Щасливе число 13

Тоді юнаки, особливо після виходу фільму "Винищувачі", мріяли про небо, про професію військового льотчика. І Ваня Драченко не був винятком.

Йому пощастило: він, уродженець села Велика Севастянівка на Черкащині, отримав направлення в аероклуб. Через багато років у своїй книжці "На крилах мужності" він так опише перший політ: "…На аеродромі вишикувалися полотняні У-2. Уже працювали мотори, свистіли пропелери. І ось я прив'язуюся ременями, приєдную переговірний шланг. Легкий розбіг - і пішли. Літак починає підніматися у дзвінку блакить. Під крилом - вигнута спина планети… Спокійно цокає годинник на приладовій дошці, а на душі в мене співає музика. Я, хлопець, який виріс в українській хаті під зотлілою солом'яною стріхою, який бігав до перших морозів босоніж і пізнав абетку за єдиним у класі букварем, запросто даю собі раду з крилатою машиною! Я - володар неба!"

В аероклубі, а потім у льотному училищі І.Драченко вчився робити петлі, виражі, піке, свічки. А коли ходив у звільнення, то на цивільних, як майбутній льотчик, дивився трохи погордливо…

Його бойовий шлях розпочався на Курській дузі. Після закінчення військової школи льотчиків він у травні 1943 року прибув на фронт. Його улюблена поетеса Юлія Друніна писала: "Кто говорит, что на войне не страшно, тот ничего не знает о войне!" "Так, часом було страшно", - пише Іван Драченко у своїй книжці. - Було дуже страшно. І волосся сторчма ставало. І страх душив. Але в тому ж і річ, що ми знаходили сили, збирали волю в кулак і переборювали це почуття".

Перший бойовий виліт молодий льотчик здійснив 5 липня, на 22-му вильоті 14 серпня в районі Харкова, рятуючи командира полку, він таранив винищувач противника. Приземлився на парашуті. Під час тарану був тяжко поранений і непритомним потрапив у полон.

Страшні дні пережив Іван Григорович у нацистському таборі в Полтаві. Побої, катування були звичайною справою. Льотчикові спотворили обличчя, вибили зуби, він остаточно втратив праве око, пошкоджене ще в бою… Наша армія продовжувала наступ, і гітлерівці спішили забратися з Полтави. У вересневу ніч полонених повантажили в криті машини й повезли кудись. Усі розуміли: це остання путь. Драченко й іще один льотчик по дорозі вбили конвоїра, який сидів у кузові, й вистрибнули на ходу. За кілька днів Іван Драченко зустрівся в лісі з нашими розвідниками.

Потім був госпіталь у Москві. Його довго лікували… Замість правого ока вставили скляний протез.

Хворий довго умовляв професора Сверлова, благав "не позбавляти неба", і зрештою "вибив" у нього довідку такого змісту: "Молодший лейтенант Драченко І.Г. направляється у свою частину для подальшого проходження служби". Цей документ знову відкривав льотчикові дорогу в небо, і він одразу вирушив у рідну частину.

Був березень 1944 року. Ось як описує І.Драченко в розділі "Знову в строю" своє повернення: "На аеродромі ми жили в невеликих будиночках, досить пошкоджених. Більшість віконець у них були забиті фанерою. Попід стінами - нари, на цвяхах - шоломофони, планшети, куртки. Оселився я в цьому мурашнику, який нізащо в житті не проміняв би на жодні апартаменти. Усе тут своє, знайоме - люди, обстановка, запахи, звуки. Проговорили тоді допізна. Лежать хлопці на нарах, не сплять, а за вікнами рвучкий вітер шарпає дерева. Кружляє змерзлий вартовий, постукує чоботом об чобіт…"

А вранці із завмиранням серця сів Драченко в літак і… злетів! Дістався йому штурмовик №13. Багато льотчиків посміювалися, радили піти до комполку і номер поміняти. Справді, у льотчиків були повір'я - не голитися перед вильотом, не прощатися з товаришами, не брати з собою фотокарток близьких і, звичайно ж, побоювалися числа 13. Але Іван Драченко категорично відмовився міняти бортовий номер на своєму штурмовику!

