вкрай важливо, щоб суди мали юрисдикцію і повноваження на стримування законодавчої і виконавчої гілок влади шляхом визнання законів та інших правових актів неконституційними, якщо вони обмежують права громадян. Крім того, судова незалежність матиме практичні наслідки лише за умови, що законодавча і виконавча гілки влади сприйматимуть і виконуватимуть тлумачення судами цих актів.

Як ринкова економіка не може існувати без права приватної власності, так і державний устрій, що заснований на принципі верховенства права, не може існувати без судової незалежності. Без незалежного суду демократія в Україні приречена.

Судова система повинна мати міцні підвалини, що складалися б передусім із високоосвічених, непідкупних фахівців та сильних професійних правничих асоціацій. Останні відповідатимуть за викриття випадків неетичної поведінки з боку суддів і (або) примусових дій щодо суддів, а також апелюватимуть до преси.

У Сполучених Штатах Америки основними захисниками інтересів і водночас критиками судової системи є саме представники юридичної професії (через Американську асоціацію адвокатів), юридичні школи, а також засоби масової інформації. Якщо професори юридичних факультетів в Україні, а також асоціації правників, адвокатів України і, сподіваюся, Світовий конгрес українських юристів почнуть публічно висловлюватися з цих питань, українське суспільство зрозуміє: якщо Україна хоче бути справді демократичною країною, без незалежного судівництва рухатися далі не можна.

Потрібно зміцнити наявні стримування і противаги, а не посилювати контроль за судовою владою з боку виконавчої влади. Ліквідувати корумпованість у суддівському середовищі можна, надавши суддям адекватну заробітну плату, забезпечивши належне фінансування й забезпечення судів, можливість невідкладної публікації і доступність судових рішень для громадськості, прозорість у здійсненні правосуддя та виконання судових рішень. Водночас більша доступність суддів для громадян не повинна означати чи свідчити про допустимість позапроцесуальних контактів зі сторонами (ex parte communications) за зачиненими дверима. Ця практика має бути повністю ліквідована. Крім того, для впевненості в достатній кваліфікації осіб, котрі призначаються на посаду суддів, може бути корисним запровадження системи уніфікованих тестів, як це практикується, наприклад, у Грузії.

Правова ініціатива в Центральній Європі і Євразії Американської асоціації адвокатів (ABA/CEELI) провела дослідження судової системи України, і результати засвідчили, що вона не відповідає стандартам демократичної держави, заснованої на принципах верховенства права. У цьому дослідженні під назвою «Індекс судової реформи в Україні» (про що писало «ДТ») зроблено оцінку стану судової системи і незалежності суддів в Україні на предмет відповідності фундаментальним міжнародним стандартам у цій сфері. Судову систему розглянуто крізь призму 30 факторів, що охоплюють такі питання, як кваліфікаційний рівень і освіта суддів, судові повноваження, фінансові ресурси, структурні гарантії, прозорість і підзвітність, а також ефективність судочинства. На жаль, як засвідчили результати цього аналізу, Україна отримала позитивні оцінки лише за чотирма факторами. Натомість 15 індикаторів отримали негативні оцінки; серед них — більшість чинників, що пов’язані з відсутністю незалежності суддів при здійсненні правосуддя і стороннім впливом на інші аспекти роботи суддів, скрутним фінансовим становищем судів, а також непрозорістю судових процесів та документів.

Багато проблем, з якими зіштовхується українська влада, могли б бути вирішені за наявності сильної і незалежної судової влади. Зокрема у зв’язку з тим, що президент Ющенко розпустив парламент, питання імперативного мандату і виборів народних депутатів є нагальним завданням.

Положення про імперативний мандат закріплено у статті 81 Конституції, яка вимагає, щоб депутат, якщо він хоче зберегти своє місце в парламенті, залишався членом фракції тієї партії чи блоку, за списком яких його було обрано. Адже народ голосує за партії (блоки) та їхні програми, а не за конкретних кандидатів.

Водночас положення про імперативний мандат — надзвичайно дискусійне. Стаття 81 Конституції України щодо мандата народного депутата видається такою, що суперечить демократичним принципам і не узгоджується зі статтею 1. Швидше за все, вона також порушує європейські стандарти, сформульовані Радою Європи. Більше того, схоже, що стаття 81 Конституції зобов’язує депутатів передусім обслуговувати потреби їхніх партій, а вже потім — Українського народу, що вочевидь є порушенням депутатської присяги, відповідно до статті 79 Конституції. Кожен депутат присягає «дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу» і «виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників». Противники імперативного мандату також висловлюють стурбованість тим, що можлива ситуація, коли депутат не вважає обслуговування потреб його партії корисним для народу, але водночас може втратити своє місце у Верховній Раді за вихід із партії. Це є ще одним завданням, яке, у світлі майбутніх виборів, повинно бути вирішене рішучими діями Конституційного cуду.

Якщо українці нинішнього року знову підуть на виборчі дільниці, щоб обрати нових депутатів, постане багато нерозв’язаних проблем, отриманих у спадок від попередніх виборів. Наразі громадянам, які прийдуть голосувати, буде відкрито лише перших п’ять імен у партійному списку, що відомий як «закритий». Було б краще, якби громадяни бачили всі імена («відкритий» список), що дозволило б зробити правильніший вибір. Звісно, це завдало б багато адміністративної мороки, але наблизило б Україну до європейських демократичних стандартів.

Врешті-решт, очевидно, що необхідно здійснити певні дії для уточнення і зміцнення Конституції. Один із можливих варіантів для Конституційного cуду — перегляд політичної реформи з метою встановити, які поправки конституційні, а які необхідно змінити чи навіть скасувати всю політичну реформу. Цей варіант — малоймовірний, бо Конституційний cуд не бажає і нездатний здійснювати правосуддя в атмосфері політичних бур та катаклізмів. Інший варіант — порозуміння президента з парламентом і скасування політичної реформи, повернення до оригіналу Конституції та взаємна співпраця, спрямована на внесення змін до Конституції у належний спосіб. І останній варіант — це почати все спочатку й повністю переписати Конституцію. Другий варіант — найбажаніший, бо оригінал Конституції мав дуже позитивні відгуки з боку Ради Європи та Венеціанської комісії у плані високого рівня захисту прав людини. Мені здається, що вади оригіналу Конституції більше полягали у відсутності механізмів реалізації її положень, ніж у концептуальних положеннях самого тексту.

Сьогодні надзвичайно актуальним є питання: чи виживе демократія в Україні? В ідеальній ситуації, Конституційний cуд повинен виконувати свої обов’язки чесно і справедливо, без будь-якого стороннього впливу вирішити конституційну кризу; а решта гілок влади повинні сприйняти його рішення з повагою і виконувати їх. Нинішня політична криза в Україні зруйнувала багато органів державної влади в Україні, включно з Конституційним cудом. На жаль, я змушений пристати на позицію багатьох критиків, котрі заявили, що Конституційний cуд повністю дискредитовано і відбувається руйнація правової та конституційної систем. Зараз я не в змозі чесно і щиро стверджувати, що будь-яке рішення Конституційного cуду, що стосуватиметься нинішньої політичної і правової кризи, буде об’єктивним. Потрібно внести значні зміни задля розв’язання кризи та встановлення демократії в Україні.

Аби в Україні панували демократія і верховенство права, Конституція і закладена в ній система стримувань та противаг мають залишатися діючими. Сьогодні демократія в Україні перебуває під серйозною загрозою, і для того, щоб Україна й далі залишалася демократичною державою, необхідно провести величезну роботу при взаємній повазі між усіма гілками влади.