"Остання адреса" Геннадія Садовського "Любіть Україну за важке минуле та сучасне. Любіть її, як я її любив!"

На Соловках український отаман-політв'язень Геннадій Садовський журився: "Якщо ми винні, що програли революцію, то не тільки ми винні, а винен і весь наш народ. Спробуйте творити нову національну Українську Державу, коли дядько на запитання, якої він національности, відповість - православної"...

Час минув - і вільна Україна постала.
А справа революції
живе й досі

Про цього активного діяча Української Народної Республіки збереглося обмаль відомостей в архівних тюремних справах. Але на біломорській каторзі він був помітною постаттю: недарма ж у книжці Семена Підгайного саме спогадами про Геннадія Садовського відкриваються "Соловецькі портрети". Співтабірники знали й поважали українського отамана - високого, стрункого, з блакитними очима й русявим чубом. Поважали за його відданість справі національного визволення.

Геннадій походив з родини церковнослужителя. Народився 1897 р. у селі Чернички теперішнього Козятинського району Вінницької області (у протоколі засідання особливої трійки УНКВС СРСР по Ленінградській області місцем народження записано село Ков'яги на Харківщині). Але з протоколу не дізнатися, якою людиною був репресований, як він поводився в таборі, з ким спілкувався, про що мріяв і що говорив. Лише в деяких документах (про в'язнів Олексія Сарвана і Галактіона Кіпіяні) збереглися скупі, однак промовисті рядки вказівки чекістам (від Попова - Монахову, жовтень 1936 р.): "Заключенных Сарван[а] А.Г., Садовского Г.Л., Кипияни Г.А. лишите всех зачетов и привлеките к ответственности за а/с (рос. - антисоветскую. - С.Ш.) агитацию".

У небезпечних для сталінського режиму "контрреволюціонерів" саме добігали кінця строки ув'язнення, тож оперчастина всіляко затримувала "контру", "шиючи" нові справи. Наприкінці грудня 1936-го галичанину Олексієві Сарвану - професорові історії, який працював у таборі кухарем, висунули обвинувачення, а 9 серпня 1937-го на Соловках відбувся суд: в'язню додали п'ять років. Г.Садовському, як пише С.Підгайний, додали три роки: "Тихо, як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор"...

"...Прийде помсти час"

Колишній вояк-петлюрівець Садовський з 1929 р. пройшов усі кола соловецького пекла і навіть попрацював на каторжному будівництві Біломорканалу. У таборах він завжди залишався патріотом, як і в ті дні, коли 20-річним юнаком виборював перемогу Української революції. Підгайний пише, що від Садовського він почув слово, "сказане вільною, незалежною, високопринциповою людиною, яка ні за що, ні за якої погоди не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Геннадія була Україна - вільна Незалежна Держава".

Після поразки визвольних змагань до арешту 1926 р. Садовський увесь час жив і працював у підпіллі, хоча деякі соратники перекинулися до КП(б)У і згодом навіть мали високі посади в УСРР. Посьорбавши баланди не один рік, він утвердився в думці, що треба розбудовувати тільки вільну, суверенну Україну. Геннадій усіляко допомагав землякам-в'язням, відроджуючи традиції моральної і матеріальної підтримки, гуртував їх, зміцнював духом. Серед сірої, одноманітної таборової юрби вишукував українців, щоб, використовуючи свій тюремний досвід, навчити, як триматися, "як дістати той гіркий шматок хліба, як серед реву, скиглення, реготу й сліз зуміти пронести душу незабрудненою".

Він був людиною щирою, товариською, творчою. Грав на бандурі, любив співати пісень - історичних, козацьких, а також і власних, написаних у неволі. Одну з них склав на Біломорканалі. Ту нелегально поширювану пісню чекісти вважали агіткою для втікачів з таборів (автора її ГПУ так і не відшукало). У пісні є такі слова:

...Довбаєм кайлами,
б'ємо ми ломами,

І шлем прокляття -
усім катам...

І вірим - змучені,
на смерть засуджені,

Що прийде помсти час
і кари вам.

Навіть потрапивши на віддалену острівну "командировку" Пічуги, Геннадій робив усе, щоб кілька його земляків-інтелігентів не загинули на важкій фізичній роботі, а змогли звідти вибратися на легшу працю. Ночами в'язні читали книжку, яку написав на острові Садовський, - чудову роботу в дусі імпресіонізму про національні визвольні змагання. Сам її автор як досвідчений соловчанин залишився в Пічугах і тільки згодом вирвався до центральної частини табору (так само, як мало не останнім він залишив здобутий більшовиками Житомир, коли за часів УНР обіймав там посаду військового коменданта).

Останні адреси

…А на Соловки прибували дедалі нові партії в'язнів з України, серед них були партійні й державні діячі. "Я не злостива людина і все своє життя клав і кладу за... ідею єднання нашого народу, нашої інтелігенції, - якось сказав Садовський. - А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка (останній воював за УНР, а потім назвав Садовського ідіотом і пішов служити більшовикам, був письменником, дипломатом. - С.Ш.). Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно".

"Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, - пише Підгайний, - і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко (Кость Котко). Любченко зблід, підійшов до Геннадія, подав руку й заплакав. Геннадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова..."

Любченко спершу потрапив до табору в Караганді (Казахстан), звідки потай передав дружині, яка його навідала, написане 5 грудня 1935 р. зворушливе послання до свого малого сина Олега: "...ты должен помнить: свои хорошие годы, свою молодость твой отец отдал за торжество Советской власти; он делал то, что нужно было этой власти, он работал там, где она требовала.