І ось він і його друг Костя Круглов отримують завдання розвідати переправи противника на річці Серет. Летять і бачать, що прямо по фарватеру - два німецькі бронекатери. Драченко дав наказ атакувати, і обидві машини рвонули в піке, стріляючи "ересами" - реактивними снарядами. Зробивши кілька заходів і маневруючи, вдалося потопити фашистські катери й благополучно повернутися на базу. А за кілька днів Івана Драченка й Костянтина Круглова викликав комполку і повідомив, що катери були штабними, і знищено 13 фашистських генералів…

Багато ще вильотів здійснив І.Драченко. А начальство навіть не здогадувалося про його недугу. Але в березні 1945-го льотчика "викрили". Ось як пише про це сам Іван Григорович: "Якось я протирав хустинкою праве око, а воно зіницею перевернулося на 180 градусів. Хтось крикнув: "Браття, що це з Іваном?" Хлопці побачили під правою бровою білу пляму. І я признався у своїй ваді. Мені вчинили сувору перевірку. Сам заступник комдива полковник Володін піднявся зі мною в повітря, перевіряв техніку пілотування й тактику. За польотом спостерігав командир корпусу генерал Рязанов. Коли приземлилися, генерал сказав: "Добре, якби всі льотчики так літали. Нехай воює до Перемоги". Так воно й вийшло. Останні вильоти І.Драченко зробив на Берлін і Прагу. Йому тоді йшов 23-й рік.

Івана Драченка називали людиною з легенди. Але він щоразу відповідав: "Ніякої легенди не було. Була жорстока війна, і щоб перемогти, треба було викластися повністю. Іншого шляху в нас просто не було".

Герой Радянського Союзу маршал авіації С.Красовський (колишній командувач 2-ї повітряної армії, де в одному з полків пройшов війну І.Драченко) пише у своїй книжці "Життя в авіації": "Іван Григорович Драченко - унікальна особистість. Він - єдиний льотчик у Збройних Силах СРСР - Герой Радянського Союзу і повний кавалер ордена Слави. Я знав багато талановитих повітряних бійців - штурмовиків, але Драченко вирізнявся особливою сміливістю, зухвалістю, тактичною грамотністю, великою волею і самовладанням. Уславлений пілот-штурмовик брав участь у визволенні України, Молдавії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, закінчив війну в поваленому Берліні…

Здійснивши 178 бойових вильотів, І.Г.Драченко провів 24 повітряні бої, знищив 76 танків і бронетранспортерів, 57 артилерійських гармат, 654 автомашини, 122 підводи з вантажем, 7 складів з боєприпасами і майном, 6 залізничних ешелонів, 13 дотів, розбив 4 мости, збив 5 і знищив 9 літаків на ворожих аеродромах. І це все - на штурмовику №13. Легендарна особистість!"

Після війни відважний льотчик-штурмовик вступив до Військово-повітряної академії, але 1947 року за станом здоров'я був звільнений у запас у званні капітана. Через 6 років закінчив юридичний факультет Київського державного університету, потім аспірантуру. Працював директором школи, потім заступником директора Палацу культури в Києві, був і на інших відповідальних посадах. Його немає з нами вже 25 років.

А мешкав Іван Григорович у будинку №34-а на вулиці Грушевського. У цьому будинку в різні роки жили й інші відомі люди - Тричі Герой Радянського Союзу Олександр Покришкін, Герой України Геннадій Удовенко, Двічі Герой Радянського Союзу Володимир Лавриненков. Кожному із цих героїв на будинку встановлено меморіяльну дошку. Тільки немає меморіяльної дошки на згадку про Івана Драченка - одного з чотирьох повних кавалерів ордена Слави, відзначених званням Герой Радянського Союзу. Чому? Адже Іван Григорович прожив у цьому будинку майже 30 років!

Напевно, якби він був живий, то сказав би, що вшановувати його не треба. Мовляв, не він один брав участь у війні. І справді, обидві його книжки, "На крилах мужности" і "Заради життя на землі", буквально населені чудовими людьми. І.Драченко з величезною любов'ю розповідає про своїх полкових побратимів, друзів-товаришів, командирів і рядових, про радість перемог і гіркоту втрат… Він доводить, що всі ці люди мали унікальний історичний досвід. А цей досвід, безцінний, бо вчить, як вистояти в неймовірно важких умовах, як не зрадити своїх, не зневіритися. Як стати і як залишитися Переможцем! Іван Григорович пише лише про те, що знає напевно. А перо в нього - точне, перо - чесне. Це і є найголовніше в книжках про війну.

Іван Григорович закінчує свою літературну сповідь патріота й воїна таким проханням: "Прошу вас, вчитайтеся в ці слова, які я почув від сивого капітана. Він дотягнув свою палаючу машину до аеродрому і помирав у нас на руках: "Ви тільки збережіть пам'ять про нас. І тоді ми, пішовши з життя, нічого не втратимо!" Збережіть пам'ять… Прекрасно сказано!