Рік жертв Великого терору: вшануймо пам'ять репресованих

Указом очільника держави нинішній рік проголошено Роком Української революції 1917–1921 років. Заплановано, зокрема, низку заходів на вшанування видатних її учасників - творців національної державності.

А цьогоріч восени ми будемо згадувати ще одну подію - Великий терор 1937–1938 років, жертвами якого стали й колишні діячі Центральної Ради. Не дивно, що нарівні з відзначенням ювілею Української революції громадськість запропонувала провести в країні інформаційну акцію "Рік жертв Великого терору".

Журналісти - ініціатори акції - висловлювалися за підготовку указу президента України "Про заходи у зв'язку з 80-ми роковинами Великого терору - масових політичних репресій 1937–1938 років" (указ видано 23 березня 2017 р.). На думку активістів Всеукраїнського благодійного фонду "Журналістська ініціатива", це сприятиме гідному вшануванню пам'яті репресованих і приверне увагу суспільства до трагічних подій, спричинених насильницьким упровадженням комуністичної ідеології. Століття тому ця ідеологія запанувала в сусідній Росії (згодом - в СРСР), проте й після розвалу імперії зла багато чого з її політичних пріоритетів досі не вивітрилося з гарячих голів у владній верхівці РФ. "У час захисту України від новітньої російській агресії важливими є заходи, спрямовані на відродження національної пам'яті й утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства", - вважає президент фонду Людмила Мех.

Ще навесні 2015-го в статті "Список Сандармоху": убієнні сини (і "пасинки"?) України", опублікованій у DT.UA, я порушував питання, які неминуче висуне на порядок денний календар меморіальних дат, - ідеться про 80-ті роковини Соловецької трагедії. Пропонувалося, зокрема, уточнити й доповнити список репресованих співвітчизників, що відбували покарання в Соловецькій тюрмі і були страчені поблизу Медвежої Гори (Карелія) в переддень більшовицького свята - 20-річчя жовтневого перевороту. Певним підсумком проведених архівних досліджень став вивірений за доступними в Україні документальними джерелами перелік, що містить короткі біографії соловецьких в'язнів-українців і осіб, чиї долі пов'язані з Україною, розстріляних в урочищі Сандармох 27жовтня - 4 листопада 1937 року. Цей оновлений "Список Сандармоху" налічує 287 прізвищ (плюс окремо згадуються ще двоє "репресованих за першою категорією" - професори з України Йосип Зозуляк і Борис Піроцький). Останніх хоч і внесено до розстрільних протоколів трійки Ленінградського обласного управління НКВС СРСР, але страчено не в Карелії: обох чекісти вивезли у справах слідства до Києва і там виконали вирок після 20 листопада 1937-го.

Нині можна упевнено сказати, що з попередніх списків максимально усунуто виявлені помилки, перелік біографій істотно доповнено і на цій основі внесено правки до статті "Список Сандармоху" у Вікіпедії (яка донедавна містила два недосконалі переліки з різних джерел). Тепер у Вільній енциклопедії - єдиний оновлений список, уперше опублікований мною у спецпроекті Міжнародної інформаційної агенції "Вектор ньюз".

Аналізуючи матеріали "Списку...", уважний читач знайде в ньому десятки людей різних національностей, яких раніше дослідники не віднесли до категорій жителів або уродженців України. Показовий приклад: Яків Захарович Торський (Інденбаум), 1902 року народження, єврей, виходець з міщан колишньої Подільської губернії, вважався уродженцем Могилева, що в нинішній Білорусі. Як видно з архівних документів, мала батьківщина Торського - місто Могилів-Подільський на Вінниччині. Свого часу цей кадровий червоноармієць брав участь у боях, обіймав командні й політичні посади, закінчив 2-гі Петроградські артилерійські курси (1919–1920), курси Вищої школи штабної служби (1922), один курс Військової академії. Відтак став співробітником радянської військової розвідки (1927–1935), входив до складу фінської резидентури Іноземного відділу ОДПУ як помічник резидента, в 1930-х - завідувач Торгпредства СРСР у Фінляндії. З 1935-го керував конторою Ленкондитерзбут Наркомхарчопрому СРСР. Заарештований навесні 1936 року в РРФСР, звинувачений у троцькістській діяльності. Дістав п'ять років таборів і потрапив на Соловки. Розстріляний 4 листопада 1937-го, реабілітований Ленміськсудом 1956 року.

