Курбас і "кремлівський театр" на Соловках

25 лютого 2012-го виповнюється 125 років з дня народження Леся Курбаса - геніального режисера, актора, філософа, зодчого нового українського (європейського) театру XX століття.

Якщо сказати, що Лесь Курбас прожив життя з кулею в серці, багато хто вирішить, що це звичайна метафора. А тим часом деякі життєписи - згадаймо Бухаріна і Вавілова, Хвильового й Скрипника, Грушевського й Винниченка, Мейєрхольда і Мандельштама - не поступляться перед щонайтрагічнішою драмою Шекспіра. Лесь Курбас - з їх числа.

…Отже, про "кулю в серці". В 1913 році 26-річний актор галицького театру "Руська бесіда" Лесь Курбас через нерозділене кохання до сценічної партнерки, славетної Катерини Рубчакової, стрілявся.

Куля невеличкого калібру застрягла в нижній частині серця. Краківський хірург зробив усе можливе й неможливе, аби врятувати знайденого в калюжі крові актора, але виймати кулі не став. Так і прожив з нею Курбас усі залишені йому від Бога роки - у харківському "Березолі" до 1933 року, а далі - на Соловках…

…Про кулю в серці мало хто знав, але під час особливої нервової напруги вона нагадувала про себе. Після 1930 року такі перерви між репетиціями почастішали. Та все одно Курбас не беріг себе, виступаючи на кожному диспуті чи репетируючи кожну сцену так, ніби це остання репетиція в його житті, ніби вона - єдине, що від нього залишиться для суду нащадків. Як знати, чи не це Курбасове memento mori так уплинуло на його постійну схильність до філософського осмислення буття, чи не звідси ця Курбасова несуєтність, яка всіх так вражала, це його бажання самотності й "маяка під кінець життя десь далеко в морі"…

…Сцена була для нього макетною майстернею життя, де належало перевіряти різні форми, які надалі мали б ставати нормами (але не нормативами!) життя. Студія була театральною сім'єю, острівцем єдиновірців і однодумців, певною "малою групою", в якій кожен її член міг максимально самореалізовуватися. Поступово з таких "острівців" мали формуватися архіпелаги й материки нової етики і нової свідомості. На жаль, незабаром життя розгорнуло ці "архіпелаги" у бік Колими й Соловків.

Від Курбаса вимагають перегляду програми, він мав "пристосуватися до нового курсу". Намагаючись втримати бодай якісь крихти завойованої території, він - в обстановці страху і терору в Україні - публікує заяву з визнанням деяких "помилок".

Та нехитрий маневр розгадано, від нього вимагають "повного" роззброєння. Розуміючи, що прямо Курбаса не здолати, занадто великий в нього авторитет, "мини мазайли" від мистецтва вживають випробуваного засобу. Посиливши тиск на трупу, фабрикують у пресі "лист групи провідних березільців", який покладав усю відповідальність за "політичні помилки" на керівника театру. Згодом лист фігуруватиме як "думка більшості колективу", хоча ніким з трупи не обговорювався і був складений у високих партійних кабінетах.

* * *

Леся Курбаса заарештували в Москві 26 грудня 1933 року, де він працював у "ГОСЕТ" над "Королем Ліром" з Міхоелсом у головній ролі. Втім, на допиті він відведе розмову від "Ліра" до "антифашистської п'єси німецького драматурга Ф.Вольфа" і до домовленості з Малим театром поставити в них "Отелло". А.Потоцька-Міхоелс пояснювала це особливою прихильністю Курбаса до Міхоелса, який простягнув йому руку в найважчу хвилину і якого Курбас ніяк не хотів "підставляти". На московських допитах Курбас не визнає за собою жодної вини, а вже в Харкові - з лютого 1935-го - починає підписувати найбезглуздіші протоколи, де зізнається у всіляких змовах з метою вбити мало не весь уряд України і скинути диктатуру Компартії... Сьогодні ми добре розуміємо, що це мало означати.

9 квітня 1934 року судова трійка при колегії ГПУ УРСР під керівництвом прокурора Крайнього засудила Курбаса до п'яти, Й.Гірняка - до трьох років ув'язнення. Як на ті часи це виглядало майже виправданням.

Місцем ув'язнення Курбаса спочатку було визначено Казахстан. Із геть незрозумілих причин його, всупереч вироку, відправили до Медвежогорська.

