У пошуках правди: радянська партизанська війна в Україні

У жовтні 2001 р. в календарі українців з'явилося нове свято, призначене на 22 вересня, - День партизанської слави. Колишні побратими українських товаришів по зброї з Росії кількома роками пізніше обрали датою урочистостей 29 червня - і цілком логічно, бо влітку 1941 р. керівництво СРСР видало директиву, якою намагалося втілити на практиці ідеологічний постулат "всенародної боротьби" і тактику "спаленої землі" як метод її ведення.

Про причини обрання різних дат судити важко, адже, попри однакову природу явища, спостерігаємо різні практики увічнення. Ветерани-ініціатори свята в Україні, чиє прохання свого часу задовольнив Л.Кучма, вважають, що того вересневого дня майбутня легенда партизанської боротьби С.Ковпак підписав наказ про створення на Сумщині Путивльського загону - надалі найбільш боєздатного формуванням у німецькому тилу в Україні.

З таким символізмом важко погодитися, адже на ситуацію у вересні 1941 р. тоді ще голова Путивльського міськвиконкому С.Ковпак мало впливав і був гвинтиком у сталінському державному механізмі, який з часу червневого нападу коричневого брата запрацював на масове знищення новоспеченого ворога. Натомість керівництво Сумського УНКВС повідомляло про організацію ще 30 серпня 1941 р. трьох партизанських загонів. Серед них значився і загін С.Ковпака. Тож правдива сучасна інтерпретація подій минулого, а тим більше їх увічнення мають спиратися на достовірний первісний зміст явища. Допомогти його відтворити покликані нові дослідження, що мусять сприяти розумінню недавнього минулого.

На жаль, доступні наразі праці з проблеми більшовицької боротьби на окупованій нацистами території України не дозволяють зрозуміти її суть, з огляду на контраверсійність думок авторів та фактів, якими вони оперують. Не забуваймо про минулу заідеологізованість і сучасну заполітизованість питання.

З останніх праць вирізняється гостротою поставлених завдань книжка історика Олександра Гогуна "Сталінські командос. Українські партизанські формування, 1941–1944". У 2012 р. її вдруге перевидали в Москві в серії книг "Історія сталінізму".

Однією з тенденцій сучасної гуманітаристики є спрямування дослідницьких завдань на вивчення людини, її повсякденного життя, зокрема й у роки війни. Натомість авторський підхід до розгляду важливої проблеми, попри заявлену тезу про намагання дати багатовимірну картину радянського партизанського руху в Україні (с. 8), певною мірою насторожує, оскільки, судячи з попереднього ознайомлення зі змістом, виключає присутність людей, тенденцію стихійності в його розвитку. Якщо в радянській історіографії і в офіційний сучасній українській, що подекуди інерційно рухається в тому ж руслі, населення ставилося на перше місце (звісно, очолюване компартією), то праця О.Гогуна виключає цей фактор.

Зміст і назва книжки безпосередньо вказують, що у виданні фігурують "сталінські командос" - швидше, не ініціативні люди, а своєрідний спецназ, виконавці волі Й.Сталіна із республіканських та союзних НКВС і НКДБ, військової розвідки (ГРУ і РУ РСЧА), УШПР і ЦШПР. Стислу історію і роль останніх в організації партизанської боротьби, при доступності джерел, загалом розкрито. Трохи дивує (на тлі багатолітньої присутності у виданнях з означеної проблеми) відсутність ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У - політичних надбудов війни на знищення, яким, власне, й підпорядковувалися зазначені установи. Зі змісту випливає, що "сталінські командос", окрім того, що воювали з українськими повстанцями, знищували у тилу противника господарські об'єкти та інфраструктуру, виконували завдання терористичного й розвідувального характеру, пропагували поточну політику партії… не менш активно грабували населення, пиячили, ґвалтували жінок. О.Гогун пише й про міжвідомче суперництво. На тлі цього бачимо намагання автора дати характеристику особовому складу партизанських формувань, розкрити проблемні питання: матеріальне забезпечення і провокування терору проти мирного населення.

Історик вичерпно охарактеризував рівень дослідження проблеми та розглянув роль в організації більшовицької війни у тилу зазначених вище силових установ; їхня діяльність простежується у стислому огляді історії партизанської боротьби. Окреме місце відведено дослідженню напрямів діяльності радянських партизанів, хоча доречно було б розмежувати вміщені в одному підрозділі бойові дії та диверсії. По-перше, у контексті поділу, введеного в книжці, по-друге, з огляду на активне поширення у роки війни практики навмисних підривних дій на комунікаціях, на відміну від відкритих бойових нападів - класичної тактики учасників боротьби в тилу противника.

Далі по тексту знаходимо категоричні судження, що йдуть у руслі тези автора про радянський партизанський рух як однозначно централізований і контрольований процес. Зокрема, О.Гогун вважає, що причиною вступу населення до загонів були: на першому місці - страх перед репресіями щодо себе та родини, на другому - бажання отримувати зарплати, які нараховувалися партизанам (с. 321). Однак із цим важко погодитися, принаймні в такій абсолютизованій формі. Сама собою відмова могла й не мати тяжких наслідків. У згаданому вже Путивльському районі за декілька днів до початку нацистської окупації на пропозицію 200 учасникам винищувальних батальйонів стати партизанами зголосилося тільки 24 особи, решта була мобілізована до лав РСЧА.