И когда эта горячо любимая власть, единственно возможная для твоего отца, потребовала, чтобы он расстался с вами и уехал в пустыни Казахстана, твой отец никого не осудил и никого не проклял. Должно быть так, как нужно этой нужной всему миру власти" (цитата з книжки московського журналіста Олега Любченка, сина Костя Котка, "Только вы с сыночком не забывайте меня").

На Соловках в'язні-українці співали пісню, яку склав у таборі Геннадій Садовський. Вона стала "табірною народною" і мала різні варіанти. Семен Підгайний записав її початок - про замордованих петлюрівських отаманів, борців з більшовицькою навалою:

Спіть, невідомі, спіть, замучені,

Спіть у мохах серед лісів.

Шумлять сосни соловецькі

Над могилами борців...

У віднайдених на Півночі Росії архівних матеріалах репресивних органів зберігся інший варіант цієї пісні:

Сплять невідомі,
сплять замучені,

Сплять в лісах серед мохів,

Тужать сосни соловецькі

Над могилами рабів...

Не заплаче над могилами

Ні одна душа жива -

Тільки грає Біле море,

Тужить чайка, як сестра.

Навіть вітер з України

Шлях страшний той
не знайде,

Запах зілля, шелест степу

До могил не принесе...

Шлях до могил знайшли. Місце спочинку отамана Геннадія Садовського - урочище Сандармох у Медвеж'єгорському районі Карелії (смертний вирок виконано 3 листопада 1937-го). Там само стратять і згаданого на початку статті Олексія Сарвана. Миколі Любченку дістанеться куля від радянської влади в наступному тюремному етапі - у грудні в Ленінградській області. А Галактіона Кіпіяні розстріляють на самих Соловках 17 лютого 1938-го... Не забуваймо і ми останні адреси українців у навколосоловецьких краях.

Нащадки отамана

Реалізовані в Україні інформаційні проекти з нагоди 75-х роковин Великого терору дали змогу скласти мозаїку долі нащадків борця за вільну Україну. Опрацювавши доступні джерела, додала відомостей про рідних і близьких отамана його двоюрідна онука Лариса Щербак, яка відгукнулася на публікації сайта "Радіо Свобода". Отже, Геннадій Леонідович Садовський - це чоловік рідних сестер її бабусі (по лінії матері) Ксенії Федорівни Майбродської - Ганни і Марії, які жили в селі Сестринівка нинішнього Козятинського району Вінницької області. Їхній брат Іван служив із Садовським у війську УНР, вони приятелювали. Геннадій познайомився з Ганною, згодом вони побралися. У них 1918 р. народилася донька Вікторія, яку назвали на честь перемоги Української революції. Після смерті дружини Геннадій узяв шлюб з її сестрою Марією, і 1926 р. у них народився син Гореслав (на той час Садовського кинули до "Лук'янівки", й дитини він не побачив). Кілька літературних творів Геннадія, серед них роман "Сонячні ночі" й повість "Семінаріада", згодом "органи" заборонили й вилучили.

Марія Садовська намагалася визволити чоловіка, надсилала листи-клопотання людям, з якими Геннадій мав дружні чи якісь інші зв'язки, зосібна й Павлові Тичині, однак марно... Рятуючись 1933 р. від голоду й репресій, вона з дітьми втекла до Сибіру й опинилася в Хакасії. 2 лютого 1938-го її як "дружину ворога народу" розстріляли в Мінусінській тюрмі (Красноярський край).

Донька Вікторія, попри трагічну долю її батьків, не зламалася, закінчила педінститут, вийшла заміж за Василя Івановича Балябіна - забайкальського письменника - і прожила з ним у шлюбі майже піввіку. Вікторія Садовська-Балябіна - авторка кількох збірок оповідань і повістей - відійшла у вічність у грудні
2008-го. Донька Вікторії, онука Геннадія Садовського Людмила Мазепа стала співачкою. У 1970-х була солісткою (мецо-сопрано) Київської опери, потім переїхала до Москви, де в оркестрі Большого театру працював її чоловік Олександр Мазепа. На жаль, вона вже також відійшла в позасвіття...

Гореслав Садовський-Шестак, переховуючись, жив під різними прізвищами, зокрема й Шестак. Працював журналістом в Уфі (Башкортостан). У жовтні 1997 р. побував на відкритті меморіалу "Сандармох". Після тієї поїздки прожив недовго, проте встиг надіслати свої записи сестрі, яка їх опрацювала й подала окремими нарисами у книжці "Соломонова тисяча" (2004).

"Тужить душа..."

Вікторія Садовська, звертаючись у літературному творі до свого розстріляного батька, написала: "Любіть Україну, батьківщину вашу, діти мої, - казав ти нам, - працюйте для неї. Любіть її людей, її мову, її синів, що або прославили її, або полягли за неї, склали голови свої. Любіть Україну за важке минуле та сучасне. Любіть її, як я її любив!".

А ми не сповнили твого заповіту, батьку! Лиха година й лихі люди ще дітьми відірвали нас від Батьківщини і загнали на край світу. Ми залишили свій отчий край і не повернулися до нього.

Ми майже забули вже милу мову України, її людей, її красу, її пісні.

І от зараз вбогими перевертнями абияк дотягуємо обридле життя. Не наше воно! Наше життя залишилося там, у рідній Україні разом із нашими серцями.

...Як вітер жене сухий лист осінній, жене нас невмолимий час у небуття. Прийме нас чужа мерзла земля. Щезне наш слід, неначе і не було нас на світі. Це розплата за неблагородне терпіння, за слабкість душевну, за зраду батьківського заповіту.

...Тужить душа... Прости нас, батьку! Прости, Україно!.."