Григорій Марченко. "Москаль-терорист" з українського Ямполя

Десятиліттями більшовицькі "збирачі земель" (насправді ж загарбники й окупанти) формували червону імперію як "единую и неделимую...". На світанку 1990-х СРСР розвалився, і тепер уже Росією знову блукає привид імперії: неважливо - царської, червоної чи якоїсь уже гібридної.

Ми бачимо, як стопами вусатого "отца народов" зухвало йде нинішній кумир росіян - Путін. Симптоматичною є й idОe fixe луб'янських узурпаторів влади - так звана "защита русского мира". Під овечою шкурою "захисної" риторики - кігті й дзьоби войовничого двоголового хижака. Хижак уже дзьобав Молдову і Грузію, а нині від його ненажерливості потерпає Україна. Та рано чи пізно він відповість за кров і злочини проти держав і народів, у тому числі й проти росіян.

Агресивний режим, вдамося до часто вживаного означення його ж адепта, - контрпродуктивний. І тому приречений. Багнет, як відомо, можна багато для чого використати, проте на ньому не можна сидіти. У Кремлі - засиділися. А теперішні "менеджери" хай би вже тренували місце сидіння для лави підсудних - це найперше гуманне побажання. Бо навіть найлютішому ворогові не побажаєш такої кари, як у закатованого Григорія Марченка, або долі, що судилася українцям, яким комуністи в 1932-1933 рр. улаштували терор голодом - геноцид, а згодом і масові страти-розстріли...

"Народжений" чекістами

Сталося так, що українця родом з Ямполя (нині райцентр у Сумській області) соловецькі чекісти помилково "народили" в Москві, а ленінградські - розстріляли в Карелії. "Народили" - бо в протоколі засідання "трійки" надруковано чорним по білому: Марченко Григорій Дмитрович - уродженець м. Москви...

Той давній огріх підвів сучасних дослідників репресій. Учені-історики разом з архівознавцями Служби безпеки України видали 2003 р. в Києві науково-документальний двотомник "Остання адреса..." - понад 1000 сторінок матеріалів про Соловецьку трагедію. У книжці є "список осіб, репресованих в Україні, а також українців, репресованих за її межами, які відбували покарання на Соловках та були розстріляні 27 жовтня - 4 листопада 1937 року під Медвеж'єгорськом". Шкода, що залишилося поза увагою упорядників (і випало зі згаданого списку) прізвище Марченка... Його стратили 2 листопада на тому самому таємному полігоні НКВС в урочищі Сандармох, де лише восени 1997-го - з нагоди 60-х роковин Соловецької трагедії - за ініціативою громадськості створено меморіал пам'яті жертв репресій. (Для довідки: коли чекісти в переддень 20-річчя жовтневого перевороту розстрілювали соловецький тюремний етап, стративши впродовж п'яти діб 1111 в'язнів, робітниче селище Медвежа Гора (або Медгора), знане як "столиця Біломорканалу", ще не було Медвеж'єгорськом. Ця назва і статус міста в Медгори - з 1938 р.)

Напис на пам’ятнику в місці масових розстрілів

На щастя, не канула в Лету частина листів, які Григорій слав з неволі своїм рідним. Ці документи, хоч і цензуровані, дають змогу більше дізнатися про ще одного убієнного сина України, чиє ім'я невіддільне від "Списку Сандармоху". Листи зберегла сестра Марченка Зоя. Її не раз репресували в СРСР, але українка вижила і ще до того, як пішла з життя 2000-го, встигла потримати в руках видану в Москві книжку власних спогадів "Сімнадцять років на островах ГУЛАГу" (1999).

Григорій народився 1904 р. не в Білокам'яній, а в провінційному містечку тогочасної Чернігівської губернії. Батько Дмитро Олексійович був учителем, мати Єлизавета Іванівна доглядала п'ятьох дітей. Серед дідів-прадідів були священики, нащадки дворянського роду Юркевичів (з козацької військової старшини). Бабуся Олександра Василівна навчала малечу українських пісень, романсів, колядок, щедрівок. Батьки-вчителі подбали про належну освіту дітей, що дало змогу синові скласти іспити на юридичний факультет Московського університету. Григорій вирішив працювати й навчатися. Маючи досвід військової служби, влаштувався в 7-й залізничний полк Наркомату шляхів сполучення - ночами охороняв вагони на Курському вокзалі. За посадою мав у користуванні револьвер.

Слідом за старшим братом до столиці поїхала й Зоя: служила там стенографісткою в тому самому наркоматі. Жили Марченки в родичів на Солянці - шість душ у крихітній кімнаті в комуналці.