Тут, згідно зі спогадами його асистента в Театрі ББК (Біломорсько-Балтійського каналу) В.Цеханського, Курбас з'явився приблизно в травні 1934 року.

* * *

Про Курбаса на Соловках відомо небагато. У мемуарах Й.Гірняка зустрічаємо фразу: "На Попов-острові я зустрів земляка, якого на північній швидкій ріці перевозив поромник - Лесь Курбас. Як видно, перекваліфікація основоположника "Березоля" пройшла блискавично...".

Те саме знаходимо в записах 90-річного скульптора і режисера Івана Кавалерідзе: "Розповідали, наприклад, що Лесь Курбас був перевізником на поромі десь на Соловках, відпустив довгу сиву бороду. І навіть жартував з цього приводу: щоб походити на Харона, що перевозив тіней, які розпрощалися з життям, до царства".

Автор книги "Українська інтелігенція на Соловках" Семен Підгайний ("Прометей". - Новий Ульм, 1947) заперечує: "Це неможливо. Хто знає "пункти" 58 статті, що були йому пришиті, і умови, за яких український етап залишив Соловки, - той напевно скаже, що Курбас не міг працювати перевізником. Його, як і всіх його співтоваришів, треба шукати десь у районі Ухт-Печори, Воркути або й далі...".

Це - версії.

Насправді ж Курбас був засланий на Вянь-Губу біля Віг-Озера - на більш суворий режим і нагляд.

В. Гжицький:

"Лесь Курбас був артистом на сцені, але не в житті. Якщо б він умів так грати з ними, як Гірняк чи Остап Вишня, - може, й вижив би! Але в наших романтиків ніколи не було гумору, а рятував лише гумор...".

Курбасу здавалося, що гумор він має. У створеному ним на Вянь-Губі театрику ставить "Смерть Тарєлкіна" - сатиру на російську поліцію і на печерне дикунство царського судочинства. П'єсу зеки ризикнули зіграти (а що залишалося?!) у власних зеківських "одежах" - і давні події набули раптом ризиковано-актуального змісту. Є дані про Курбасову спробу "Адвоката Патлена", теж модернізованого і перекладеного українською мовою, - через що й забороненого до виконання. Разом з драматургом Мирославом Ірчаном і композитором-чехом Урбанеком Курбас пише і ставить табірне вар'єте на теми життя за ґратами під назвою "Сон на Вянь-Губі". І це вилилося вже у відвертий протест проти режиму...

Сам Курбас виконував у виставі епізодичну роль старого блазня, міма й музиканта, якому не дають грати на фортепіано. Блазневі заламують руку за спину - він грає іншою рукою, закривають очі - грає наосліп, зав'язують обидві руки - грає ногою і т.д. Нарешті варта відтягає його від інструмента: в'язень хапається за кришку фортепіано і летить з нею в інший бік сцени. Після паузи блазень починає грати на порожній дошці від клавіатури, і - дивина! - мелодія виникає знову! Мистецтва не вбити, його матерія незнищенна - такий зміст цієї курбасівської метафори, що опосередковано стала втіленням його життя…

За свідченням одного з колишніх в'язнів, комісія, прислана з управління таборів ББК, заборонила вистави Курбаса. Курбаса, Ірчана й Урбаника перевели до Соловецького кремля.

Сталося це пізньої осені 1935 року. Збереглися спогади Рустема Галіат-Валаєва "За кремлівською стіною" (1961, самвидав), згідно з якими Курбас поставив на Соловках "Учня диявола" Б.Шоу, "Славу" Гусєва, "Весілля Кречинського" і, можливо, "Демона" Рубінштейна. Збереглася програма "Аристократів" М.Погодіна (сезон 1936-1937) - типової радянської агітки на тему гуманного й винахідливого перевиховання чекістами вчорашніх злодіїв і повій (постановка Л.Курбаса, художник Б.Пилипенко).

Відома славетна вистава М.Охлопкова "Аристократи", яка стала на багато років хрестоматійним прикладом "перевиховного" процесу. Цікаво, що й тут Курбас нетрадиційний - у його виставі домінували не тюремники, а їхні в'язні- "аристократи", яким випадала найбільша частка глядацького успіху... Костю-капітана грав брат Рустема Георгійовича Ростислав Галіат-Валаєв, автор відомого роману "Гірські вітри". З його слів, гадаю, і записано пізніше ці спогади. У головній ролі був актор МХАТу Валентин Цішевський. Працювали в театрі лікар Володимира Крушельницька, дочка письменника Антона Крушельницького (її батько та брати теж сиділи на Соловках), комік Олекса Паламарчук, керівник українського ленінградського театру "Жовтень" Дмитро Ровинський, помічником режисера був Мирослав Ірчан (у таборі одружився з Влодзею Крушельницькою). Директором театру був відомий співак - бас Леонід Привалов (1891-1987). У програмці "Аристократів" знаходимо С.Яхонтова, Н.Мацюка, В.Клінге, А.Колесникова, С.Філіппова, Т.Головіна та ін.

