Ян Герчиньскі: "Школи не дуже люблять конкуренцію, бо це конкуренція не якості, а репутації і чуток".

Закон про освіту народжується в гарячих дискусіях.

Один із каменів спотикання - питання про те, як має фінансуватися освіта. Можливо, виходом стане запровадження так званих освітніх ваучерів (системи "гроші ходять за дитиною")? Чим популярніша школа, тим більше грошей у неї приносять учні. Однак у цієї ідеї є опоненти, котрі вважають, що така система не стимулюватиме підвищення якості освіти. Відомі випадки, коли країни, запровадивши ваучерну систему, згодом відмовилися від неї.

У будь-якій суперечці корисно вислухати незацікавлену сторону - експерта з досвідом реформування системи освіти в різних країнах. Про ваучерну систему DT.UA розпитувало Яна Герчиньскі - одного з найкращих у Європі консультантів з управління та фінансування освіти в пострадянських країнах, експерта шведсько-українського проекту "Підтримка децентралізації в Україні", ад'юнкт-професора Варшавського Інституту освітніх досліджень. Розмова вийшла не тільки про ваучери. Адже питання фінансування освіти стосується різних аспектів цієї сфери - конкуренції, ринку, якості.

- Ви знаєте, я проти ваучерів, - почав розмову Ян.

- Але у світі вони прийня-
ті?

- Ідея запровадження освітніх ваучерів виникла в освітніх дискусіях 50-тих років минулого століття. Її автор - Мілтон Фрідман (хоча певні спроби були й раніше). Він вважав, що батьки мусять впливати на те, яку освіту отримують їхні діти. У США батьки тоді не мали, та й тепер мають мало можливостей вибрати навчальний заклад, - кожен іде в школу свого мікрорайону. А фінанси між школами розподіляють спеціально створені органи влади - school district.

Мілтон Фрідман рекомендував таку схему: кожна школа пропонує свої програми, вчителів, можливості. А батьки вибиратимуть. Це ринкова система, в якій беруть участь батьки як споживачі освітніх послуг.

- Тобто ваучер - це інструмент участі батьків?

- І участі, і обов'язкового утворення ринку. Ідеї Фрідмана загалом не були підтримані в Америці. Але у світі ідея ваучерів швидко поширювалася, тому що вона дуже проста й усім зрозуміла. Багатьом подобається, що батьки управлятимуть грішми, що в них буде вибір. Тому ідея освітніх ваучерів політично приваблива.

Але країн, у яких було запроваджено ваучери, дуже мало. І зазвичай це відбувалося в дуже специфічних умовах. Наведу два приклади.

Перший - Чилі. Коли 1973 р. внаслідок військового перевороту було усунуто демократично обраного президента Альєнде, до влади прийшов диктатор Аугусто Піночет. Саме він запровадив ваучерну систему в освіті. Це стало можливим тому, що в країні не було опозиції, не було профспілок учителів.

Інший цікавий приклад, який значно ближчий Україні, - Грузія. Після Революції троянд президент Саакашвілі прийшов до влади в жахливо корумпованій країні. Корупція в освіті була на рівні не шкіл, а місцевої влади. Гроші з Тбілісі в райони надходили, а дорогою до шкіл - "губилися". Я працював у Грузії в 2002 р. і бачив сільські райони, де вчителям у школах платили батьки, бо в районі грошей не вистачало.

Проблему корупції місцевої влади Саакашвілі вирішив дуже просто - забрав майже всі функції і, відповідно, фінанси у місцевої влади в районах. Ця ситуація непорівнянна з чилійською, але вона теж була дуже специфічна. По-перше, новій владі в Грузії довіряли. Партія президента домінувала на всіх рівнях. По-друге, всі розуміли, що потрібні зміни, що корупції треба покласти край. Тож реформи підтримали.