У лютому 1929-го один зі студентів, який приревнував другокурсника Григорія до дівчини, доніс на нього як на "троцькіста". Далі - Луб'янка, допити... Чекісти вилучили револьвер і висунули звинувачення мало не в підготовці замаху на Сталіна. Рішення Колегії ОДПУ СРСР не забарилося: уже 3 червня Марченка засудили за статтею 58-8 КК РСФРР до 10 років виправно-трудових таборів і відправили на Соловки. Згодом Григорій дізнався, що автор брехливого доносу відчував докори сумління і збожеволів...

Про гірке й Горького

Перші листи з Біломор'я були заспокійливі (цитати мовою оригналу): "...газеты я могу читать, книгами тоже, очевидно, могу заняться, сыт, живу в неплохих условиях, хлеб есть, горячего хватает, времени будет мало - вот одно, что может печалить. Так вот, дорогие, обо мне печалиться нечего, я здоров вполне, за себя спокоен. Ваше здоровье и настроение - вот единственное, что заставляет меня тяжело переживать все воспоминания о Ямполе" (червень 1929 р.). Саме тоді, у червні, СЛОН (рос. Соловецкий лагерь особого назначения) був аж занадто "зразковим", саме його відвідав у компанії табірного начальства Максим Горький.

"В среду с товарищем попали на хорошее приглашение - на свежем воздухе жареные грибы, рыба, варенье из черники с чаем, - майже по-горьковськи змальовував життя Григорій Марченко в серпні 1929-го. - Нарочно пишу, чтобы показать мамочке, что и тут живут люди неплохо. В общем, посмотреть со стороны - город с обычной жизнью: бегают озабоченные люди взад и вперед, ходят куда угодно, только изредка обстоятельства напоминают о концентрационном лагере для контрреволюционеров (!)".

У своєму нарисі "Соловки" Горький так само не побачив нічого схожого на тюрму, йому здалося, що кімнати на островах населені пасажирами, врятованими з затонулого корабля: "Этот кусок земли, отрезанный от материка серым, холодным морем... несколько тысяч людей приводят в порядок, создавая на нём большое, разнообразное хозяйство. Мне показалось, что многие невольные островитяне желали намекнуть: "Мы и здесь не пропадём!"

Письменник-візитер побіжно згадав і "прибічників терору": "Подавляющее большинство островитян - уголовные, а "политические" - это контрреволюционеры эмоционального типа, "монархисты", те, кого до революции именовали "чёрной сотней". Есть в их среде сторонники террора, "экономические шпионы", "вредители", вообще "худая трава", которую "из поля - вон" выбрасывает справедливая рука истории".

Насправді ж, за пропагандистською "ідилією" приховувалася жорстока й прагматична система ГУЛАГу. За кілька місяців табірне управління перевели до Кемі - звідти керували вже не просто СЛОНом, а гігантським господарським комплексом, що руками в'язнів будував дороги й заготовляв ліс на величезних територіях від річки Свір на півдні Карелії до заполярного Мурманська. Григорій напише сестрі: "Не знаю, какую работу придется вести в будущем, пока продолжаю работать по линии, взятой при самом поступлении в "УСИКМИТЛ" (так мы теперь называемся, расшифровка следующая: "Управление Соловецкими и Карело-Мурманскими исправительно-трудовыми лагерями").

Кроме основной работы веду, хоть и очень мало, работу общественную. Не хватает времени. Ведь иногда приходится работать так долго, таким темпом и с таким напряжением, о которых ты, Зойка, представления, пожалуй, не имеешь. Иногда сам встряхнешь головой, спросишь товарищей и себя самого: "...в чем дело, что нас заставляют так "втыкать"? (на блатном языке - работать), - и ответа нет... На воле так из нас никто не работал".

Масштабне використання рабської примусової праці задля виконання планів першої радянської п'ятирічки набирало темпів - табори ставали опорою економіки СРСР. У 1931-му Григорій розпочав голодовку. Протестувальника відправили на острів Велика Муксалма - завідувачем гужового транспорту сільгоспу. Працював бригадиром, старшим жереб'ятником. Табірні пункти на Соловках, згадував один з колишніх мешканців острова Дмитро Вітковський, добрі тим, що там не було ні колючого дроту, ні вишок з вартовими. Справедливо вважалося, що нікуди табірник не втече. Муксалминський пункт був на березі Білого моря, зусібіч його обступав густий сосновий ліс. У стародавніх спорудах монастиря розмістилися табірні установи й начальство. А в дощатих утеплених бараках з двоповерховими нарами тримали "контру" впереміш із кримінальними злочинцями - щоб не було змов.

