Підтримати
Легенда розповідає, що кожен видатний актор мріє померти на сцені. А професор не мріяв загинути в своєму університеті. Але йому довелося. В Маріуполі.
Коли у березні 2022 року війська окупантів почали оточувати місто, корпуси Приазовського державного технічного університету (ПДТУ) стали прихистком для маріупольців. Прийшли до своєї альма-матер і деякі працівники університету, серед них — колишній перший проректор, голова методичної ради, завідувач кафедри автоматизації та механізації зварювального виробництва В’ячеслав Олександрович Роянов. Тут, в університетському укритті, він і загинув — не витримало серце. Як і в кількох інших його колег — літніх професорів, які навіть до університету не дісталися. «Вони загинули під час обстрілів, але не від поранень чи влучання снаряду, а від ненадання медичної допомоги, — розповідає виконувачка обов’язків ректора університету Олена Хаджинова. — Тому що це люди похилого віку із серцевими проблемами. Не було зв’язку, не приїздила «швидка», не було поруч лікарів».
Іще один викладач університету — доктор філософії, доцент Юрій Сергієнко — загинув під час обстрілу, коли вийшов на вулицю набрати води. Доцент кафедри металургії чорних металів Сергій Кривенко був смертельно поранений, потрапивши під обстріл, коли допомагав людям на проспекті Миру нижче Драмтеатру. Перед повномасштабним вторгненням він захистив докторську дисертацію, мав багато планів на майбутнє.
Маріуполь було врешті окуповано, а викладачам ПДТУ, як і іншим маріупольцям, довелося на свій страх і ризик прориватися на підконтрольну територію. Адже організованої евакуації університету не було. З перших днів повномасштабного вторгнення з боку чиновників панувала тиша — як діяти, що робити, співробітникам і студентам довелося вирішувати самотужки. І коли згодом частина викладачів ПДТУ змогла вибратися до Дніпра та відродити там університет, вони почали збирати інформацію про долю колег. Як розповіла Олена Хаджинова, зараз в університеті 250 працівників, а колись їх було 600. Про половину співробітників немає взагалі жодних відомостей. Про вісьмох колег відомо, що вони загинули. Хтось — на фронті, хтось — на робочому місці, хтось — удома від уламків ракети. В університеті мені показали страшну табличку з цими вісьмома іменами. Й усі ми розуміємо, що до неї ще можуть додатися рядки — частина викладачів і студентів служить у ЗСУ, щодня ризикуючи життям.
Тим, хто викладає зараз у Дніпрі в переміщеному ПДТУ, нелегко. У складні для університету часи вони працюють і за себе, й за колег, яких немає поруч. «Коли ми починали в Дніпрі, наші викладачі, навіть ті, хто ніколи не був завідувачем кафедри або деканом, казали: давайте я спробую організувати роботу», — розповіла Олена Хаджинова. — А їм і так було нелегко. Багато хто втратив домівку, рідних, пройшов крізь справжнє пекло».
Ці та інші історії мені розповіла Олена Хаджинова, коли я попросила її про інтерв’ю. Але в нашій розмові не було сліз чи занепаду духом, як можна було б очікувати. Навпаки, відчувалася сила. Я хочу, щоб такі історії ніколи не забувалися.
Університет-фортеця
Маріуполь одним із перших міст в Україні зустрів повномасштабну навалу ворога. Та люди не квапилися виїжджати. Ще з 2014 року місто звикло жити на тлі вибухів, адже лінія фронту була за якихось 30 км від Маріуполя. Тому ніхто не поспішав евакуюватись у безпечніші місця, не вірилося, що ворог прорветься аж у місто. Та й місцева влада запевняла: заспокойтеся, ситуація контрольована. Буквально напередодні вторгнення в місті відбулись оптимістичні концерти, приїздили Ахметов і Новинський, розповідали про перспективи розвитку Маріуполя. Тому на перший евакуаційний потяг ажіотажу не було. Та коли почалися обстріли на вулицях, зникли зв’язок та Інтернет, стало зрозуміло, що цього разу все дуже серйозно, залишатися тут небезпечно. От тільки виїхати вже змогли не всі — окремі райони міста були відрізані від шляхів виїзду.
Люди потягнулися в кілька безпечних місць, серед яких були місцевий драмтеатр, що згодом став місцем страшної трагедії, та корпуси ПДТУ. Старовинні будівлі університету мали підвальні приміщення, до того ж були огороджені кампусом, який опоясував університет. І люди вірили, що це додатково захистить їх від обстрілів. Тому сюди сходилися не лише працівники університету та студенти, а й мешканці сусідніх вулиць і ті, кого евакуювали з приміських селищ. Дехто з евакуйованих ішов до університету по кілька діб пішки. У них не було вже нічого — ні будинку, ні речей, іноді навіть документів. Комендант одного з гуртожитків університету готував на вогнищі у дворі їжу для студентів із тих продуктів, які вдалося знайти. Він розумів, що ці діти не можуть дістатися до рідних.
