ЧОРНО-БІЛА АРХІАРХЕОЛОГІЯ...

Давайте називати речі своїми іменами. Немає чорних археологів — є грабіжники, купівля предметів у них — скупка краденого...

З форуму на сайті «Дзеркало тижня»

У номері за 1.03.2003р. «Дзеркало тижня» надрукувало матеріал А.Бажал «Спадщина без прописки: варіант ч/б», приводом для якого стала нова виставка родини Платонових. Приємно, що газета вже не вперше звертається до проблем збереження культурної спадщини. Не можна не відзначити: інтерес суспільства до власної історії у наш ніби меркантильний час не лише не зменшується, а й зростає. Але й зростають апетити тих, для кого археологія — товар. Майже за Жванецьким — хто що охороняє, той те і має. Тож поговорімо про спадщину за адресою «Україна» по всьому діапазону кольорів.

Про археологію, скарби та злочинців

Серед усіх різновидів культурної спадщини — історичної, архітектурної, монументального мистецтва тощо — археологічна має одну суттєву особливість: археологічних пам’яток, навіть беручи до уваги, що нам вони відомі далеко не всі, вже ніколи не побільшає. І якщо людство ще створить чудові взірці архітектурного, монументального чи садово-паркового мистецтва, навряд чи нашу добу вивчатиме колись саме археологія. Продукція сучасних інформаційних технологій стане, врешті-решт, основним джерелом вивчення епохи світової глобалізації для істориків майбутнього. А археологічна спадщина залишиться приблизно в тих самих межах, у яких вона існує й сьогодні.

Ще одна особливість археологічної спадщини — неповторність кожного археологічного об’єкту (кургану, городища, поселення тощо) та неможливість його відтворення. Ця особливість яскраво проявляється під час проведення розкопок. Відомо, що основним, загальним принципом будь-якого наукового дослідження є положення, що результат, отриманий дослідником у ході експерименту, може бути повторений іншим дослідником у таких самих умовах. А в археології — ні. Основний метод дослідження археологічних пам’яток — розкопки — дає лише приблизні аналогії. Результат розкопок передбачити неможливо. Це й приваблює до археологічних пам’яток вчених-науковців. Але цінність знахідок часто буває не тільки науковою. Відкриваються нові чудові витвори стародавнього мистецтва: розписний посуд, ювелірні прикраси, дивовижна зброя. А це вже приваблює до них іншу категорію пошуковців: т.зв. «чорних» археологів, а інакше — злочинців.

Неможливість відтворення і неповторність кожної пам’ятки об’єктивно створює суттєвий «внутрішній конфлікт»: основний метод дослідження, який у нас застосовується — розкопки, — є руйнівним. Тобто під час дослідження знищується і сам його об’єкт— пам’ятка. При цьому об’єктивна перевірка одержаного результату стає неможливою. Тому ціна кожної наукової помилки при розкопках надто велика. А пам’яток стає дедалі менше. І на перший план виходить сумлінність вченого.

Між запитом і пропозицією

Останнім часом кількість антикварних магазинів, особливо у центрі Києва, помітно збільшилася. Розпочався справжній колекційний бум. Стає модно, престижно мати власні зібрання живопису, рідкісної книги, старовинних меблів. У суспільстві виник певний прошарок людей, для котрих такі зібрання становлять важливу або навіть основну мету. Цей процес не оминув і археологію.

До внутрішнього попиту на археологічні раритети додається і зовнішній. Багато років наша територія була практично закритою для іноземних колекціонерів. Знахідки з теренів України потрапляли на Захід надзвичайно рідко, що і вкрай підсилювало інтерес до них, і підвищувало вартість цих предметів.

До того ж цивілізовані країни вже давно зрозуміли, що таке археологічна спадщина і як до неї слід ставитися. Колекціонувати археологію «місцевого» походження там уже не так-то й легко.

Перш за все, у Європі значно зменшений обсяг легальних археологічних розкопок. Недарма Міжнародна хартія з охорони і використання археологічної спадщини (Лозаннська хартія) 1990 р. визначає, що повсюди, де це можливо, повинні застосовуватися методи, які не руйнують пам’яток. А Європейська конвенція з охорони археологічної спадщини (переглянута) 1992 р. передбачає, що археологічні дослідження повинні проводитися якомога менш руйнівними методами.

