Закінчив вуз у Тернополі — роби кар’єру в Європі!

Вищу школу лихоманить. Численні суперечки навколо реформування системи день у день набирають дедалі більшої гостроти. Приєднання до Болонського процесу з його кредитно-модульною системою, незалежне зовнішнє тестування, моніторинг якості освіти та інші нововведення не так вселяють у суспільство оптимізм, як ставлять нові запитання. Особливо напередодні вступної кампанії.

Дров у багаття підкидають і періодичні повідомлення у ЗМІ про те, що, приміром, такий-то вуз не враховуватиме результатів зовнішнього тестування, а такий-то, на перший погляд – цілком солідний, взагалі нічого не вчить, і в нього краще не вступати. Що насправді відбувається у наших навчальних закладах? Як вони оцінюють ініціативи «згори»? Чи готові вони до реорганізації і входження в європейський освітній простір?

Про це ми вирішили поговорити з ректором одного з найбільших у країні економічних вузів (який, до речі, відзначає нинішнього року 40-річчя) — Тернопільського державного економічного університету — Сергієм ЮРІЄМ.

— Якщо говорити про європейський освітній простір, то ми, власне, вже давно в ньому. Наш університет — повноправний член Європейської асоціації міжнародної освіти (Амстердам, Голландія). Ми співпрацюємо з ученими із 48 країн світу, що, власне, допомогло створити Центр європейських і міжнародних студій, українсько-нідерландський факультет економіки і менеджменту, українсько-польську програму з фінансів та страхування, українсько-греко-іспанську програму міжнародного туризму, українсько-американську програму комп’ютерних наук.

Понад те. Ось уже кілька років у нашому університеті діє програма, створена спільно з Дрезденським технічним університетом. Юнак чи дівчина, котрі її закінчують, отримують два дипломи: тернопільського вузу і дрезденського. А з січня нинішнього року набрав чинності закон, відповідно до якого диплом, одержаний в одній із країн ЄС, дає право влаштовуватися на роботу в будь-якій країні Єдиної Європи.

— Тож людина, яка закінчила Тернопільський економічний університет за цією програмою...

— ...має право проходити відбірний конкурс на будь-яку посаду, що існує в ЄС.

— Аби мати можливість видавати два дипломи, вочевидь, довелося адаптувати навчальні плани до західної системи освіти. Наскільки складний перехід до принципів Болонської конвенції?

— Кредитно-модульну систему організації навчального процесу в нас запровадили ще торік. Завдяки цьому, до речі, 160 наших студентів отримали можливість паралельно навчатися в закордонних вузах. Однак Болонський процес — це не лише кредитно-модульна система. Це трохи інакший принцип навчання, який повністю відображає сподівання роботодавців щодо випускника вузу. У нас дається добра фундаментальна підготовка спеціаліста, ми навчаємо його абстрактно мислити, розбиратися у процесах і явищах, приймати власні креативні рішення. Обійнявши свою першу посаду, молода людина має можливість роззирнутися, розібратися в ситуації, і лише потім з’явиться віддача, можливо – набагато більша, ніж передбачалося спочатку.

На Заході, у тому ж таки Дрезденському університеті, освіта прагматичніша. Від випускника роботодавці вимагають реальних справ із першого дня роботи. Тому у вузі людині дається чітка інструкція, яку він повинен бездоганно виконати, адже від того, наскільки грамотно й точно він виконуватиме розпорядження вищого керівництва, залежить його службова кар’єра.

Хоча вміння самостійно мислити і приймати рішення там також цінується. Яскравий приклад — наша випускниця Тетяна Єрмак, яка завдяки саме цим якостям зуміла не тільки влаштуватися на роботу до американської філії австрійської фірми, а й очолити цей підрозділ. Для неї, як і для багатьох наших випускників, Тернопільський економічний університет — вуз фартовий, адже він став початком блискучої кар’єри. Наші випускники працюють на керівних посадах у міністерствах, податковій адміністрації, рахунковій палаті, науково-дослідних інститутах тощо. Не кажучи вже про президента країни Віктора Ющенка, для якого Тернопільський державний економічний університет також став стартом кар’єри банкіра і політика. Тому відкидати все те, що було напрацьовано нашою вищою школою протягом десятиліть, не варто.

