Воєнна демократія

"Війна – батько всьго і цар всього, вона являє одних богами, ішних людьми, вона робить одних рабами, інших вільними"

Геракліт

Шевченківський міф України народжується 1839 року невеличким твором "Іван Підкова".

Було колись добре жити

На тій Україні…

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине.

Наш Пророк згадує "старі добрі часи" і вказує на визначальні чинники золотого віку української історії: товариство, війна, слава, воля.

Було колись - в Україні

Ревіли гармати;

Було колись - запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю…

Засобами красного письма Кобзар описав "воєнну демократію". Суспільний стан, що найбільше - як історично, так і логічно - відповідає ідеї демократії.

Льюїс Генрі Морган, завдячуючи якому поняття воєнної демократії утвердилося у суспільствознавстві, у своїй епохальній праці "Древнее общество…" передрікав пришестя в майбутньому вищого соціального ладу. Там пануватимуть "демократизм в управлении, братство в общественных отношениях, равенство в правах". Тобто все те, що, на думку американського історика, в давнину було притаманне воєнній демократії. Прийдешній соціальний лад "будет возрождением, в высшей форме, свободы, равенства и братства древних родов".

* * *

Концепція Л.Г.Моргана побудована на давньогрецькому матеріалі так званого гомерівського періоду. Елліни, якими їх описав великий Гомер, своїми словами і справами промовляли до північноамериканця Моргана про liberté, l'égalité, fraternité. Маркс ретельно законспектував Морганову працю, а Енгельс у відомій статті "Походження сім'ї, приватної власності і держави" відвів воєнній демократії чільне місце.

За півтора століття, що минули відтоді, ставлення до концепту воєнної демократії суттєво змінилося. В останній чверті минулого століття історики, навіть марксистські, пропонували "расценивать военную демократию лишь как частный эпизод в истории человечества, который многие народы просто миновали в своем развитии. Тем не менее, этот термин все еще продолжает использоваться в научной литературе, очевидно, как дань традиции или просто по инерции" (А.Хазанов).

Віддамо ж данину славній традиції і послухаємо що нам скажуть гомерівські герої сьогодні?

* * *

Справедливо підмічено, що "воєнна демократія є формою управління, яку Л.Г.Морган логічно протиставляє поняттю "царство" (В.Хмелинський). Тобто, з погляду логіки, саме останнє поняття має бути засадничим і вихідним. І саме тут ми змушені констатувати повну логічну невизначеність як у Моргана, так і в тих авторів, котрі взяли на озброєння його концепцію воєнної демократії.

Бо що є цар? Яке визначення царської влади мусимо передусім брати до уваги?

Арістотель виділив п'ять видів царської влади, останній з яких цілковито зрозумілий кожному. Це - "коли одна особа має владу над усіма, являючи собою (в такому випадку) форму влади у домашньому господарстві; подібно до того, як влада господаря нагадує певним чином царську владу над домом, достеменно так ця форма царської влади, по суті, являє собою управління домом чи кількома державами й племенами. Із цих видів тільки два види царської влади, - веде далі Арістотель, - заслуговують на розгляд: останній (про який щойно йшлося) і царська влада в Лакедемоні" (воєнне командування під час війни).

Архаїчна царська влада - це насамперед патріархальна патерналістська влада. Влада, що розглядає державу (рід, плем'я) як свою власну родину і свою власність, що ставиться до підданих як до малих нерозумних дітей. Найближчий приклад - влада в сусідній Росії, сутність якої (влади) залишалася незмінною у будь-якій формі (царській, імперській, комуністичній, суверенно-демократичній).

Саме такою була влада басилевсів героїчного віку. Царі та їхні підданці-общинники кревно пов'язані зв'язками великої патріархальної родини. "Нам трудно теперь представить царя разделяющим скромную трапезу со своими рабами, а его супругу сидящей за ткацким станком в окружении своих рабынь. Для Гомера как то, так и другое - типичные сцены в жизни его героев" (История Европы, 1988). Незважаючи на всі хвалебні епітети, що ними Гомер нагороджує своїх героїв, та на всі презирливі йменування, що їх у поета вдосталь для характеристики "мужів з народу", в жодному разі тут немає місця для станової чи, крий Боже, класової диференціації. Просто старший (батько), по природі сильніший і мудріший (досвідченіший), - "кращий", а молодші - слабкіші, дурніші тощо. Тож потребують царської, панської влади над собою. Недарма ж останнім аргументом Агамемнона в його заочній суперечці з непоступливим Ахіллом є посилання на природну (вікову) перевагу:

Хай він поступиться: я-бо й державною владою вищий

Та похвалитися можу, що й віком я старший за нього...