Є одна річ, спільна для Чилі й Грузії: і там, і там не було опору з боку вчителів. Але в більшості країн опір є. Освітнє середовище, учителі, профспілки й експерти зазвичай категорично проти ваучерів, їх запровадження лобіюють найчастіше лише економісти-теоретики, як і сам Фрідман.

Звучить ця ідея добре, та коли ми доходимо до деталей - бачимо, що є дуже багато складнощів, які мало розуміє населення і значно краще розуміють учителі та директори шкіл. Учителі в Чилі й Грузії не заперечували. У першому випадку - через диктатуру. У другому - через те, що вчителі, як і всі громадяни країни, хотіли змінити корумповану систему.

- Чому освітнє середовище не підтримує ваучерів?

- Головна проблема - питання конкуренції. Школи її не дуже люблять. Тому що це конкуренція не якості, а того, що люди думають про школу, тобто репутації і чуток. Коли ми посилаємо дитину до школи, то навіть через рік не знаємо, хороша вона чи ні. Ми бачимо, наприклад, що наш учень задоволений. Але це не індикатор якості. Інколи дитина задоволена тим, що від неї нічого не вимагають.

До того ж хороша школа - це школа, яка працює спільно з батьками. Батько має бути партнером у школі, а не замовником послуг. Це ж не ресторан!

Тепер перейдімо до технічних питань. Перше - як працює ринковий механізм в освіті? Тут, на щастя, ми маємо дуже хороший звіт, опублікований OECD. Він базується на 150 наукових дослідженнях, проведених у різних країнах. Виявляється, в умовах конкуренції школи не хочуть рости, ставати більшими. Ось, наприклад, якщо я продаю сир, який добре купують, я продаватиму його ще більше. Мета виробників пепсі-коли - щоб усі пили пепсі й ніхто не пив кока-коли. А в освіті все інакше. Якщо школа має добру репутацію, вона не буде прагнути до розширення - найняти іншу будівлю, значно збільшити кількість своїх учнів (скажімо, з 600 до 1500), набрати нових учителів. Часто це важко зробити навіть технічно. Вона просто спробує більш жорстко сегрегувати своїх учнів - вибрати серед кандидатів найкращих.

Якщо ми беремо це до уваги й дивимося на конкуренцію між школами, яка є суттю ваучерів, ми бачимо, чому школам нецікаво рости. По-перше, якщо вони братимуть краще підготовлених, більш мотивованих - це зразу поліпшить результати їхньої роботи. Чим кращі учні, тим легша робота. І вищі результати зовнішнього тестування.

А що ми бачимо в школах із поганою репутацією? Там учні з менш благополучних родин, їхня мотивація - займатися чим-завгодно, крім навчання. Учителі таких шкіл програють - важка праця, складна ситуація в кожному класі. А про якість їхньої роботи судять зі ЗНО, результат якого дуже низький. Навіть якщо вчителі справді стараються, вони не оцінені ринком.

Головний результат ринкових відносин в освіті - це сегрегація шкіл. Розрив між елітними й звичайними школами збільшується.

Ця сегрегація певною мірою освячена мовчазною згодою. Ті батьки, котрі не зацікавлені в освіті своїх дітей, не протестуватимуть, що діти підуть у погані школи. Бо вони цим не цікавляться, не розуміють. Вони демократично приймають ситуацію, що їхні діти отримують погану освіту.

- Чому ви кажете "демократично"?

- У тому сенсі, що вони можуть щось зробити, аби змінити ситуацію, однак вона їх влаштовує. Якщо ми опитаємо батьків, то побачимо, що всі задоволені: і ті, хто послав дітей у хороші школи, і ті, хто в погані. А що таке погана чи хороша школа? Єдиного стандарту немає. У кожного - своє розуміння власних інтересів та інтересів своєї дитини. Інколи воно глибоке, інколи - навпаки. Дуже цікаву ілюстрацію цього я бачив у дослідженнях у Голландії. Там є серйозний розрив між школами, в яких навчаються голландські діти, і школами, в яких навчаються емігранти. Емігранти значно менше розуміють систему, в якій живуть. Багато їх дуже погано знають голландську мову. Вони взагалі щасливі, що їхні діти ходять до школи. Але такі діти дуже часто йдуть у погані школи. У батьків-емігрантів немає інформації для того, щоб зробити хороший вибір.