Таким самим загубленим у раніше складених списках був педагог, професор кафедри історії Дніпропетровського державного університету й науковий співробітник Дніпропетровського історичного музею Максим Олександрович Юр'єв. Він народився 1895 року в Кишиневі (нині Республіка Молдова), росіянин дворянського роду, з сім'ї офіцера, був членом ВКП(б). Жив у Дніпропетровську (нині Дніпро). Заарештований 28 листопада 1935-го, звинувачений у троцькістській діяльності. Дістав п'ять років ув'язнення й відбував його на Соловках. Страчений 2 листопада 1937 року, реабілітований 1956-го.

Тижневик DT.UA не раз першим розкривав широкому загалу віднайдені імена убієнних синів і доньок України - людей, що десятки років перебували поза увагою вітчизняних дослідників. Серед таких соловецьких політв'язнів, приречених на смерть у роки Великого терору, нагадаємо, є українці Григорій Марченко і Григорій Вакар (поет-футурист, автор роману "Поїзди підуть на Париж", літературне ім'я - Ґро Вакар). А про ще одного їхнього співтабірника - Євгена Черняка, журналіста, літератора, автора книжки публіцистики "Листи з чужих країн", - розповім докладніше в цій публікації. Бо мушу не просто подати його короткий життєпис, а й захистити ім'я українця-патріота від необґрунтованих звинувачень в "авантюризмі".

Євген Черняк

"Галичанин" як вирок

Євген Йосипович Черняк народився 1895 року в селі Чехи на Галичині - так записано в табірній справі, що зберігається в архівних фондах Управління ФСБ Росії по Республіці Карелія. Наприкінці 1990-х, перебуваючи в службовому відрядженні в Петрозаводську, я ознайомився з низкою документів про українців-соловчан (це приблизно півтора десятка справ) і привіз ксерокопії віднайдених матеріалів до Києва - для підготовки науково-документального видання. Щоправда, у відомих спогадах Олени Гавричевої, онуки репресованого, вказано іншу дату народження її діда - 25 грудня 1896 року (див. "Возвращенные имена. Книга памяти России"). Також зазначимо, що від 1946 року мала батьківщина галичанина має іншу назву - тепер це село Лугове Бродівського району на Львівщині.

Селянський син Євген Черняк змалку мав потяг і здібності до навчання. Він опинився на території Росії в часи Першої світової війни: служив у царському війську, воював як червоний командир, згодом здобув вищу освіту - фах історика (1919-го закінчив ще й курси бухгалтерів). Водночас опанував кілька мов: німецькою й англійською міг писати; польською, чеською і російською вільно читав. Буремного 1918-го вступив до компартії, в якій перебував півтора десятка років.

Від середини 1920-х як творча особистість долучався до редагування журналу "Життя й революція", що виходив друком у Києві в 1925–1934 роках. На етапі становлення цього видання молодий інтелектуал працював пліч-о-пліч із професором-літературознавцем Олександром Дорошкевичем, поетом Миколою Терещенком, письменником і редактором газети "Пролетарська правда" Іваном Лакизою. Журнал публікував наукові розвідки, надавав свої сторінки для літературних дискусій, висвітлював проблеми театру, музики тощо. Сам Черняк писав, зокрема, про те, як сусідня Польща наділила селян землею (публікація 1926 р.), про становлення кіномистецтва в Україні й за кордоном (1928), подав також серію пізнавальних статей "Листи з дороги" - про письменницьке відрядження до країн Європи.

Згодом відповідальний редактор місячника, що мав консолідувати пролетарських митців (але друкував і неокласиків, авангардистів), переїхав до Харкова - тогочасної столиці УСРР. Певний час Черняк обіймав посаду заступника завідувача культпропу окружного й міського комітетів КП(б)У (1930–1932). Якщо вірити архівним документам Державного політичного управління, ось що згадував про той період один з репресованих літераторів Мирослав Ірчан: "Літом 1931 року Черняк викликав мене та [Леся] Курбаса до міського партійного комітету й дав мені завдання написати для "Березоля" нову п'єсу про Західну Україну, - зафіксовано в протоколі допиту драматурга від 1 лютого 1934 року. - Відтоді я почав часто зустрічатися з Курбасом, який ніколи не приховував своїх антирадянських настроїв та свого націоналізму…"

У Харкові 1932 року вийшла друком книжка Євгена Черняка "Листи з чужих країн", за яку заступник головного редактора видавництва "ЛіМ" Іван Лакиза був виключений з КП(б)У. Згодом його поновили в партії в Москві, але в грудні 1934-го заарештували як "члена контрреволюційної терористичної організації". Усі звинувачення Лакиза заперечував, слідство і суд назвав комедією, а в таборах Сибіру, куди його відправили на десять років, "окрема трійка" УНКВС Новосибірської області наприкінці Великого терору (в листопаді 1938-го) ухвалила письменникові новий присуд - розстріл...