Останньою виставою Курбаса, можливо, стала "Інтервенція" Л.Славіна, з яким йому не пощастило раніше на Ведмежій горі. Відповідно до мемуарів, материкові комісії називали театр "зразково-показовим".

До Курбаса тут був драмгурток з "вольняшек" і невеличкий колектив професіоналів-зеків, що ставив, приміром, "Платона Кречета". Курбас об'єднав обидві групи, започаткував студійні заняття. Музичне керівництво за Курбаса здійснював чудовий ленінградський піаніст М.Вигодський.

Показова причина заслання Рустема Галіат-Валаєва. Переїхавши з Києва до Москви, він отримав від письменницької організації кімнатку-келію у Новодівочому монастирі. Вікно на вулицю здалося йому занадто гамірним, він його заклав і прорубав інше, вужче, у бік цвинтаря. Після чого його звинуватили в ретельно спланованому замаху на Сталіна. Під час процесу йому вдалося довести, що вікно було прорубане задовго до самогубства Надії Алілуєвої: не міг же він передбачати, що це трапиться, що її поховають під його вікнами і що Сталін відвідуватиме могилу дружини. Лише з цієї причини розстріл йому було замінено десятьма роками заслання.

"Зразковий кремлівський театр" справді був "зразковим" - він грав вистави для "вишуканої публіки". Серед глядачів були професор, блискучий український "неокласик" М.Зеров, філософ П.Флоренський, академік М.Яворський, аристократ з діда-прадіда Бобрищев-Пушкін, стара українська академічна професура, дипломати й наркоми (Шумський), драматурги Ірчан і Куліш (поволі божеволів в ізоляторі), прозаїк Олекса Слісаренко, який вирощував на Соловках унікальні квіти... Такої публіки "Березіль", мабуть, не знав і за роки свого розквіту...

Соловецький театр, звичайно ж, був на острові острівцем свободи. Табір і тодішній лад таких речей не прощали. Долю Курбаса було вирішено.

Навесні 1937 року театр закрили, акторів частково перевели на Ведмежу гору, Курбас залишився в соловецькому ізоляторі.

Напевно, останнім з наших співвітчизників, що пережив Соловки і бачив там Леся Курбаса, був 91-річний Павло Костянтинович Монаков, що залишив свої спогади про нього:

- Нас було в камері семеро, у тому числі Лесь Степанович, - згадував він. - Чудова людина, він мав колосальний авторитет серед ув'язнених. На Соловках сиділо багато українців, і всі вони ходили до нього за порадою або просто поговорити. Він справляв на людей заспокійливе враження. Хоч сам був дуже швидким, енергійним.

У 1936 році в соловецькому театрі він поставив п'єсу Погодіна "Аристократи". Театр на Соловках великий, на 350 місць, там у Курбаса був свій кабінет, де він навіть міг ночувати. Лесь Степанович не розлучався з портретом дружини: якщо ночував у театрі - портрет був з ним, а якщо повертався до нашої камери, обов'язково приносив його із собою.

- Вам дозволяли вільно ходити по в'язниці?

- Лише в Соловецькому кремлі, де камери цілий день були відчинені, і ув'язнені могли ходити один до одного в гості. Було й закрите відділення, але відтіля, як правило, люди вже не поверталися.

На Соловках існувало неписане правило: якщо в камеру до кого приходять гості, інші або йдуть, або відвертаються, щоб не заважати розмові. Якось я пік картоплю в грубці, коли до Леся Курбаса прийшов Рак-Михайловський, "український Бухарін". У них почалася розмова, і я вийшов з камери. Потім згадав, що картопля може згоріти, повернувся - і мимоволі став свідком того, як Рак-Михайловський сказав Курбасу: "Якби Сталін пішов шляхом Леніна, доля країни була б іншою". Курбас обійняв співрозмовника за плечі і сказав: "Комунізм не сумісний з природою людини, як вогонь - з водою".

