Александр Гогун, «Сталинские коммандос», видавництво «Центрполіграф»

Книжка російського історика Олександра Гогуна, котрий нині живе в Німеччині, присвячена історії радянського партизанського руху на українських теренах. Графічне оформлення, як і назва, викликають попервах нехороші підозри — чи не принесено науковість видання в жертву популярності? Проте вже перші сторінки підозри розвіюють — текст є результатом виваженого детального аналізу непростого історичного періоду.

У книжці широко використано щоденники і спогади самих партизанів, архівну документацію НКВС та Червоної Армії, свідчення очевидців. Багатий пласт інформації читач отримує з розвідувальних даних та архівних документів двох інших потужних армій — УПА та польської Армії Крайової, ареали бойових дій та період існування яких значною мірою перетинаються з червоним партизанським рухом.

Автор розглядає період 1941—1944 років, тобто час перебування червоних партизанів в Україні. Концентруючись на малодосліджених аспектах партизанського руху, він відважується обговорювати проблеми, котрі в радянській історіографії були відверто табуйовані, а за роки незалежності досліджувалися дуже небагатьма кваліфікованими дослідниками.

Зокрема, Олександр Гогун скрупульозно розглядає причини повного провалу спроб організувати дієвий партизанський рух в Україні в 1941 році, а також поступового посилення партизанського руху впродовж наступних двох років німецької окупації України.

Але в книжці йдеться не тільки і не стільки про глобальні історичні процеси, скільки про бойове та побутове життя радянських партизанів в Україні, їхні стосунки з іншими підпільними військовими організаціями, «Великою землею» та місцевим населенням. І тут плакатний образ «полум’яних борців» у дзеркалі архівних даних зазнає радикальної трансформації.

Приписки, намагання видати чужі досягнення за свої, низький рівень компетентності, пияцтво і, найголовніше, звіряча жорстокість, яка супроводжувалася розбоями та пограбуваннями мирного населення, — таким є сухий залишок вражень про партизанські будні після прочитання книжки Олександра Гогуна.

На основі архівних документів та свідчень очевидців історик доходить висновку, що прорадянські партизанські загони з допомогою малозначущих у військовому вимірі диверсій нерідко свідомо провокували німецьку окупаційну адміністрацію на терор проти місцевого населення. Звісно, це не знімає з нацистів відповідальності за масові вбивства й репресії проти невинних людей, але й партизанські подвиги теж видаються сумнівними.

Для ревних борців з «очорненням нашого минулого» відразу зазначимо, що автор аналізує дані, отримані з різних джерел, і якщо спогади й свідчення бійців ОУН та АК ще можна списати на упередженість і тенденційність «буржуазних націоналістів» (хоча останні нерідко виступали радше в ролі союзників червоного партизанського руху), то архівні документи НКВС і партизанських штабів запідозрити в упередженості складно.

Стиль викладу матеріалу — подекуди сухувато-науковий, що, звісно, не найкращим чином позначається на читабельності, — дозволяє подати матеріал об’єктивно і безсторонньо, а отже, читач має можливість зробити власні узагальнення і висновки. А любителі вивчати історію за Пікулем можуть текст і не здолати.

Щоправда, є в книжці й кілька випадків чи то необережного використання термінів, чи то просто описок. Зокрема пасаж про «бандерівський батальйон «Нахтігаль», котрий перебував на німецькій службі», звучить трохи дивно. Хай там як, але сформований у 1941 році у складі вермахту охоронний батальйон «Нахтігаль» все-таки був німецьким, хоч і складався з українців, значна частина яких згодом улилася в УПА. Нікому ж не спадає на думку називати радянські підрозділи, частина особового складу яких потрапила в РВА, «власовськими дивізіями».

Дискусійним є і винесене в заголовок книжки визначення «сталінські командос». Автор пояснює вибір терміна бажанням підкреслити підпорядкованість радянського партизанського руху центральній владі і його спрямованість на результативність воєнних дій — безвідносно до можливих втрат серед місцевого населення. Причому «командос» автор протиставляє «інсургентам» — повстанцям, котрі є представниками окремих національних, етнічних або соціальних груп і діють в інтересах цих груп. Концепція виходить цікава, але термін «командос» має свою потужну конотацію. І порівняння військових частин, зазвичай елітних, які діють, використовуючи нестандартні тактики, із сільськими дядьками, котрі сидять десь у волинських болотах і переймаються виключно проблемами власного виживання, видається трохи кумедним.

Проте, попри дрібні неточності, книжка Олександра Гогуна є ґрунтовною історичною працею про складний і досить погано вивчений період. Її можна сміливо рекомендувати всім, хто цікавиться історією Другої світової війни.