Кілька років тому в Амстердамі офіс освіти намагався змінити цю ситуацію. Було проведено незалежну перевірку роботи шкіл, в яких більшість учнів - емігранти. У підсумку, міська влада надіслала всім батькам учнів цих шкіл лист такого змісту: за оцінками Королівської шкільної інспекції, школа, в яку ви посилаєте свою дитину, дуже погана. Будь ласка, подумайте.

- Чому влада зацікавлена давати батькам таку інформацію?

- Тому що ситуація поділу, сегрегація шкіл дуже небезпечна. Треба не допустити виникнення двох окремих систем шкіл і груп населення, які не комунікуватимуть між собою. Поділ призводить до того, що формується друге суспільство, яке хоче відокремитися. Маємо частини міста, які погано контролюються поліцією. Різного типу екстремальні радикальні рухи. Пригадуєте, яка була боротьба з поліцією в сегрегованих містах навколо Парижа кілька років тому? Щось схоже ми бачили і в Лондоні, і в багатьох інших містах. І це дуже небезпечно для стабільності суспільства.

Тож інклюзивна соціальна політика дуже важлива. І освіта є її важливою частиною. Коли влада Амстердама зверталася до батьків, вона думала не про сьогоднішніх учнів. Вона думала про те, як житиме це місто через 15 років, коли ці діти закінчать школу. Що вони робитимуть? Будуть вони включені в життя суспільства (шукатимуть роботу, створюватимуть сім'ї) - чи стануть радикальними й соціально небезпечними

- Школи з доброю репутацією при ваучерній системі розквітнуть. А що буде з "поганими" навчальними закладами?

- Це одна з найбільш серйозних і складних проблем, пов'язаних із ваучерною системою фінансування освіти. Якщо ми робимо поганий сир, його ніхто не купує. Відтак, виробник сиру закриває свою фірму, все виробництво зупиняється. Що відбувається зі школою? Її фінансове банкрутство дуже важко собі уявити. Бо є конституційне право кожної дитини отримати безкоштовну освіту. Я дитина, я ходжу в школу, а вона визнана банкрутом. Як мої права громадянина країни будуть забезпечені?

- Тобто держава муситиме утримувати погані школи?

- Цього я не знаю. У ваучерній системі важко уявити собі банкрутство. Наприклад, у Грузії постановили, що тільки міністр освіти може вирішити питання закриття школи, визначити, що буде з дітьми, з майном. А це вже адміністративна інтервенція в ринковий механізм.

У нас у Польщі немає ваучерів на рівні країни. В нас дуже розвинена децентралізація. І органи місцевої влади, які називаються гмінами, самі вирішують, як організувати фінансування шкіл. Кілька польських міст прийняли ваучерну систему. Вона добре працювала доти, доки не впала народжуваність. Ваучерів на покриття видатків усіх шкіл забракнуло, тому в кожному місті треба було закрити одну гімназію - ту, в яку йшло найменше дітей. Що робити? Додати грошей - це вже не ваучерна система. Не додати - а як платити зарплату вчителям? І, незалежно одне від одного, обидва польські міста зберегли школи, але відмовилися від ваучерної системи.

У Грузії знали, що в селах є малі школи, в яких грошей бракуватиме. Тому перед запровадженням ваучерів багато шкіл об'єднали.

- Непопулярний для влади крок.

- Це було після революції, влада мала величезну довіру суспільства. Крім того, у Грузії запровадили три види ваучера: міський, сільський і високогірний. Це різні суми. Найбільша - у високогірного, найменша - у міського. Але цей підхід теж призводить до проблем. Наприклад, якщо учень переходить із високогірного селища в міську школу, то як йому нараховувати ваучер?