По-друге, боротьба з незаконним обігом археологічних предметів у розвинених країнах уже давно привернула до себе увагу і урядів, і громадськості. Ще 1970 р. ЮНЕСКО прийняла Конвенцію про заходи, спрямовані на заборону та запобігання незаконному ввезенню, вивезенню та передачі права власності на культурні цінності, відповідно до якої, кожна держава-учасник повинна встановити для хранителів, антикварів, колекціонерів правила, що відповідають вимогам цієї конвенції.

Та ж таки Європейська конвенція з охорони археологічної спадщини (переглянута) вимагає від сторін-учасниць інформувати компетентні органи про будь-які надходження, щодо яких є підозра, що вони походять з нелегальних розкопок або приховані під час офіційних розкопок. А музеї не повинні поповнювати свої фонди нелегальними або краденими археологічними предметами.

Подивіться на пропозиції міжнародних аукціонів. Вони досить чітко відбивають загальну ситуацію. Так, наприклад, усім відомий Sotheby’s (//sothebys.ebay.com) пропонує чимало археологічних раритетів. Проте діапазон пропозицій показовий — переважно це предмети античні (грецької та римської цивілізацій, які були поширені по всьому Середземномор’ї та Надчорномор’ї), древньоєгипетські, центральноамериканські та малоазійського або далекосхідного походження. Є знахідки безумовно «наші». Перш за все із Криму, де археологічні старожитності мають певні специфічні риси, або зі скіфських курганів — візитної картки української археології. І практично немає знахідок, пов’язаних з археологією Центральної або Північної Європи.

Наше законодавство передбачає, що рухомі археологічні предмети є власністю держави. Проте багато юридичних нюансів ще й досі не врегульовано, а існуюче законодавство не діє. Хто, наприклад, перевіряє, чи виконують антикварні магазини правила, що забороняють продаж археологічних предметів? Це мають робити нібито «посадові особи органів виконавчої влади в межах своєї компетенції, передбаченої законодавством». Хто це конкретно? Невідомо... Не кажучи вже про перевірки різних клубів та ринків колекціонерів. Україна, на жаль, перетворилася на міжнародний центр «чорної» археології.

«Спадщина» чи «старожитності»?

«У моїй колекції немає археологічного матеріалу, — каже Сергій Платонов. — Матеріал є археологічним, коли має точку прив’язки до конкретного місця, знайдений на певній глибині у певних умовах, описаний. Якщо він ходить по руках, то це предмет старожитності, та й то лише якщо фахівці підтвердили, що він не підроблений».

Що дає підстави зарахувати предмети колекції до «старожитності»? Як фахівці можуть підтвердити, що предмети не є підробленими? Очевидно, тільки завдяки тому, що схожі або аналогічні предмети відомі й отримані під час наукових археологічних розкопок. Навряд чи експерт визначає предмет як абстрактну «старожитність». Він зараховує його до скіфської, грецької чи трипільської культури. Тобто це зібрання треба абсолютно впевнено зарахувати до матеріальної спадщини, основну інформацію про яку можна отримати археологічними методами. А саме так і визначає археологічну спадщину Лозаннська хартія.

Не зовсім зрозуміло, чому авторка статті «Спадщина без прописки» А.Бажал ніби виправдовує існування «чорної» археології — тим, що вона існує хтозна скільки часу. Але ж і вся злочинність існує споконвіку! А твердження, буцімто «річ, яка століттями зберігається під землею, перебуває в явно неналежних умовах: псується, гниє, перетворюється на потерть, окислюється», взагалі смішне. Кожен спеціаліст знає: якщо предмет багато століть перебував у землі без доступу кисню, то там він був практично законсервований. Те, що пролежало тисячоліття і збереглося до наших часів, уже не псується в землі. Тільки викопана знахідка потребує реставрації та консервації — повітря (точніше, кисень) для неї шкідливе.

Ще один малозрозумілий момент — пропозиція продавати музейні знахідки. Це що, якийсь новий український феномен? Адже жоден музей світу не продає знахідок, отриманих під час легальних розкопок або тих, що складають певне зібрання! Це заборонено і внутрішнім, і міжнародним законодавством.

Причини

Причина перша — відсутність державної політики з боку виконавчої влади. Давно зрозуміло, що зусиллям тільки Мінкультури вести боротьбу проти «чорної» археології неможливо. Та й міністерство це, м’яко кажучи, не зовсім «у матеріалі». Коли торік у вересні на слуханнях у Верховній Раді міністр на запитання депутатів про ситуацію навколо «чорної» археології почав розповідати про розробку нормативних документів щодо легальних розкопок, стало зрозуміло — діла не буде.