— Якщо проти приєднання до Болонської конвенції ніхто з ректорів вузів не виступає, то інший принцип європейської освіти — незалежне зовнішнє оцінювання знань випускників шкіл та абітурієнтів — викликає протест, причому як прихований, так і явний.

— Тестування — лише одна із форм оцінювання знань абітурієнта. Не найкраща і не найгірша. Проте, приймаючи будь-яке державне рішення, необхідно оцінити не лише його доцільність, а й ефективність та результативність вжитих заходів. Потрібно відпрацювати всі механізми реалізації такого рішення. Без цього держава може витратити величезні гроші, але так і не досягти поставленої мети — доступності і прозорості вищої освіти. Якщо ректор не довіряє результатам тестування, не може їх чітко зіставити з результатами іспитів у своєму вузі, то, можливо, система потребує серйозного доопрацювання, а не якнайшвидшого впровадження у практику.

— Раніше, вступивши на перший курс інституту або університету, студент був упевнений, що одержить диплом спеціаліста — звісно, якщо нормально вчитиметься. Сьогодні, ставши бакалавром, він не автоматично переводиться на магістерську програму, а має проходити певний відбір. Але куди піде такий недоучений спеціаліст?

— Хоча наші підприємства не готові поки що брати на роботу бакалавра, в магістратуру справді потраплять не всі: скажімо, на 150 бакалаврів виділятиметься 100 місць майбутніх магістрів. Нинішнього року ми вперше зможемо побачити, скільки бакалаврів улаштується на роботу (багато хто після четвертого курсу працевлаштовується й переходить на заочне відділення) і, що важливо, які це студенти — відмінники чи ті, хто пас задніх. Адже може бути хороший студент, але спеціаліст із нього – слабкий.

— Як розподілятимуться місця в магістратурі?

— Відповідно до особистих досягнень кожного. Враховуватиметься середній бал за всі чотири роки навчання і середній бал із державних іспитів на диплом бакалавра. Склавши їх, ми отримаємо особистий рейтинг того чи іншого студента. Згідно з цим рейтингом і розподілятимуться місця на магістерських програмах.

— А якщо за рейтингом не пройшов, але хоче стати магістром?

— Тоді ми пропонуємо місце на платному відділенні. Тобто людина своїм навчанням протягом чотирьох років або набуває право на державне місце в магістратурі, або оплачує своє подальше навчання. Тут уже жодних суб’єктивних рішень.

— Віднедавна Міністерство освіти і науки не лише взялося за перевірку знань випускників шкіл, а й вирішило оцінити якість освіти у вузах, створивши своєрідний рейтинг.

— Як виміряти освіту? Як вишикувати когось за ранжиром? Насправді неймовірно складне запитання. Колись ми казали – «Вище технічне училище ім. Баумана» і знали, що це вуз найвищого рівня, хоча й називається училищем. Торік журнал «Маркетингові дослідження в Україні» склав рейтинг вузів. До фіналу потрапило 25 (24 національних і лише ми — не національний), серед яких наш університет посів 17-те місце. А якщо брати економічні вузи, то ми на другому місці після Київського національного економічного університету.

Нині МОН розробляє власні критерії, аби можна було показати місце того чи іншого вузу на освітньому ринку країни. Виводять рейтинг за такими показниками, як наявність підручників, рівень викладачів, наявність комп’ютерів тощо, але інтегрованого показника немає. І дуже важко буде в такій ситуації визначити реальне місце того чи іншого вузу.