Марченко в листах з Муксалми повідомляв: "пишу, как и всегда за последние годы, с очень слабой надеждой, что это письмо дойдет до вас. Пишу я очень аккуратно, но "объективные", конечно, причины помогают моим письмам систематически не доходить до адресатов, и вы все, а в особенности мама, лишаетесь в известной степени спокойствия" (30 квітня 1932 р.). У глухому закутку архіпелагу Григорій не втрачав інтересу до політичних новин, очікував можливих змін у кодексі, займався самоосвітою. Серед скромних прохань в'язня до рідних були такі: передплатити для нього англомовну газету, що видавалася в Москві, або надіслати бандероллю щось із поточної партійно-господарської літератури. "Жду газет... они для меня - вторая пища", - писав у лютому 1933-го, певно, не уявляючи собі, який тоді в УСРР лютував Голодомор.

Життя на материку

Улітку 1934-го Марченка перевели з архіпелагу на Карельський берег - на "материк" (Соловки тоді були штрафним відділенням Білмортабору). Якийсь час працював рахівником поблизу масштабного новобуду п'ятирічки - Біломорсько-Балтійського каналу. З поселення Вожмасалма, що на Вигозері, надіслав звістку: "Не знаю, когда придется писать следующий раз... дорогая, всегда горячо любимая родная мама. Прости за невольную возможную обиду, но хочется сказать тебе, что первой мыслью, когда я получил последнюю открытку, было: когда же меня мама забудет? Ведь пора, пора - седьмой год не видим друг друга, многое должно просто отболеть и зарубцеваться" (27 серпня 1934 р.).

Жилося в'язням у Вожмасалмі несолодко: як розповів у листі рідним інший табірник-українець, у минулому член колегії Наркомату освіти Юрій Озерський, на загальних фізичних роботах він тягав з води ліс і дрова, складав їх у стоси. Спав на дошках, підклавши пальто. Харчування - 700 г хліба, каша на сніданок, борщ із сушених овочів і знову каша або риба, на вечерю - лише кип'яток...

Григорію пощастило більше: вже за місяць він повідомив рідним, що працює поблизу Повенця в хутрорадгоспі - там вирощували лисиць, соболів і вели сільське господарство. Пішов на курси зоотехніків ("работаю на свинарнике старшим свинарем"), а головне - з'явилася можливість організувати побачення з матір'ю ("мне очень хотелось бы самому накопить деньжонок на твой хотя бы обратный проезд, ведь... 200 с лишним рублей, необходимых для приезда, уезда и какой-то жизни, вещь просто страшная"). Тієї осені надіслав додому 49 рублів - це дало змогу Єлизаветі Іванівні наприкінці листопада приїхати на коротке побачення з сином. Вона згадувала: "Побыла я там два дня, на третий день пришел милиционер, принес Грише приказ, чтобы я уехала... Оказывается, был убит Киров и начались жестокости в лагере, их, узников, загнали в лес за колючую проволоку, держали там два дня, скот и ферма были оставлены без еды и людей..."

А таким запам'ятала післякіровський час сестра Зоя, коли працювала в трудкомуні під Москвою після першого строку ув'язнення: "Страх, ужас, ожидание каких-то особых ужесточений, доносительство, поиски везде "врагов" - весь этот клубок террора, насаждаемый сверху, опутал всех".

Григорій під впливом більшовицької пропаганди сприймав дійсність як у кривому дзеркалі. У листах намагався не гнівити цензуру навіть найменшою підозрою в нелояльності до влади. У квітні 1935-го писав з нагоди прийдешнього свята Першотравня: "Его встречаю с тем же чувством, с каким слушал оркестры майских демонстраций сквозь окна Лубянки в 29 году. Вот я, "заключенный", долго сижу, "страдаю", как любит говорить многая лагерная публика, "от власти", - но как искренно для блага советского государства хотел бы видеть у большинства его граждан такие же чувства, как и у меня, ко всему тому, что отмечается и празднуется в этот большой день!.."

Двоє рідних людей - син і мати - зможуть іще раз побачитися (як з'ясувалося, востаннє) восени 1935-го в Карелії. Обоє навіть уявити не могли, який страшний удар долі (а насправді - більшовицького режиму) очікує на в'язня в тих самих місцях біля Повенецької затоки Онезького озера 1937 р...

Знову на Соловки

Гірка чаша масових репресій не омине ні Карелії, ні Соловків, ні інших незліченних островів неосяжного ГУЛАГу. А за рік до того, 1936-го, коли СРСР готувався жити за "найдемократичнішою Конституцією", на Біломорський архіпелаг повернули зоотехніка Марченка. Ще замолоду він нажив проблем зі здоров'ям - ходив з костуром через болі в нозі. З островів писав батькам: "...хочу надеяться, что через несколько лет... необходимость в ваших зарабатываниях для блудных детей отпадет (сину й дочці сім'я надсилала гроші, харчі. - С.Ш.). О женитьбе мне думать, пожалуй, не придется, я да вы - вот и моя семья. Пока себя к какому-то будущему готовлю тем, что почитываю книги по животноводству, Спинозу и думаю в скором времени в специальной обстановке подлечить свою ногу, очень не хочется в конце концов иметь полиневрит..." (серпень 1936-го).