А чому не з’ясовано і не перекрито джерел походження раритетів, каналів їх проходження по країні і вивезення за кордон? Існує нагальна потреба створення відповідних підрозділів у складі МВС та СБУ. І замість того, щоб будувати фіктивні звинувачення на академіка О.Федорука, працівники СБУ мали б займатися справжнім криміналом. А він на поверхні. Треба, аби на найвищому рівні було відкрито висловлено чітку й конкретну позицію щодо стану справ.

Водночас багато важить і те, що користувачі або власники земельних ділянок ніяк не зацікавлені у виконанні охоронного законодавства щодо археології і не несуть відповідальності за його порушення. Це вже справа законодавча.

Інша проблема — інвентаризація археологічного надбання. Можливо, хтось і знає: найбільша археологічна колекція України міститься у фондах Інституту археології НАН. Хоч її найцікавішу для громадськості частину, т.зв. «золоту» колекцію, неможливо побачити в Україні (а тільки на виставках за кордоном). А ось мало хто знає, що ці фонди ніколи не проходили державної перевірки і досі не зараховані до Державної частини музейного фонду України. А це вже щось дивовижне, бо межує зі сваволею.

Позиція керівництва Інституту археології тут є дуже показовою. Посилаючись на право самоврядності Національної академії наук України, воно, керівництво, вважає, що контролювати стан своїх фондів повинен сам інститут. Цю ідею відбито й розвинено у цікавому законопроекті директора цього інституту, народного депутата України академіка П.Толочка, де серед іншого йдеться, що всі археологічні знахідки «підлягають обліку та класифікації відповідно до методики, затвердженої Інститутом археології НАН України». Про сам законопроект трохи згодом, а от самоврядність НАН жодного відношення до стану археологічних фондів не має. Законом України «Про наукову і науково- технічну діяльність» чітко передбачено: «Самоврядність академій полягає у самостійному визначенні тематики досліджень, своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв’язків». Той-таки закон передбачає, що «держава передає академіям у безстрокове безоплатне користування без права зміни форми власності основні фонди, а також обігові кошти». Спеціалістам з бухгалтерського обліку відомо, що до основних фондів належать і музейні цінності, які, як зазначає відповідна інструкція Державного казначейства, «обліковуються у порядку, встановленому для обліку цих цінностей у державних музеях».

Усі ці специфічні мудрощі згадані тут для того, аби остаточно розставити крапки: колекції Інституту археології, за законодавством України, повинні перебувати лише у державній частині Музейного фонду України. Моїм можливим опонентам хочу ще раз нагадати — Закон України «Про охорону культурної спадщини» передбачає державну власність на всі рухомі предмети, пов’язані з пам’ятками археології. А Закон України «Про музеї та музейну справу» передбачає, що «до державної частини Музейного фонду України належать музейні зібрання та окремі пам’ятки, що є державною власністю», а також — «перелік музеїв (у тому числі музеїв системи Національної академії наук України, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури, Педагогічного товариства України, інших самоврядних організацій), у яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України, затверджується Кабінетом міністрів України». На сьогодні ані археологічний музей Інституту археології, ані його фонди жодної державної реєстрації не пройшли!

І це незважаючи на те, що ще 10 вересня 2002 р. у Верховній Раді відбувся день уряду, присвячений діяльності уряду в природоохоронній та пам’яткоохоронній сферах, наслідком чого стала постанова, якою Кабінету міністрів було рекомендовано «перевірити стан обліку пам’яток археології, які зберігаються в Інституті археології Національної академії наук України, та віднести їх до державної частини Музейного фонду України». Ой, мав тоді рацію комітет з питань культури і духовності, пропонуючи визначити діяльність Кабінету міністрів у здійсненні державної політики щодо виконання Закону України «Про охорону культурної спадщини» незадовільною! А визнали недостатньою, й історія з перевіркою фондів поки що забуксувала. Наших бюрократів хлібом не годуй, а подай їм компроміс...