— Взагалі людину сторонню такі критерії трохи дивують. Адже у вузі може не бути хорошої бібліотеки, але там можуть працювати блискучі викладачі, лекції яких замінять підручники. Або ж навпаки: викладачів вищої кваліфікації замало, проте створено всі умови для самопідготовки: бібліотека, комп’ютери, Інтернет, різноманітні стажування тощо. У сумі і перший, і другий вуз можуть готувати спеціалістів високого рівня, але за балами поступатимуться навчальному закладові, в якому є і те, і інше.

— Абсолютно правильно. Тим більше що комп’ютери, приміром, можуть в аудиторіях стояти, але не працювати. Головний рейтинг вузу — його абітурієнти. Ще один важливий показник — коли викладачі віддають своїх дітей навчатися до свого вузу. Адже саме викладачі, як ніхто інший, знають реальний рейтинг свого інституту чи університету. Багато наших викладачів віддають своїх дітей саме до Тернопільського економічного університету — кращого рейтингу й бути не може.

— Чула ще про один показник якості освіти у вузі — черга роботодавців за його випускниками.

— Тут є нюанси. Скажімо, у комісії з працевлаштування при облдержадміністрації мені кажуть: ринок уже не потребує економістів. А якщо молода людина хоче здобути економічну освіту? Ми повинні їй заборонити? Життя не стоїть на місці, і це хибна думка — «оскільки сьогодні не потрібні економісти, бухгалтери, то діти не повинні вступати на ці спеціальності». Ніхто не знає, як зміниться ситуація завтра і яких спеціалістів затребує. Тому, якщо економіка працює ефективно, це справді може бути важливим показником. Однак сьогодні все залежить від самого студента: як він зуміє себе організувати, куди захоче влаштуватися на роботу. Адже ніхто не думав, що наш випускник стане президентом країни.

— Можна сказати, працює не за фахом. Проте сьогодні багато вузів, переважно приватних, зіштовхнулися з тим, що їх не просто оцінюють, як їм здається, не об’єктивно, а й узагалі відбирають ліцензії — через низьку якість навчання студентів.

— У Тернополі – понад десяток економічних вузів, багато які з них животіють у двох-трьох кімнатах, часто не маючи не те що бібліотеки або нормальних навчальних аудиторій, а й штатних викладачів. Зазвичай вони використовують економічний потенціал великих вузів, викладачів яких запрошують працювати за сумісництвом. Вступати чи ні до такого вузу – повинні вирішувати вже самі студенти та їхні батьки. Там, власне, лише вивіска навчального закладу, а серед переваг — нижча (на 50—100 грн.) плата за навчання. Звісно, держава не може спокійно спостерігати за цим. Гадаю, такі вузи і філії і без того довго не протримаються — ситуація у країні щороку змінюється, батьки дедалі більше зацікавлені давати дітям якісну освіту.

— У Тернопільського економічного університету теж є філії.

— Наш університет — єдиний державний нестоличний вуз, у якого є своя філія за кордоном, а саме у столиці Вірменії Єревані. Там навчаються понад 300 студентів, котрі мають українське коріння. Крім того, навчальні підрозділи ТДЕУ є у Вінниці, Івано-Франківську, Луцьку, Калуші, Кам’янці-Подільському, Нововолинську, Чорткові, Сваляві та Форосі. Їх було більше, але два ми закрили самі: у Коломиї та Могильові-Подільському. Вивчили ситуацію і зрозуміли, що там вони просто не потрібні. А ось філію у Форосі, навпаки, зміцнюємо, оскільки є можливість організувати навчальний процес на високому рівні: там наші викладачі відпочивають і водночас проводять заняття.

А загалом філії — це окрема історія. Ще до того, як я став ректором, до мене зверталися інколи відразу із трьох-чотирьох вузів: їм потрібна була тільки моя згода на співпрацю. Тоді вони могли написати, що в них працює доктор наук із фінансів, і отримати дозвіл на відкриття спеціалізації. І тепер є викладачі, котрі мають по кілька трудових книжок: віддають їх у різні вузи й одержують зарплату.

— Щоб цього позбутися, напевно, треба дати викладачеві гідну зарплату.