Мати була в розпачі. Аби допомогти синові з лікуванням, навіть збиралася продати корову - годувальницю сім'ї. Але Григорій заперечив: "...никогда этого не будет. Во-первых, если мне суждено в этом году освободиться (что я считаю таким же проблематичным, как и получение мной неожиданного миллионного наследства от кого-либо), то о моей жизни вы узнаете только после того, как я где-либо найду заработок и посылать домой буду не только письма..." (6 лютого 1937 р.).

Уже навесні він узявся до звичної праці - важкої і небезпечної, бо через втрату чи хворобу тварини зоотехнікові могли пришити статтю за шкідництво. Пишучи матері, вибачався за перерву в листуванні: "...мне и так пришлось пережить за это время много тяжелого. С самого начала марта я работал на производстве. Проводил опорос. Занят был настолько, что спал за эти полтора месяца в среднем не больше 3 часов в сутки, а раздевался и спал по-человечески всего раза два. Некогда было хоть раз газету в руки взять... Давно так не приходилось напряженно работать...

Интересно, сколько еще времени я буду называться заключенным?.. Я так привык к этому положению, что просто буду чувствовать себя до боли непривычно в новом положении, хотя бы и ссыльного, что иногда хуже лагерной жизни..." (17 квітня 1937 р.). Просив не надсилати йому грошей ("вам они нужней в 1000 раз, а мне на махорку и кило сахара в месяц надо очень немного, потребности у меня скромные").

Епілог: Сандармох...

Фатального удару в'язень зазнав восени 1937-го в місці його найбільшого невільницького щастя - побачень з матір'ю. За примхою долі останнім земним притулком Григорія став глухий закуток між Медвежою Горою і Повенцем - урочище Сандармох, засекречене органами НКВС місце масових страт жертв політичних репресій. Ніч 2 листопада поглинула там чергову партію смертників Соловецької тюрми (180 осіб), які відбували покарання за так звану контрреволюційну троцькістську терористично-шпигунську діяльність.

У машинописному протоколі №82 засідання трійки проти кожного прізвища великими літерами надруковано: "РАССТРЕЛЯТЬ". Слідом за білорусом Мазуровим і українцем Марченком у тому протоколі - росіянин Матвєєв. Збіглося так, що однофамілець останнього - капітан держбезпеки Михайло Матвєєв, родом з Новгородщини, - очолював ленінградську опербригаду, яка виконала смертні вироки соловецьким в'язням.

Шість десятиліть лежали в розстрільних ямах лісового урочища підземні стоси людських тіл - не відспівані, не навідувані рідними... А кат, він же ветеран-чекіст, іще й орденоносець, нагороджений за його криваве ремесло, - 1949-го звільниться зі служби (нібито за станом здоров'я) і безбідно житиме аж до початку 1970-х. Переживе й батьків розстріляного Григорія: вони так і не дізнаються останньої адреси сина...

...1937-й змінив долю всієї сім'ї Марченків. Батька позбавили роботи в школі, жилося скрутно - безгрошів'я, невпевненість у завтрашньому дні... А тим часом мати отримала листа з якогось, здається південного, міста. Незнайома жінка писала, що її можуть заарештувати, а в неї маленький син. Благала забрати малюка - з її слів, то був синочок Григорія... За спогадами Зої, брат у 1935-1936 рр. працював біля Повенця, і мати зрозуміла, що Григорій міг дати ямпільську адресу лише коханій жінці. Але як забрати дитя, коли не маєш засобів до існування і не знаєш, що буде з ними всіма завтра? Мати написала на ту адресу незнайомці, але відповіді не було.

Потім, як згадує Зоя, почалися страшні події: її другий арешт і вісім років Колими, війна, окупація, повернення на батьківщину й за рік - поселення в Сибіру (Красноярський край), смерть батька в 1955-му, продаж будинку на початку 1960-х і переїзд до Москви матері, а там і її смерть у 1970-му...

"Конечно, утеряно письмо, утерян адрес, и даже названия города я не знаю", - з гіркотою пише Зоя про братове табірне кохання. Залишилася тільки щемна надія: "А может быть, где-то живет ребенок моего любимого брата, его сын... и, может быть, он хотел бы знать об отце?"