У цьому контексті цікаво було дізнатися з публікації, що наша держава «має найбільший у Європі Інститут археології». Зрозуміло, чому деякі наші поважні вчені час від часу звинувачують органи охорони культурної спадщини у відсутності достатньої кількості наукових працівників. Усіх науковців загнали в одну установу. Мабуть, щоб усі були під оком керівництва? Для порівняння: у Польщі існує вісім інститутів археології у системі Академії наук та при університетах, причому абсолютно рівноправних і приблизно рівновеликих. Це не враховуючи потужних дослідницьких центрів у музеях та органах охорони культурної спадщини. До речі, така ж сама ситуація і в інших розвинених європейських країнах. А чому б усіх фізиків, юристів чи біологів не об’єднати в одній установі? Смішно? А з археологами, враховуючи стан фондів, уже не до сміху. Тому мав рацію
С. Платонов: «відкопали, описали й десь у себе в підвалі приховали».

Що робити?

Слід віддати належне С.Платонову. Він перший і єдиний свідомо показав на власному прикладі глибину проблеми. Розмови про приватні колекції точаться серед науковців та музеєзнавців давно. Але конкретні факти не були відомі. Лише зараз ми починаємо розуміти, як далеко зайшли. Що ж робити у нашому випадку?

По-перше, слід легалізувати вже наявні колекції й передбачити відповідальність власників за їх збереження. І визначити термін, протягом якого колекції мають пройти державну реєстрацію. Встановити ті предмети, про які можна довести, що вони були вкрадені з музеїв або сховищ, і повернути їх назад без правових наслідків для колекціонерів. Для знахідок, які з’являться пізніше визначеного терміну, слід розробити процедуру державної експертизи, яка б доводила законність або незаконність походження предметів. Й оплачувати таку експертизу має власник знахідки. Іншого шляху немає — археологічний предмет не може бути отриманий ніяк інакше, окрім розкопок. Особливо предмет коштовний. Вірогідність випадкових знахідок надзвичайно мала, а більшість розмов про випадкові знахідки — фантастика. Чомусь «випадково» знаходить їх одне й те ж саме коло осіб. І з такою частотою «випадків», яку ми бачимо на прикладі колекції С.Платонова, вже давно б не залишилося жодної пам’ятки, а населення України вже багато століть замість хліборобства збирало б на полях золоті прикраси.

Крім того, обов’язково треба під час такої реєстрації проводити грошову оцінку знахідки. Тільки якщо власник буде змушений декларувати свою колекцію і сплачувати податки від її вартості, ми будемо гарантовані, що предмети збережуться в належному стані, а їх переміщення від одного колекціонера до іншого не буде безконтрольним.

По-друге, слід навести лад у використанні й роздержавленні земель. Якщо користувач або власник ділянки знатиме, що виконання вимог законодавства та органу охорони культурної спадщини гарантує йому певні податкові пільги, він буде зацікавлений і в тому, щоб пам’ятки не розкопувалися, і в тому, щоб вони не розорювалися. А якщо він не виконає цих вимог, то буде оштрафований або ділянку вилучать.

По-третє, привести наше законодавство щодо охорони культурної спадщини у відповідність до міжнародних норм та вимог суспільних інтересів. Це стосується й охорони пам’яток, і музейної справи, і наукового використання культурної спадщини.

Ця теза потребує певних додаткових роз’яснень. Річ у тому, що ситуація навколо пам’яткоохоронного законодавчого поля останнім часом дуже загострилася. Йдеться про згаданий уже законопроект директора Інституту археології, народного депутата України академіка П.Толочка, який має назву «Про охорону археологічної спадщини». Не знаю, як довго народний депутат академік П.Толочко працював над своїм законопроектом, що мав стати панацеєю від «чорної» археології і що його помилково згадано у статті в «ДТ» під іншою назвою – «Про охорону культурної спадщини» (а не археологічної): адже закон під такою назвою ВР затвердила ще 2000 р. Зазначу, що законопроект п.Толочка «Про охорону археологічної спадщини» було затверджено у першому читанні не конституційною більшістю голосів — 300 з 450, — а лише 232 депутатами. І відразу пан Толочко зробив спробу протягти проект закону в цілому, без поправок, зауважень, консультацій. Але не набрав необхідних 226 голосів. Тоді як, за регламентом Верховної Ради, до другого читання проект готує профільний комітет — у цьому випадку комітет з питань культури і духовності.