Гомер починає "Іліаду" з опису народних зборів (агори), на яких Аполлонів жрець Хріс, вийшовши перед ахейцями, благав відпустити за величезний викуп його любу дочку, їхню бранку.

Криком загальним дали на те свою згоду ахеї, -

Зважить на просьбу жерця і викуп од нього прийняти.

Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав, -

Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив...

Народні збори беззаперечно підкорилися самоволі старшого, навіть не намагаючись захистити свої інтереси. За дев'ять днів по тому народні збори скликав Ахілл. Пелеїд поставив на порядок денний питання повернення додому. У дебатах узяли участь: Касхас Фесторід, птаховіщун найславніший; Агамемнон Атрід, владар ахейський; Нестор, славетний промовець пілоський, а також боги (неявно). Проте замість демократичного обговорення того, що хвилює людей, усе звелося до банального розподілу здобичі та суперечок через бранок Хрісеїду та Брісеїду.

За чудову ілюстрацію суто царської (батьківської) влади басилевса править і наступна сцена народних зборів. Агамемнон, вийшовши до народу після ради старійшин, гукнув до громади про вибір напряму вектору подальшого ахейського руху.

…З криком страшенним

Кинулись всі до своїх кораблів; мов хмара, з-під ніг їх

Курява вгору пливла; один одного-бо закликали

Швидше займать кораблі і спихати їх в море священне…

Але лидер нації передумав, і – кого словами, а кого й копняками – людей погнали у протилежний бік.

Про те, що час припинити вже гратися в демократію і порозпускати всі ці народні збори, ясно висловився Нестор, їздець староденний. Коли ахеї схвалили Одіссеїв заклик продовжувати війну (з таким самим ентузіазмом, як нещодавно кинулися пливти додому), він велемудро вказав на сутність владарювання/підкорення у системі архаїчної царської влади:

Горе нам, галас ви тут підняли, як малі нетямущі

Діти, що їх аніяк воєнні діла не тривожать.

І тут-таки запропонував посилити царську владу поверненням до родового панського владарювання над членами родини:

По племенах і родах поділи, Агамемноне, воїв,

…Адже за своїх воюватиме кожен...

Не краще з воєнною демократією було й у троянців. Божистий Гектор, почувши голос Іріди, вісниці Зевсової, що промовляв до Пріама "Завжди, о старче, любі тобі непотрібні розмови, / Наче за мирного часу. А нині ж війна безугавна!", враз прийняв подобу лакедемонського царя (воєнного диктатора): "Збори він враз розпустив, і всі кинулись миттю до зброї".

У цікавій книжці "Ранньогрецький поліс" російський дослідник Ю.Андрєєв, заперечуючи наявність в ахейському війську воєнної демократії, зауважує про данайський демос таке: "Его поведение почти всегда немотивировано. Его поступки трудно предугадать. Иногда создается впечатление, что у него нет своей воли, своих убеждений, что он не знает даже, что хорошо и что плохо для него самого. Поэтому он с такой легкостью поддается самым разнородным, а подчас и прямо противоположным внушениям". Хіба не так поводяться діти малі й нерозумні?

Патернализм как конституирующий принцип "отеческой" власти и деятельная модель поведения "детского" народа несовместим с демократией. Значит, правы критики Моргана, и не было у ахеян никакой военной демократии?

Лише почасти. Ахейский народ, дійсно, не доріс до статусу демократичного суспільства. Ця форма суспільного правління вимагає, щоб індивіди були самодостатніми і вільними громадянами, а не членами патріархальної Сім'ї, нехай навіть озброєними і сильними. Гомерівські Басилей - вільні, самодостатні і сильні - були саме такими індивідами. Вони доросли до демократії.

Для теоретичного визначення демократії цілком достатньо лише заперечення владної одноосібності; теоретично вже два субєкти становлять демократію (згадаймо тут римських консулів). Таким чином, безумовно правим був Морган, кажучи про демократію ахейського суспільства, хоча і помилявся щодо кількісної її визначеності, залучаючи до лав "демосу" окрім отців патріархальних родин це й членів цих родин. Так само правим виявився американський антрополог і стосовно воєнного походження демократії.