— У нашому університеті вона великою мірою залежить від результатів роботи того або іншого викладача. У нас існує своєрідна «вилка» зарплат навіть серед людей в одному званні. Наприклад, є професор, який отримує півтори тисячі гривень, і є професор, який отримує п’ять тисяч вісімсот гривень. Оскільки перший став професором і заспокоївся, а другий активно займається наукою, пише статті, посібники, бере участь у державних програмах, відвідує наукові конференції тощо. Ми досить жорстко чинимо і з окремими викладачами, котрі, пропрацювавши у нас понад десять років, так і не захистили дисертацій. Я переконаний: не можеш працювати на посаді старшого викладача – переходь на викладача, а через три роки, якщо так і не з’являться наукові праці, переходь на роботу в технікум або коледж. Якщо викладач не працює сам, як він може навчити працювати студента?

— Останнім часом узагалі почали говорити, що потрібно підсилити науково-дослідну діяльність університетів. Підготовлено навіть відповідний указ президента. Правда, де брати гроші на науку, конкретно не каже ніхто.

— Ми намагаємося максимально використовувати таке джерело інвестицій, як міжнародні гранти. На мою думку, дослідження в рамках таких грантів і наукова співпраця з колегами з-за кордону — ідеальна можливість інтегруватися у світовий науковий простір. За останніх три роки ми виграли кілька грантів, із допомогою яких пощастило залучити мільйони додаткових коштів на підготовку студентів.

Так, із минулого року в ТДЕУ виконують спільний проект «Європейський стандарт у викладанні економіки міжнародного туризму», з проектування сенсорних мереж безпеки з використанням технологій функціонально-вартісного аналізу, три проекти у галузі інформаційних технологій та низку інших наукових досліджень із колегами з Німеччини, Голландії, Англії, Швейцарії, Франції, Болгарії, Польщі, Росії й інших країн.

Окрім того, не можна недооцінювати і потенціал великих національних та закордонних компаній, зацікавлених у наукових розробках, зокрема і в економічній сфері. Щоб налагодити з ними ефективну співпрацю у галузі високих технологій, комерціалізації інноваційних продуктів, організувати фінансову підтримку науково-дослідних проектів, налагодити продаж патентів та ліцензій, ми зараз створюємо свій власний технопарк. Він не лише дозволить залучити гроші в науку, а й стане першим етапом створення більш глобальної (у плані як організації, так і реалізованих завдань) структури — технополісу.

Власне, університетська наука і повинна заробляти гроші: в майбутньому це стане об’єктивною реальністю. Згідно з прогнозами демографів, у 2007 році сімнадцятирічної молоді (а отже, і абітурієнтів) поменшає в середньому на 23%. Це змусить почати переглядати джерела фінансування вузів, перемістити частину професорсько-викладацького складу в науковий сектор. Тому закономірно, що вже сьогодні вищі навчальні заклади мають іти шляхом диверсифікації джерел фінансування наукових досліджень, хоча для економічних вузів це складніше, ніж, скажімо, для технічних.

— Щоб «переміщуватися у науковий сектор», самого лише бажання замало, потрібні й можливості.

— Ще наприкінці 60-х у Тернополі було закладено основи економічної школи, окреслено пріоритет фундаментальних досліджень. З цією метою у 70-х близько 40 кращих випускників відправили в усі економічні вузи СРСР, аби потім можна було порівняти економічні школи, наукові досягнення і створити в Тернополі свою економічну школу. Сьогодні понад третина викладацького складу — це люди, котрі свого часу закінчили наш університет, попрацювали в інших вузах країни і, повернувшись, уже тут, у цих стінах, зростали далі, створювали власні наукові напрями.

Така тактика дозволяє не лише якісно навчати студентів, плекати свої наукові кадри, а й здійснювати інвестиції в майбутнє нашої країни. Адже знання, які продукує наука, підготовка висококваліфікованих кадрів, — це стратегія, що дасть можливість Україні посісти гідне місце у світовій спільноті.