Тут і з’ясувалося, що, за винятком назви, проект жодних питань охорони пам’яток археології не торкається. Фактично це невдалий, та ще й перекручений, повтор багатьох положень різних законів, які вже регламентують та внормовують гуманітарну сферу. Окрім того, у ньому закладено положення про можливість проведення археологічних розкопок недержавними (читай — приватними) експедиціями, про перспективу втрати ученими авторських прав на результати своїх досліджень через брак коштів на видання і багато чого не менш цікавого. Головне, про що потурбувався автор проекту, — це розширення прав інституту, що його він багато літ очолює і, здається, має намір очолювати далі, хоч депутатові це заборонено. Мета шановного академіка — перерозподіл управлінських повноважень у сфері охорони культурної спадщини на користь його інституту, який, до того ж як установа НАН користується правом самоврядності. Дуже хоче автор проекту, щоб його інститут мав ще й ті права, які, відповідно до Конституції України, належать органам виконавчої влади. Нонсенс? Але в цьому разі закон виходить як оте відоме дишло...

Зрозуміло, чому, на думку членів нашого комітету, концептуальні положення цього законопроекту не відповідають вимогам державної культурної політики й інтересам нашого суспільства.

Позиція членів комітету підкріплена висновками Мінкультури, Мін’юсту, СБУ, багатьох реґіональних органів охорони культурної спадщини, науково-дослідних установ. А хто підтримує протилежну точку зору? Лише підлеглі академіка П.Толочка, люди, залежні від нього у професійній діяльності. У принципі, «вплинути» можна на будь-якого археолога. В Україні існує тільки одна рада із захисту дисертацій з археології, тільки один науковий археологічний архів, одна археологічна бібліотека — усе в Інституті археології. На жаль, це склалося історично, ще за часів радянської влади. Проте й загальна ситуація була тоді трошки іншою. За останні десять років змінилося все суспільство, а тут, неначе під впливом тих таємничих незареєстрованих раритетів, залишається такий собі «реліктовий заповідник». І те, що науковці, які виступають проти волі директора інституту, втрачають можливість професійно працювати через штучні проблеми та заборони, факт: коли готувалася ця стаття, стало відомо про перші звільнення співробітників, які не підтримують законопроект свого керівника. Вдача у пана Толочка крута...

Перспектива виходу з кризової ситуації навколо законопроекту проблематична. Комітет запропонував замість проекту П.Толочка ратифікувати Європейську конвенцію з охорони археологічної спадщини (переглянуту), підписану від імені України, між іншим, ще 1998 року (!) Пропонувалося також внести зміни у Кримінальний кодекс України, які б значно підсилили відповідальність за порушення законів, що стосуються охорони культурної спадщини. Верховна Рада вже зобов’язала Кабінет міністрів підготувати зміни до базового закону, які б відбивали сучасні вимоги до пам’яткоохоронного законодавства, у тому числі стосовно пам’яток археології. Зміни Кабмін повинен передати до нашого комітету вже найближчим часом. Одначе академік П.Толочко на пленарному засіданні Верховної Ради 25 грудня минулого року зробив усе можливе, щоб пропозиції нашого комітету не дійшли до голосування.

Отож прийнято незрозуміле компромісне рішення — доопрацювати законопроект і визначитися з ним на спільному засіданні вже двох комітетів: профільного — комітету з питань культури і духовності — та комітету з питань науки і освіти, членом якого є й академік Толочко. Щуку вкинули в річку.

Дуже розраховую на розуміння всіма членами обох комітетів, що проблема не в боротьбі за вузьковідомчі інтереси, і що ситуація стосується кожного з нас. Передовсім — майбутнього України.

І останнє. Посилити кримінальну відповідальність за незаконні розкопки та знищення пам’яток треба терміново. Аналогічна акція, паралельно з проведенням низки операцій спецслужбами Румунії, дала можливість у мінімальний термін кардинально вирішити схожу проблему в цій країні. Уже і в Росії у центральних музеях та наукових установах почали з’являтися об’яви з номерами телефонів уповноважених органів, що закликають надавати будь-яку інформацію про незаконні розкопки або продаж раритетів.

І все це слід зробити негайно. Бо якщо ми гаятимемося, в Україні не залишиться того чарівного культурного надбання, яке нам заповіли попередники і яке мусимо берегти та захищати заради наших нащадків.

Лише завдяки об’єднанню зусиль законодавців, службовців, правоохоронців, науковців, колекціонерів, меценатів і всіх-всіх, кому небайдужа доля України, її історія, рівень цивілізованості, можна розв’язати надзвичайно важливу й делікатну проблему охорони археологічної спадщини. Ось тоді буде в нас «музей раритетів світового рівня», і не один. Хіба у Франції є тільки Лувр, а в Англії — Британський музей, а в Росії — Ермітаж? То й у нас є що показати і є чим пишатися. Минуле зобов’язує, а майбутнє вимагає.