Описуючи стосунки суб'єктів політичного життя давньогрецького полісу, Ю.Андрєєв використовує гоббсівський афоризм bellum omnium contra omnes у пом'якшеному варіанті перекладу: "Нормальным состоянием греческого полиса в гомеровскую эпоху была борьба всех против всех". Хоча згадує автор і про криваву боротьбу, і криваву помсту; наводить відповідні "криваві" приклади інших народів і часів (середньовічні ісландці й венеційці). Напиши він "війна всіх проти всіх", спростування воєнного походження демократії видавалося б дещо дивним.

Війна - батько всього і цар усього, в тому числі й демократії. У Гомера перехід від кривавої війни на полі борні до цивілізованої боротьби на агорі має такий вигляд.

Агамемнон провокує Ахілла на кривавий герць:

…Брісеїду твою гарнолицю

Сам заберу, нагороду твою, із намету, щоб знав ти,

що я сильніший за тебе" (…)

І гірко Пелідові стало, і серце

В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось:

Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий

І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити

Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце?

Поки він зважував, з'явилась Афіна, послана Герою, і переконала непереможного в кривавих битвах героя обмежитися словесною боротьбою:

…Рукою за меч не хапайся, -

Досить, що лаявся ти якими завгодно словами...

Чи можливо, щоб ситуація вийшла з-під Божого контролю, і Пелід таки схопив би меча? Логічно невідворотним наслідком такого гіпотетичного припущення було б установлення тиранії Ахілла - адже в ратній справі перевершити його неможливо. Намагаючись якнайдовше зберегти владу, старіючий тиран, сила якого занепадала, почав би, напевно, зводити захисні мури навколо свого поселення. Його приклад наслідували б, мабуть, інші династи, котрим наразі пощастило уникнути поразки у війні. Так умоглядно можна уявити собі виникнення крито-мікенської палацової цивілізації з її неприступними цитаделями, оточеними циклопічними стінами. Логіка воєнного злету й падіння таких царств унеможливлює виникнення нової якості політичного життя, якою, безперечно, є прийдешня полісна демократія еллінів. Аби розірвати зачароване коло цієї логіки, потрібен зовнішній щодо неї алогічний чинник. Саме таким виявилася навала дорійців. "Их общественные установления достигли лишь ступени военной демократии, не допускавшей еще особого выделения носителей царской власти. Это обусловило у дорян особую враждебность к царским дворцам на акрополях, богатства которых были ими разграблены. Гибель дворцов, естественно, означала исчезновение обслуживающего их персонала. Исчезло и употребление сложного ахейского письма, которое было бесполезно сельчанам и простым ремесленникам. Таким образом, в ХІІ в. упрощение социальных установлений было обусловлено рядом причин, и это привело к доминированию институтов военной демократии по всей стране" (История Европы).

* * *

В "Державі" Платон апріорно зафіксував несамодостатність індивіда як наріжний камінь будови усякого спільнотворення. "Испытывая нужду во многом, многие люди собираются воедино, чтобы обитать сообща и оказывать друг другу помощь: такое совместное поселение и получает у нас название государства, не правда ли?", - запитує співрозмовника Сократ.

У логіці, теоретично, існує модель суспільства, в якій реалізується принцип рівнозалежності, а отже, існують свобода й рівність для всіх. Тобто демократія, позаяк "основною засадою демократичного ладу є свобода" (Арістотель). Це - суспільство вільних товаровиробників. Воно визначається загальною рівнозалежністю (рівнозначимістю). Кожна особистість окремішня. Кожний залежить від усіх, а всі від кожного; кожний є вільним, значущим, залежним і - рівним.

А тепер спроеціюємо платонівське визначення держави і цю модель на гомерівське суспільство басилевсів. Кожен з них потребує багато - Трою, а здатен лише на дещо. Тож вони зібралися разом, щоби допомагати одне одному. Кожен по-своєму значущий для спільної справи: Агамемнон - організатор і натхненник перемог, "пастир люду", "владар мужів"; якщо Менелай, "Ареєві любий", уособлює ахейську атаку, то Аякс - "оплот і опора ахеїв" зі своїм непробивним, великим, як башта, щитом - ахейську оборону; Діомед має унікальні можливості поранити безсмертних богів; Нестор, зрозуміло, уособлює досвід поколінь, тимчасом як "велемудрий" Одіссей - гнучкий розум. Про Ахіллеса годі й говорити - це такий "частковий працівник", без якого спільногрецька справа приречена на поразку.

Відтак маємо демократію. А оскільки справою "часткових" басилевсів є не шевство чи гончарство, а війна, то і демократія їхня - воєнна. Що не завадило їй згодом стати доступною і для шевців з гончарями класичного еллінського полісу.