Це потрібно живим

Про амнезію ми дізналися із зарубіжних телесеріалів. Не здогадуючись навіть, що у нас амнезія вже давно. У цілого народу, що жив собі, десятиріччями не підозрюючи про втрату власної пам'яті. Бо його пам'ять кремлівські ідеологи - через кіно, ЗМІ, підручники, книжки - наполегливо формували з потрібних їм пазлів, а все зайве вичищали і знищували: наче й не було. А коли й було, то краще його заховати у найглибші закапелки, соромитися, боятися і не згадувати, та головне - мовчати як могила - до смерті.

Слава Богу, що - рано чи пізно - таємне стає явним.

Коли в році приблизно 1996-му до редакції Летичівської районної газети завітав Олексій Могильний, досить відомий у районі чоловік, що працював на різних керівних посадах, журналіст Володимир Борисов і гадки не мав, що тема, з якою прийшов відвідувач, захопить його на багато літ. Бо розповів Могильний про те, про що ніхто ніколи в районі не говорив: що в роки Другої світової війни на території Летичівської округи діяло розгалужене оунівське підпілля. Входила до нього і його рідня. Навесні 1943 року почалися арешти. Підпільниками з Летичівщини була переповнена Старокостянтинівська тюрма. Серед арештантів були мама малого Олексійка Євгенія Григорівна і двоє її рідних братів - Яків і Андрій Заверухи. Їм і носив Олексій передачі, долаючи пішки туди й назад майже півтори сотні кілометрів. Маму із часом відпустили, Андрія вивезли до Німеччини, Якова, лейтенанта Червоної армії, який 1941-го дивом вибрався з німецького полону після Київського котла, - розстріляли, а тіло кинули в яму з нечистотами.

І не один він тоді загинув. Та після війни боже борони було згадати бодай словом про героїчний спротив рідних і земляків окупантам. Націоналісти - отже, вороги радянської влади. Хоча люди ж усе знали. І діти знали. І, граючись на вулиці у війну, не приймали до себе ровесників із цих сімей: бо вони ж не "наші" і не "німці" - вони зрадники, "бандерівці". Прокляті й затавровані ганьбою.

"Вони не стріляли в спину визволителям" - так називалася стаття, що стала для В.Борисова початком пошуків і відкриттів справжньої історії нашого народу. Нині загальновідомо: українські націоналісти сприйняли вторгнення німецької армії в СРСР як шанс збудувати самостійну Українську державу. Тож провід ОУН (Бандери) сформував чотири похідні групи - для відповідної роз'яснювальної роботи з населенням, громадської та культурницької діяльності, формування підпільних осередків для збройної боротьби, антинімецької та антибільшовицької пропаганди на території України. В липні 1941 року до окупованого німцями Летичева прибув один з підрозділів похідної групи "Південь" під проводом полковника М.Чарториського. Пізніше в книжці "Від Сяну до Криму" він писав: "З Летичева я порозсилав друзів по навколишніх селах і містечках - Розсохи, Костянтинова, Хмільника, Вовковинець, Козачок, Меджибожа, Лисогірки…"

Безпосередній учасник тих подій у селі Сахни, а згодом в'язень сталінських таборів краєзнавець і фольклорист В.Вовкодав згадував про сільський схід у липні 1941-го, який зібрали приїжджі оунівці Зубенко і Казирук. "У Німеччині добре жити німцям, а нам треба будувати свою державу, де буде добре жити українцям", - сказали вони людям. Тут-таки обрали старостою села авторитетного селянина. І встановили три березові хрести борцям за незалежну Україну 1918-1925 років: отаману Якову Орлу-Гальчевському і його соратникам Пилипу Іванову й Михайлу Топорівському.

У Летичеві тоді ж таки почали діяти окружний і районний проводи ОУН. Створили широку мережу антифашистського підпілля. Спершу підпільники вели листівкову війну. "Земляки! - зверталися вони в одній з перших листівок. - Гітлерівський режим виявився не кращий за сталінсько-комуністичні порядки. Солдати чужої армії на своїх багнетах ніколи не принесуть щастя… вони будуть вбивати і вивозити награбоване та новітніх рабів із нашої землі… Щасливе життя кожного з нас можна побудувати тільки в незалежній від Москви та Берліна Українській державі!" Згодом, коли окупаційний режим уповні проявив свою жорстокість, заклики в листівках посуворішали: "Знищуйте німецьких катів! Саботуйте їхні злочинні накази! Ставайте до лав борців за вільну і незалежну Україну!"

З літа-осені 1942 року почалася збройно-диверсійна боротьба. Підпільники розгромили поліцейські управи в Летичеві і Вербці, нападали на поліцейські відділки, знищували живу силу і техніку на шосе Летичів-Вінниця, псували лінії зв'язку. На початку 1943 року генеральний комісар округи Волинь-Поділля Г.Шене повідомляв до Берліна: "Український рух опору надзвичайно посилив боротьбу майже в цілій окрузі. Він проявився і в таких досі спокійних місцях, як Проскурів (нині Хмельницький. - С.К.), Летичів, Ярмолинці. ... Українські націоналісти завдають більше труднощів, аніж радянські банди…" Це саме тоді стверджував у листі до міністра "східних земель рейху" А.Розенберга гауляйтер Е.Кох: "Українські націоналістичні банди на території генеральної округи Волинь-Поділля мають суворе і вміле керівництво і вражаюче озброєні. Вони нападають на об'єкти, важливі для експлуатації і постачання фронту, а також на залізницю, мости, елеватори".