Зараз багато говорять про так звану третю місію університету — суспільне служіння (перша — якісна освіта, друга — дослідження й інновації). Якою вона має бути. Ось тут, в обстріляному з усіх боків Маріуполі, вона була справжньою, її можна було не просто побачити, а відчути шкірою. «Університет рятував людей, — каже Олена Хаджинова. — Наші співробітники були там, підтримували, допомагали. Але їжі й одягу не вистачало. Ви знаєте, в мене там був ящик шоколадних цукерок з мерчем нашого факультету. Ми приготували їх до дня відкритих дверей як рекламу. І люди їх їли, тому що не було ж нічого іншого. Я спілкувалася потім із однією родиною, яка жила в ті дні в університеті. Вони розповіли, що коли забирали якісь речі з кабінетів чи їжу з холодильника, то залишали записки, мовляв, ми взяли, нам нема чого їсти, в нас немає одягу. Дякували та вибачалися». Під час одного з обстрілів кабінет пані Олени вигорів ущент — туди влучив снаряд.
«Оскільки ні мобільного зв’язку, ні Інтернету не було, важко було скоординувати викладачів. Жодних інструкцій чи дорожньої карти ми не мали», — розповідає пані Олена. Поліційні машини, що їздили містом, через гучномовці повідомили, що 5 березня зранку відкриють зелений коридор, і це буде остання можливість виїхати з Маріуполя. Пані Олена намагалася повідомити про це співробітникам, про долю яких нічого не знала. Вона розшукувала в сусідніх будинках одну зі своїх підлеглих — молоду викладачку. Її точна адреса була невідома, дівчина жила сама. Та знайти її не вдалося. Пані Олені й самій було важко триматися — адже через відсутність зв’язку вона зовсім нічого не знала про своїх дітей-студентів, які навчалися в Дніпрі та Харкові. Не було відомо, чи там безпечно, чи знайшли вони прихисток. Зараз пані Олена разом із ними в Дніпрі, все гаразд.
Евакуація
Евакуація з Маріуполя була ризикованою, та пані Олена наважилася на неї, бо мала шукати своїх дітей і вивезти з міста батьків. До себе в машину посадила абсолютно незнайомих людей, яких побачила у дворі свого будинку. Серед них була вагітна жінка. «Жодного зеленого коридору росіяни не дали попри обіцянки, — розповідає пані Олена. — Коли ми виїжджали з Маріуполя, бачили загиблих, розстріляні машини вздовж дороги та навіть на самій дорозі. Усе навколо горіло, чутно було вибухи. Добиралися ми дуже довго, тому що через кожні 200–500 метрів стояли блокпости ДНР. Нас виводили, оглядали, перевіряли авто. Кажуть: телефони, ноутбуки є? Відповідаю: нічого в мене немає. Хоча був і ноутбук, і телефон, але я б нізащо їх не віддала, намагалася зв’язатися з дітьми. Я була дуже зла, і мене чомусь не чіпали й не перевіряли. Хоча потім наші викладачі, які виїжджали, казали, що в них забрали всі особисті гаджети. І ще один момент, про який не можу не згадати. Коли Маріуполь було окуповано, до університету вдерлися місцеві мародери й почали порпатися в наших кабінетах, де залишалися робочі ноутбуки. Потім телефонували й писали з пропозицією викупити свої гаджети».
Пані Олена врешті дісталася до Дніпра. Як з’ясувалося, це була одна з останніх можливостей — після 5 березня вже ніхто з її колег не зміг виїхати з Маріуполя на підконтрольну Україні територію. Та й не наважувався, бо чув страшні історії про дорогу. Блокпости вночі не працювали, й людям, які стояли в черзі на перехід на підконтрольну територію, доводилося ночувати в чистому полі. Якось у колону тих, хто стояв у черзі біля блокпоста Василівка, влучила ракета. Після цього охочих виїжджати через блокпости не було. Дехто виїжджав через Мелітополь або Крим. Декого російсько-ДНРівські військові депортували на окуповані території чи до Росії, аж до Пермського краю. Не всі викладачі університету змогли чи захотіли повернутися звідти в Україну чи Європу. В декого з депортованих не було документів, і їм довелося робити російські паспорти. «Дехто питає: як так, не було документів? — пояснює пані Олена. — І в деяких викладачів, які дісталися до Дніпра, їх теж не було. Бо в тій ситуації документи можна було зберегти, тільки якщо примотати їх скотчем до себе. До живота. Не до руки чи ноги, не покласти до валізи, бо все це можна втратити».