Та, навіть незважаючи на всі ці кроки, "дефіцитні" школи в Грузії таки з'явилися. У них ваучерна система вже не працювала. Тоді в міністерстві освіти створили спеціальне відділення, яке приймало заявки від дефіцитних шкіл на дофінансування. Це відділення не мало можливості оцінити діяльність кожної такої школи. Найчастіше грошей давали стільки, скільки просили. І це правильно. Бо робити ставку тільки на ринкові відносини не можна. Є обов'язок держави - давати освіту всім. І якщо ваучерної системи не вистачає - потрібно додати грошей, порушити ринковий механізм.

- Можливо, ваучерна система була б корисною для приватних шкіл? Адже батьки учнів платять податки, проте їхні діти не одержують державної підтримки.

- У нас у Польщі теж велися такі дискусії. Тут є дві групи інтересів. Одна - приватні школи. Інша - великі хороші державні школи. Питання фінансування приватних шкіл - це політичне питання, звісно. У Польщі вирішили, що ці школи мають отримувати гроші від уряду. Суму виплат визначають так. Місцева влада дивиться на свої видатки в комунальних школах, ділить їх на кількість учнів, одержує суму видатків на одного учня, і таку ж суму передає на кожного учня приватної школи. Звісно, на цих дітей місцева влада одержує освітню субвенцію, як і на всіх інших. Крім того, польські приватні школи отримують гроші з батьків.

І коли кількість таких шкіл стала зростати, міська влада зацікавилися - а що в них відбувається? Першими це зробила влада Кракова. Вона попросила у приватних шкіл списки учнів. Після перевірки виявилося, що в цих списках на 30% менше учнів, ніж школи раніше подавали в заявках на фінансування. Інші міста зробили так само, як у Кракові.

Фінансування приватних шкіл - це політична фінансова проблема. Кожна країна має вирішувати її по-своєму. Можна зробити, як у нас у Польщі: ми маємо ваучерну систему для приватних шкіл без ваучерної системи для комунальних шкіл.

- А це справедливо?

- Так. Є країни, наприклад Голландія, в яких приватні школи одержують підтримку від держави, але їм не дозволено вимагати додаткові гроші від батьків. І я вважаю, що це справедливо.

- Чим такі приватні школи відрізняються від державних?

- Наявністю власника, який призначає директора школи, вирішує, як вона має працювати, за якою навчальною програмою, як набиратиме учнів. У Польщі є приватні школи, які не одержують грошей від батьків і фінансуються з бюджету. Наприклад, католицькі.

- Кому ще може бути вигідна ваучерна система фінансування?

- Великим школам у великих містах з доброю репутацією. Вони кажуть: ми краще знаємо, як витрачати гроші. Дайте нам їх пропорційно кількості учнів. Вимога приватних шкіл одержувати від держави гроші певною мірою виправдана. А вимогу директорів великих шкіл я вважаю невиправданою, бо вона суперечить інтересові всієї освітньої системи. Вони думають про себе і не думають про те, як працюють менш престижні школи. Я цього боюся.

- А якщо запровадити ваучери частково, не для всіх?

- Системи часткового ваучера можливі. Але вони завжди мусять мати чітко визначену мету. Дуже хороший приклад часткового ваучера - ваучер для дівчаток у Бангладеш. Це мусульманська країна, в якій батьки вважають, що для дівчинки головне - знайти чоловіка, і освіта часто закінчується на етапі навчитися готувати обід. Але в таких випадках ваучер - не інструмент ринкової системи. Він вирішує інші проблеми. Таку ваучерну систему важко не підтримати. Звісно, рішення, чи працюватиме у вас ваучерна система, прийматиме українська влада на основі власного розуміння та публічних дискусій. Але, на мою думку, зі сказаного мною досить очевидно: є велика небезпека того, що наслідки від запровадження ваучера в Україні будуть значно більш негативні, ніж позитивні. Грузія, треба сказати, зараз відмовляється від нього.