Самого ж Черняка, який на той час обіймав посаду заступника директора Українського науково-дослідного інституту історії матеріальної культури, чекісти зробили одним з фігурантів сфабрикованої групової справи "Української військової організації". Як зазначено в обвинувальному висновку, "УВО" готувала повалення радянської влади шляхом збройного повстання. Слідчі ДПУ погрозами, тиском, тортурами змушували жертв "визнавати вину". У протоколі допиту від 21 червня 1933-го читаємо такі, приміром, "зізнання" професора Черняка, зроблені, вочевидь, під диктовку чекіста (тут і далі цитати мовою оригіналу): "...Будучи редактором "Життя й революція", я в разгар борьбы партии с хвильовизмом представлял страницы журнала для выступления Филипповичу, Зерову, Дорошкевичу и другим выступить в защиту хвильовизма. Фактически, я дал возможность создать единый фронт против партии, путем вмещения статей в защиту Хвилевого, представителям украинских контрреволюционных кадров..." Судова трійка при колегії ДПУ УСРР 23 вересня1933-го ухвалила вирок за статтею 54 (пункти 2, 4, 7, 11) Кримінального кодексу УСРР - 10 років виправно-трудових таборів.

За звинуваченнями в контрреволюційній діяльності в 1930-х буде ув'язнено чимало представників національної інтелектуальної еліти. Зо два десятки тільки авторів позапартійного журналу "Життя й революція" стануть мешканцями бараків і тюремних камер на горезвісному архіпелазі у Білому морі. Серед імен соловчан з України, які раніше друкувалися в згаданому виданні, Василь Атаманюк, Марко Вороний, Микола Зеров, Василь Мисик, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер'ян Поліщук, Клим Поліщук, Олекса Слісаренко, Павло Филипович, Іван Шаля, Гео Шкурупій... Більшість з них підручні більшовицької партії відправлять у північні широти - на приполярну 65-ту паралель - і там удруге звинуватять як українських націоналістів, які нібито створили контрреволюційну організацію (у таборі!), після чого розстріляють в урочищі Сандармох восени 1937 року. А декого з літераторів (Олексу Влизька, Григорія Косинку) разом із групою інших митців, звинувачених у "тероризмі", нагадаємо, стратять у грудні 1934-го - ще до апогею масових репресій Великого терору, коли "Сталін і Єжов хотіли "прямої фізичної ліквідації всієї контрреволюції", що означало знищення ворогів "раз і назавжди" - так написав історик Тімоті Снайдер, професор Єльського університету (США) у відомій книжці "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним".

На Соловках Євгена Черняка тримали в одиночній камері спецізолятора, де в той час перебували й кілька його односправників - Сергій Вікул, Яків Войтюк, Микола Ерстенюк, Олекса Яворський, Йосип Букшований (останнього розстріляють у другому соловецькому етапі в грудні 1937-го в Ленінградській області)... Перелічені політв'язні - здебільшого галичани або особи, що певний час жили й працювали за кордоном УСРР (у Польщі, Німеччині, Австро-Угорщині). Приміром, Сергій Вікул у минулому входив до Української Центральної Ради, був урядовцем міністерства праці Директорії УНР (1919). Відтак виїхав до Німеччини, співпрацював як референт із представництвом СРСР у Польщі, був редактором українсько-американського видавництва "Космос" у Берліні, контактував з КПЗУ. Приїхав до УСРР 1928 року, обіймав посаду наукового співробітника Інституту економіки Всеукраїнської асоціації марксо-ленінських інститутів, згодом - завідувач сектору Партвидаву ЦК КП(б)У. До арешту жив у Харкові.

Через сувору ізоляцію групи "увістів" про деяких з них маємо обмаль відомостей з неволі. У тюремній довідці, датованій жовтнем 1937 року, так описано "провини" ув'язненого Черняка, який "проводив шкідницьку роботу на нацкультфронті": "в лагере издевался над полит[ической] неграмотностью следователя, ведшего его дело. Связан и входит в группу заключенных - осужденных по делу "УВО", продолжающих вести к-р (контрреволюційну. - С.Ш.) деятельность в лагере". Далі - розстріл 3 листопада 1937-го і реабілітація у період "хрущовської відлиги" другої половини 1950-х років.