На новому місці
Оскільки організованої евакуації університету не було, викладачі виїжджали самотужки на свій страх і ризик і збиралися в Дніпрі протягом кількох місяців. «В мене був тільки чат мого факультету (пані Олена тоді була директоркою Навчально-наукового інституту економіки та менеджменту. — О.О.), до якого входили завідувачі кафедр, — розповідає вона. — Я пишу їм, пишу, дивлюся — ніхто не виходить на зв’язок. І вже десь 15, 16, 17, 18 березня почали з’являтися в чаті наші співробітники. По дві-три доби вони добиралися з Маріуполя до Запоріжжя й Дніпра».
Пані Олена та інші колеги утворили координаційну групу з відновлення університету. Хоч і не відразу (наприкінці квітня), але ПДТУ розблокував свої рахунки, щоб виплатити людям зарплату, адже їм доводилося облаштовуватися на новому місці майже з нуля.
Зраділи навчанню й студенти: «Діти хапалися за навчальний процес, за університет, знаєте, як за ту соломинку, яка дає хоч якусь точку опори під ногами», — розповідає Олена Хаджинова. І з особливою теплотою згадує про те, як маріупольців підтримали викладачі інших університетів: «Кожному з наших викладачів телефонували колеги з різних міст — Харкова, Одеси, Києва, навіть Мелітополя, з якими ми зустрічалися на наукових конференціях, проєктах, захистах дисертацій. І пропонували: «Долучайте нас, ми проведемо заняття для ваших студентів. Ми розуміємо, що не всі ваші колеги вийшли на зв’язок».
Але були й неприємні сюрпризи. Коли університет намагався стати на ноги на новому місці, з’ясувалося, що він… має борги перед ДТЕК, і компанія через суди вимагала сплатити комуналку навіть за часи окупації. «У лютому, коли в Маріуполі не було зв’язку, ми не передали показників лічильників за електроенергію, неможливо було зайти в електронний кабінет. Показники треба було передати до 5 березня, а 3 березня в нас узагалі було влучання в корпус університету. Тому за лютий ДТЕК нарахувала університету оплату за середніми показниками, хоча невідомо, скільки насправді ми спожили енергії та скільки мали заплатити. Ба більше, під Маріуполем у Юр’ївці є університетська база відпочинку «Олімп». Ми не знаємо, хто жив на цій базі з моменту окупації Юр’ївки — ймовірно, це були російські військові. І нам нарахували борг за електроенергію, яку вони споживали за період до травня 2022 року. І хоча ми наголошували, що з 5 березня територія Маріуполя та Маріупольського району офіційно визнана окупованою, суди стали на бік ДТЕК. За всіма рахунками ми сплатили понад 400 тисяч гривень. Рахунок за базу «Олімп» на 15 тисяч гривень іще не сплатили, чекаємо на рішення суду».
Зараз університет організував роботу в дистанційному режимі. Відновлено роботу сайту, серверів, цифрових платформ для проведення занять. «Нас дуже підтримали колеги з Дніпровської політехніки, куди було переміщено наш університет, — каже Олена Хаджинова. — Ми використовуємо їхню матеріально-технічну базу, маємо доступ до лабораторій, бібліотек, методичних кабінетів. Створено віртуальні лабораторії. Саме тому освітній процес організовано на якісному рівні з практичною підготовкою студентів».
Навесні 2022-го колектив звернувся до Міносвіти з проханням призначити нового ректора. І навіть провів уже дві вступні кампанії 2023 та 2024 року. «На жаль, це не ті обсяги набору студентів, які були в Маріуполі, коли ми функціонували нормально, — каже пані Олена. — Але на те є об’єктивні причини. От ви б свою дитину віддали до університету, майбутнє якого незрозуміле? Незрозуміле, бо міністерство обіцяє об’єднання університетів. Не нашого конкретно, а загалом. Зрозуміло, що нашій розгалуженій системі освіти потрібна оптимізація. А оскільки ніхто не знає, як вона відбуватиметься, абітурієнти та батьки думають про нас: ну, цих точно приєднають кудись. Тому нам складно. Тим часом левова частка наших вступників — це молодь із тимчасово окупованих територій. І ми розуміємо, що далі буде ще складніше, тому що для них це небезпечно. Ми лекції читаємо виключно українською, й часом чули, як хтось із батьків казав студенту під час заняття: «Вимикай, вимикай звук», — щоб не було чутно українську мову. Та хоч як складно, ми дуже стараємося тримати марку, кожне заняття проводимо максимально якісно, так, як і належить Приазовському державному технічному університету. І отримуємо дуже теплі відгуки від батьків і студентів. Ми пишаємося своєю роботою».
Це інтерв’ю не випадково вийшло саме сьогодні, 10 листопада. Цього дня відзначають Всесвітній день науки в ім’я миру та розвитку. І це слушний момент нагадати всьому світу й собі про те, в яких умовах зараз живуть і працюють українські науковці, університетські викладачі.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google