Категоричності знаходимо по тексту й далі. Зокрема, в питанні забезпечення партизанів продовольством та одягом: історик вказує на реквізиції як найбільш поширену форму їх отримання. Він не прив'язує сталінських командос до будь-якої місцевості, вважаючи, що тільки мобілізовані в цьому регіоні могли користуватися добровільною допомогою з боку населення (с. 362). Зазначена проблема розглядається в одному розділі з провокуванням сталінським спецназом терору нацистів, яке, чого не виключає О. Гогун, було головним завданням радянських диверсійних, бойових та терористичних формувань (с. 388). Доречно у цих випадках провести корегування концепції або ж застерегти існування іншої, неабсолютизованої тенденції.

Звернімо увагу на партизанський загін під командуванням капітана Ф.Демченка. Створений орієнтовно 11–13 липня 1941 р. зусиллями НКВС і РСЧА у складі близько 60 осіб, він по суті є першим таким формуванням радянських командос в Україні, а його командир був цілком включений до воєнно-політичного механізму сталінської країни Рад. У 40-сторінковій доповіді для органів держбезпеки за період війни він писав стосовно забезпечення харчами свого загону, зокрема, й таке: "Питання щодо продовольства стояло гостро. У лісистих районах хліба в селян було мало з урожаю 1940 р., а колгоспні запаси розібрали й поховали. У колгоспних коморах брати нічого було, а насильно брати у селян я не міг. Тому доводилося перевдягати партизан під червоноармійців чи поранених і збирати продовольство на добровільних началах. Результати були кепські, але ніколи не викривалося розміщення партизанів поблизу того чи іншого села. Де заставали колгоспні продукти, свиней чи худобу, там забирали. Я уникав можливості озлобити проти себе селян".

Що ж до провокування терору, наведемо рядки з доповіді партизана загону Ф.Демченка Михайла Чевіна. За його словами "14 липня 1941 р. загін базувався на південній частині смт Корнин Житомирської області на території МТС. Надвечір біля них з'явився противник, що рухався з боку Фастова: бронетранспортер, вантажівка та два мотоцикли. Не доїжджаючи до Корнина, німці відкрили побіжний вогонь по містечку. Командир Ф.Демченко наказав зайняти оборону і, не очікуючи наближення ворога, особисто відкрив вогонь з автомата по ньому. Після чого техніка зникла. На запитання, чому бійці загону не вжили заходів до її знищення разом із живою силою, а викрили себе, той повідомив, що "хотів уникнути кровопролиття і побиття мирного населення смт Корнин, бо німці вслід за цими машинами могли надіслати більші сили, які, щоб помститися, можуть знищити Корнин".

Схожих фактів є вдосталь, але в праці, що претендує на багатовимірність, таких аргументів не бачимо. Отже, необхідне корегування окремих розділів книжки. Наведене стосується початку війни, і важливо показати ґенезу поглядів на її ведення і як трактувалося ставлення до порушених вище питань на різних етапах централізації та керування боротьбою.

Ускладнює сприйняття тексту розлоге цитування документів, оскільки перед читачем книжки, яка означена як науково-популярне видання, покликаним аналізувати інтелектуальний пошук історика, постають страшні картини з реальності партизанських буднів, трактовані автором як закономірні прояви сталінської війни на знищення, у тому числі факти канібалізму серед партизанів. Однак, рухаючись за цією концепцію у зворотному напрямку, буде доволі складно знайти сталінізм серед перших англійських колоністів у Новому Світі, які, опинившись в складних умовах, також практикували канібалізм.

З одного боку, науково-популярний характер - це добре: видання орієнтоване на широке коло читачів. З другого - є чимало контраверсійних питань, навколо яких тривають наукові дискусії й сьогодні.

Вадою монографії є й те, що, попри заявлене завдання відтворити багатовимірну картину партизанської боротьби, переважно йдеться про з'єднання С.Ковпака, О.Федорова та О.Сабурова. Так, перші два з'єднання є втіленням партійно-радянської влади й були залишені, власне, для підпільної та партизанської роботи, а О.Сабуров числився перевіреним кадром НКВС і зарекомендував себе найкращим чином. Але історія партизанської боротьби знає й інші приклади, коли люди, маючи вибір перед, наприклад, теоретичною і практичною платформою ОУН-УПА і радянською владою, займали нейтральну позицію, вважаючи боротьбу перших авантюрною в підрадянській Україні, а на других покладаючи сподівання (у разі перемоги над нацизмом) щодо політичних та економічних змін у країні. У роки сталінізму або такі загони не визнавалися керівниками "силових" структур, або ж чинилися перешкоди на шляху до визнання. Такі з'єднання мали сміливість діяти від імені компартії чи навіть самостійно.

Сподіваємося, наближення до комплексного розкриття проблеми є справою недалекого майбутнього, в чому позитивну роль, незважаючи на низку вад, безперечно, відіграє й рецензоване дослідження.