Членів сім'ї професора - дружину Олену Вензель, уродженку Богодухова на Харківщині, і єдину доньку - змусили назавжди залишити Україну, прирекли на поневіряння в російських провінціях. У повоєнних 1940-х Олену як "агронома-переселенця" (до вигнання з Харкова вона була директором Науково-дослідного інституту захисту рослин) відправили з Владимирської області на "освоєння земель Карельського перешийка". На чужині жінка й померла 1987 року. Реабілітували її в 1950-х після реабілітації чоловіка, але доньці, записаній на батькове прізвище, довелося ще й за брежнєвських часів пережити шок. Коли вона мала всі підстави обійняти посаду завідувача Бєлгородській обласній бібліотеці, інструктор міськкому КПРС заявив претендентці, що вона не може бути працівником ідеологічного фронту, позаяк є донькою "ворога народу".

Чи був патріот "авантюристом"?

В Інтернеті можна знайти "Словник музейників України (1917-1943)", де згадується "Черняк Євген Йосипович (1895, с. Чехи Бродівського пов[іту], Галичина - 3 листопада 1937, Сандормох) - авантюрист (курсив мій. - С.Ш.). У 1926-27 співробітник ГПУ. Запропонував Н.Суровцовій за гроші працювати сексотом, стежачи за Ю.Коцюбинським, В.Ауссемом та Мих.Левицьким. Її відмова призвела до її арешту (Суровцова Надія Віталіївна [18 березня 1896, Київ - 13 квітня 1985, Умань]. Спогади. К., 1996. С. 202)".

Якщо поцікавитися, що ж писала Надія Суровцова 1955 року в заяві на ім'я генерального прокурора СРСР, то знайдемо таке: "В 1927 г. была вызвана в ГПУ, где сотрудник Черняк предложил мне за деньги давать сведения о ряде крупных руководящих работников-коммунистов. Насколько я знала, сам Черняк членом партии не был". В інших публікаціях про Суровцову вітчизняні історики зазначають, що "пропозиція стати таємним інформатором ("сексотом") ГПУ була зроблена... 1926 (1927?) р. якимось Черняком (очевидно, псевдонім) з апарату харківського ГПУ". Порівняймо: Євген Йосипович Черняк був членом партії, жив у той час у Києві, був відповідальним редактором журналу. Неможливо уявити собі, щоб чекістський невдаха-вербувальник поїхав у тривале творче відрядження до країн Європи і після того майстерно, з екскурсами в історію, описав у журналі свої закордонні мандри (група українських літераторів відвідала тоді Варшаву, Берлін, Відень, Венецію, Монако, Ніццу, Париж...). То чи є серйозні підстави кидати тінь на українського патріота й ототожнювати його з якимось не відомим жодному з дослідників представником репресивних органів - можливим однофамільцем або ж з особою, що могла просто назватися чужим прізвищем?

В одній з журнальних публікацій 1928 року про відвідини Німеччини Євген Черняк навів витяг з читацького листа, вміщеного в газеті білогвардійських емігрантів "Руль". Про тогочасне життя в УСРР росіяни в Берліні дізнавалися, зокрема, таке (цитата мовою оригіналу): "Никогда еще вероятно ни в какой стране нацменшинства не были так бесправны, как русские на Украине…" Письменник не оминув увагою і "гадючого шипіння" білогвардійців у бік України. У російських емігрантів "і мужики на Волині "православные русские" і "наши русские в Галиции"… але крім того вони й найгіршою провокацією не гребують".

Хай це щире слово на захист доброго імені Євгена Черняка буде даниною його пам'яті. А також усім, хто впав жертвою кремлівських убивць ще тоді, коли для наших співвітчизників не були дивиною війна Росії проти УНР, а потім і штучний Голодомор-геноцид, і кривавий політичний терор у червоному СРСР... І в XXI столітті ворог, як бачимо, вчинив проти України збройну агресію, розпалив одну з тих загарбницьких воєн, якими хронічно хвора на великодержавність імперія поневолювала сусідні народи, зазіхала на чужі території, називаючи це "собіратєльством зємєль". А позаяк історія має властивість повторюватися, як-от нині, коли в нашого агресивного сусіда знову стався напад божевілля (у вигляді "защіти русского міра"), то не забуваймо її важких уроків і в Рік Української революції, і в Рік жертв Великого терору.