Навесні 1943 року німці вистежили і почали заарештовувати підпільників Летичівщини. Відчувши небезпеку, окружний провідник ОУН Зубенко (чи, може, Дзюбенко? Василь чи Микола - теж невідомо; відоме тільки псевдо - Холодний), який легально працював секретарем районної поліції і завідував рацсом, почав пробиратися на Вінниччину. Дорогою зупинився на відпочинок у селі Білецьке, у директора школи Лятавського, якого знав як симпатика ОУН. Той радо прийняв провідника, вклав перепочити в шкільній шопі (накритті на опорах), а сам подався до жандармерії. Сорок карателів оточили шопу. Чотири години тривав нерівний бій. Фашисти підпалили шопу. Крізь тріск вогню почулося: "Слава Україні!" - і пролунав останній постріл.

Німці закопали труп тут-таки, на пожарищі. Зрівняли могилу з землею. Та звістка про геройську смерть підпільника розійшлася краєм. А місцева мешканка Надія Гевак до кінця свого життя доглядала за безіменною могилкою біля шкільного рову - не признаючись, хто в ній похований. Лише 18 серпня 2001 року прах героя перенесли в центр села і поховали поруч із могилою червоноармійців, що загинули 1944 року, визволяючи Білецьке.

Не всім побратимам Холодного пощастило бодай із часом покоїтися в рідній землі як героям. Хоча дуже багато з них загинуло. При спробі опору під час арешту, як Олександр Слободян із Горбасова і Горновий з Івонинець. Від нелюдських тортур у Старокостянтинівській в'язниці, як Олена Матвєєва і безстрашні Оксана й іще одна невідома дівчина з похідної групи "Південь". Зацьковані собаками, як Володя Лучков із Ставниці, в якого від катувань повипадали очі. Як Іван Сабодан (дядько майбутнього митрополита Володимира), з якого живого здирали шкіру. Як Олександр Чекирда зі Старокостянтинова, якого на очах у матері загризли вівчарки. Там же були розстріляні гестапівцями П.Гірчак, З.Дядик, С.Котик, О.Маяковський, К.Рудий, П.Садовський, Г.Свистун із Требухівець, С.Гарбаренко з Залетичівки, Т.Дудник із Лисогірки, П.Пантелеймонов із Пархомівець, П.Транчук та І.Яворський з Головчинець, Л.Бучик, В.Мазур, І.Очковський з Летичева, О.Коваль, М.Демчишин, І.Бегеба, М.Бегеба, Г.Чорнолуцький, І.Замрачило, Г.Романишин, Ф.Мрук, І.Прокопов, Г.Гасюк, Ф.Савчук із Копачівки Деражнянського району, інші підпільники. Декого відправили в концтабори або на каторжні роботи в Німеччину. Кільком щасливцям поталанило втекти. Та після визволення краю від німецької окупації переслідування розпочали енкаведисти. За зв'язок з членами ОУН керівника окружного відділу освіти під час окупації П.Супруна і "служителів культу" В.Борищука і М.Капкана в травні 1945 року засудили до
10 років концтаборів і 5 років пораження в правах - "за измену Родине". З конфіскацією майна. Майна в головного освітянина було: "Стуло - 1 штука. Кровать залізна - 1 штука. Стіл дерев'яний - 1 штука".

Краєзнавець В.Борисов встановив прізвища 67 підпільників-націоналістів з Летичівської округи. Скільки їх було насправді, важко сказати. Адже існували підпільні групи, що їх радянські історики визнавали як комсомольсько-партійні. Хоча насправді, вважають сучасні дослідники, визначити ідеологічну спрямованість підпільників іноді непросто - адже їхня діяльність тісно перепліталася. Та й у час воєнного лихоліття не про це вони думали, а боролися з ворогом. А от після перемоги над ним одні були офіційно визнані й пошановані, а інші - свідомо зневажені й забуті.

Нам же не треба нічого вигадувати. Треба лише пам'ятати і показати: ось вони, наші герої. Вони були завжди - ті, для кого Україна - понад усе. Звичайні люди, які в тяжку для рідної землі годину віддали за неї своє життя. Щоб вона була вільною. Належала своєму народові.

Зайве й говорити, що держава Україна повинна воскресити їхні імена, назвати ними школи, вулиці, відкрити меморіальні дошки, створити музеї, написати книжки. Зобов'язана це зробити. Не лише зусиллями краєзнавців-ентузіастів, а на державному рівні. Відновити історичну справедливість і підтвердити те, у що вірить сьогодні вся країна: Герої не вмирають…