По табору ми пересувалися вільно, але під час перевірок - о восьмій годині ранку й о дев'ятій вечора - всі мали бути на своїх місцях. Одного разу на вечірній перевірці я побачив на охоронцеві чоботи Курбаса! Таких чобіт, із застібками, - в Росії тоді не було. Я подумав, що Курбаса розстріляли, і закричав, що це чоботи Леся Степановича! Але мені закрили рота, щоб охоронець не почув. А розстріляли Курбаса пізніше...

* * *

Про смерть Курбаса до останніх років достовірно нічого не було відомо.

Народний артист СРСР Василь Василько у чернетках своєї п'єси про Курбаса "Чашка гіркої кави" записав: "Розстріл. Воркута". Ті, хто повертався з місць ув'язнення в шістдесятих роках, неодноразово казали, що зустрічалися з Курбасом у Магадані, в Ухтпечлагу - після 1937 року. Ще в 1963 році я розшукав у Ленінграді доктора Стародубова (Стародубцева?), який клявся-божився, що підібрав на волзькій пересилці вкрай виснаженого чоловіка, який називав себе Курбасом, українським режисером, підлікував його і відправив далі, і було це вже в році 1939-му. Я показав йому фото Курбаса - кінця тридцятих; йому здалося - сумніву немає, це він. Але все це були тільки легенди, версії, - не більше".

Вдова Леся Курбаса Валентина Чистякова отримала 1961 року свідоцтво про смерть чоловіка, в якому Васильєостровський РАЦС Ленінграда повідомляв - з усіма печатками і підписами, що "О.С.Курбас помер 15 листопада 1942 року від крововиливу в мозок". То була неправда, тепер уже державна, - цим роком датовано смерті багатьох репресованих діячів української культури, сліди яких губляться з жовтня 1937 року.

Було зрозуміло, що Курбас не пережив хвилі терору, яка прокотилася з жовтня 1937-го по всіх таборах - від Соловків до Воркути й Колими, коли комісія НКВС у складі Григоровича, Зеленського і Кашкетіна дала санкцію на розстріл сотень тисяч політв'язнів. Кілька груп соловецьких в'язнів, вивезені на баржі, знайшли могилу на дні Білого моря, масові розстріли проводилися на Секирній горі. Йосип Гірняк, котрий помер у США на 94-му році життя (1989) писав, що в останні роки його подумки переслідувала жахлива картина: Курбаса і Куліша голими витягають з трюму баржі, розстрілюють на палубі, в'яжуть до ніг вантаж і спускають під лід Білого моря...

У 1961 році на хвилі хрущовської відлиги я відвідав Соловки. Усе було ще в запустінні, ніхто нічого не знав, про музей не було й спомину. Серед іншого вдалося мені розшукати тоді "бувалу людину" - діда-помора, який у роки війни служив отут підводником і, розшукуючи затонулі кораблі, наштовхнувся одного разу на моторошну макабричну картину підводного цвинтаря. На дні, заплутавшись у морських водоростях, колихалися старі кістки, людські скелети, - стоячи, вони немов виростали з дна. На пам'ятному вечорі, присвяченому 100-річчю Курбаса, з цієї картини виросли трагічні рядки Івана Драча - про те, як стоять на дні Білого моря Лесь Курбас і останній кошовий Запорізької Січі гетьман Калнишевський, а над ними пропливають пароплави - "Костянтин Станіславський", "Євгеній Вахтангов", "Сандро Ахметелі"... "Чую крики великі з України", - каже Калнишевський. "Невже знову Юру гопакують?" - дивується Лесь Курбас. "Ні, - відповідає йому Калнишевський. - На твій ювілей наважилися..."

"Ну що ж, напевне, дуже великий вовк у лісі здох, - каже йому Курбас, - якщо вже на таке наважилися"…

Великий вовк давно здох, та равлик часу повзе повільно. Видавати Курбаса було важко, на це пішли десятки років. "Ми реабілітували людей, а не їхні ідеї!" - я вже наводив це фарисейське гасло ідеолога Андрія Скаби, якого, до слова сказати, після зняття з посади теж традиційно звинуватили в буржуазному націоналізмі - діло звичне й апробоване. Популяризувати Курбаса було ризиковано: за це відлучали - від театру, від архівів, від газетних сховищ, від аспірантури, не допускали до захисту дисертації. Але стримати потік було важко. Де бракувало знань - народжувалися легенди, а легенди часом влучніші за факти. Міфологізована правда про життя і смерть українського режисера набувала дедалі нових і нових фарб: історія поступово віддавала свої таємниці. Було виявлено й опубліковано "Справу №3168" за обвинуваченням О.С.Курбаса, знайдено "розстрільні" соловецькі списки, оприлюднено десятки інших документів і свідчень. І лише конкретні обставини смерті, дата розстрілу, місце поховання, як і раніше, залишалися за сімома печатками.

1997 рік, рік шістдесятиріччя соловецької трагедії і Великого Терору, став у цьому сенсі переломним. Директорові Науково-дослідного центру Санкт-Петербурзького "Меморіалу" В.Йоффе поталанило нарешті розшукати останні страшні документи. Це - розпорядження про розстріл 1116 соловецьких в'язнів і рапорт заступника начальника АГУ УНКВС Ленінградської області капітана Держбезпеки Матвєєва про виконання вироку. Виявлено розстрільні протоколи №81, 82, 83, 84 і 85 засідань Особливої трійки УНКВС Ленінградської області. Капітан Матвєєв - за п'ять днів - власноручно розстріляв з револьвера тисячу сто одинадцять осіб (один з п'ятьох уцілілих помер у дорозі, чотирьох відправили до Києва та Одеси). Напівзамерзлих в'язнів привозили в машині, клали біля вже викопаних ям, і чекіст Матвєєв стріляв їм у потилицю. Якщо йому здавалося, що розстріляний іще живий, він брав ломик і розбивав лежачому череп. Першого дня -
27 жовтня - він розстріляв 208 осіб, другого - 1 листопада - 210, третього - 2 листопада - 180, четвертого - 3 листопада - 265, п'ятого - 4 листопада - 248. У цьому останньому списку під номером 177 був Микола Куліш, під номером 178 - Лесь Курбас...

Іван Драч - у передмові до правозахисного видання "Остання адреса" - про соловецькі розстріли:

"Серед розстріляних - Лесь Курбас і Микола Куліш, Микола Зеров і Валеріян Підмогильний, Марко Вороний і Мирослав Ірчан, Валеріян Поліщук і Олекса Слісаренко, Павло Филипович і Григорій Епік, Михайло Яловий і... Три крапки вбирають у себе міністра освіти УНР Антона Крушельницького і міністра фінансів УРСР Михайла Полоза, одного з "героїв" процесу СВУ Миколу Павлушкова й історика академіка Матвія Яворського. Інтелігенти. Робітники. Селяни. Чотири російських православних єпископи. Тридцять римських католицьких священиків. Двадцять татарських політиків. Один циганський король. Українці і поляки, росіяни і євреї, удмурти і грузини, черкеси і корейці... Місце розстрілу - урочище Сандармох...

Постріли ці почалися в 1917 році. Адже саме в ознаменування 20-річчя "Великого Жовтня" відбувалися ці моторошні акції і рік Великого Терору - 1937 - тим і був відзначений. Так було розстріляно наше Відродження. Про кожного можна написати роман, п'єсу, поему. Коли йде мова про тисячі і мільйони, найбільше вражають документи. Ніякий Шекспір чи Брехт нездатний вигадати такого капітана Матвєєва. Його створило Життя - логіка віри в людину запекло пручається: такого не може бути. Це занадто неймовірно. Але було саме так. І може бути так, якщо...".

Якщо ми зможемо все це забути.

Виконавши свою роботу, капітан Матвєєв дуже стомився. Йому видали путівку на Чорне море і згодом нагородили орденом Леніна. Утім, це не врятувало й його від в'язниці - він теж був пізніше засуджений ("за перевищення влади"), але невдовзі звільнений і до кінця днів своїх отримував персональну пенсію.

Такою була Система, таким було життя, такою була історія.

Пам'ятаймо про Сандармох!

У снігах Колими і Магадана, Печори і Карлагу, під кригою Білого моря й у мерзлій землі Сандармоху лежать, перефразовуючи Тараса Шевченка, і мертві, і живі, і ненароджені театри пристрастей людських і нелюдських, міракль "великого перелому", трагічний вертеп сталінської режисури. Сьогодні ми вже знаємо, що чимало з них примудрялися і там жити повним життям. Подібно Мандельштаму досліджували природу Слова-Логосу, яке було на початку Світу і ледь не привело його до Кінця. Подібно до Флоренського вони досліджували там закони Ноосфери і шукали Вищу духовність. Подібно Курбасові намагалися і там виділити з Натовпу - Людину.