ВІЙСЬКОВИЙ ВУЗ — НЕ ПОЛКОВА ШКОЛА

Сьогодні про вищу освіту в Україні, її реформування говорять багато. Але ніби осторонь залишається вища військова школа. Може скластися враження, що в ній ніяких проблем немає, що тут уже все перелаштовано на новий лад і досягнуто вершин досконалості. Її рідко критикують «свої» — військові, бо в армії ще з радянських часів не заведено цього робити, а цивільні (хоча в Україні певною мірою відбувається зрощення військової й цивільної освіти) також не втручаються в ці «володіння», приписуючи їм таємничість, особливість. Отож, вища військова школа, неконтрольована, забута Міністерством освіти і науки України, залишається певним чином відгородженою від широкого загалу. Напевно, саме це не дає можливості побачити, що останніми роками в ній з’явилися деструктивні явища і процеси, які руйнують із середини всю систему. Безумовно, усе це відбивається на якості підготовки офіцерських кадрів у стінах вищого військового навчального закладу (ВВНЗ), а відтак їхньої діяльності у військах.

Тільки не подумайте, що у Збройних силах (ЗС) не заявлено про реформування вищої військової освіти! Обговорення цього питання й сам процес розпочалися разом з утворенням ЗС України і тривають по сьогодні. Інша річ — це якість, доцільність і перебіг такого складного процесу, як реформування освіти. Щодо якості, то впродовж цього часу нас переконують у тому, що вища військова школа готує висококваліфікованих спеціалістів для Збройних сил України. Але чому ж тоді чимало молодих офіцерів не можуть впоратися з покладеними на них обов’язками, проявляють низький професіоналізм, нездатність самостійно оволодіти новими знаннями, навичками й уміннями, працювати з підлеглими й ефективно керувати своїми підрозділами і, як наслідок, багато їх звільняються з армії?! Можливо, за прагненням масштабних змін губиться з погляду те повсякденне й реальне, що істотно впливає на якість навчально-виховного процесу у ВВНЗ?

Усі негативні явища й процеси, які сьогодні відбуваються у вищій військовій школі, можна звести у групи, які стосуються: 1) підбору, підготовки та розстановки осіб професорсько-викладацького складу (зараз запроваджено новий термін — «науково-педагогічний склад»), насамперед з-поміж офіцерів; 2) ефективності керування навчально-виховним процесом у ВВНЗ і самим закладом. Розглянемо їх докладніше.

Відомо, що одна з вирішальних умов діяльності вищої школи — висока кваліфікація, професійна майстерність і громадянська зрілість професорсько-викладацького (науково-педагогічного) складу навчального закладу. Це повною мірою стосується і вищої військової школи. Немає висококваліфікованих науково-педагогічних кадрів — немає висококваліфікованого військового спеціаліста, офіцера. Це — аксіома.

На жаль, нині принципи й система добору офіцерів на посади професорсько-викладацького складу ВВНЗ залишаються, м’яко кажучи, незрозумілими. На посади викладачів, старших викладачів, доцентів, професорів, начальників кафедр, начальників факультетів і т.д. часто потрапляють офіцери, які не мають ні досвіду роботи у військах та на попередніх педагогічних посадах, ні вищої військової освіти, ні педагогічної підготовки для роботи у вищих закладах освіти. На жаль, цьому сприяють і деякі нормативно-правові акти. Так, кілька років тому відбулося зниження військових звань професорсько-викладацького складу за посадами. Тепер на посаді викладача офіцер може отримати військове звання не вище «майор» (а то й «капітан»), на посаді старшого викладача, доцента, професора, заступника начальника кафедри, заступника начальника факультету та інших — «підполковник» (при наявності вченого ступеня на чотирьох останніх названих посадах — «полковник»).

Важко збагнути, чому було прийнято саме таке рішення, коли загалом у ЗС України кількість генеральських, полковничих і підполковничих посад зросла. Виходить, ті посади важливі, а посади професорсько-викладацького складу у вищих військових навчальних закладах — другорядні. Можливо, хтось не додивився, хтось глибоко не розібрався у важливості освіти та особливостях функціонування вищої школи, хтось відрапортував про зменшення грошового забезпечення на утримання особового складу... Щодо останніх, то вони дуже погані економісти, бо насправді держава від низької якості освіти офіцерських кадрів втрачає у десятки разів більше. Реально сьогодні різниця у грошовому еквіваленті між військовими званнями офіцерів становить аж… 5 гривень…

Уявіть собі ситуацію, коли на посаду викладача (майора або капітана — за військовим званням) призначається командир роти (начальник служби), який прослужив офіцером один-три роки, не має ще достатнього досвіду праці у військах, вищої військової освіти, тим паче — педагогічної підготовки для роботи у вищій військовій школі. Чи може він ефективно проводити науково-педагогічну діяльність? На жаль, не можемо на це запитання відповісти ствердно. Ще безглуздішим видається призначення на посади старшого викладача, доцента, професора, заступника начальника кафедри, начальника кафедри та на вищі осіб, які доти не мали жодної години педстажу (або мають недостатній для виконання обов’язків на цій посаді) у навчальних закладах IIII—IV рівня акредитації. Наприклад, що приховується за фактом призначення на посаду начальника кафедри (чи іншу вищу) офіцера, який має малий педстаж (не пройшов посад викладача, старшого викладача, доцента, професора та ін.), а то й зовсім його не має, без педагогічної підготовки і наукового ступеня (вченого звання)? А це означає, що наукова та методична робота на кафедрі будуть занедбані. Не може непідготовлений, скажімо, начальник кафедри підвищувати й удосконалювати теоретично-науковий і методичний рівень підлеглих (проводити науково-методичні, наукові, теоретичні й методичні семінари, скеровувати діяльність предметно-методичних комісій, адекватно оцінювати якість занять, методично грамотно їх аналізувати, вчити молодих викладачів та ін.).

Не дивно, що внаслідок такого підходу маємо професорсько-викладацький склад факультетів і навчальних закладів з 10—20 відсотками кандидатів і докторів наук, доцентів та професорів (при необхідності 70% для навчальних закладів III—IV рівня акредитації), вчені ради (військових факультетів, інститутів), де власне вчені становлять від 3 до 20 відсотків, методичні ради без майстрів-методистів, наукові підрозділи без кандидатів і докторів наук та ін. Головне, що на ключових посадах і у ВВНЗ, і в органах управління ними перебувають люди без наукового ступеня і вченого звання, часто без відповідної педагогічної підготовки й педстажу.

Нещодавно при доборі на заміщення посад професорсько-викладацького складу почали реалізовувати інструкцію про порядок заміщення вакантних посад, у тому числі науково-педагогічних (педагогічних) кадрів, у ВВНЗ на конкурсній основі. І знову у кваліфікаційних вимогах до кандидатів щодо тих посад, для яких, на наш погляд, обов’язкова наявність наукового ступеня або вченого звання, зроблено маленьку поправку: «як правило». А це допускає своєрідне трактування кожним начальником таких вимог, можливість їх ігнорування та обхід. Що має означати завдання «визначити… рейтинг претендентів, які беруть участь у конкурсі»? За якими параметрами він має визначатися? На основі опитування курсантів (студентів), професорсько-викладацького складу чи керівництва? І в першому, і в другому випадках це буде необ’єктивно. Такий рейтинг можна запросто «організувати». А найчастіше, як свідчать останні так звані «конкурси», «рейтинг» визначає старший начальник.

Скажіть, будь ласка, який конкурс у межах ВВНЗ може бути між кандидатом чи доктором наук (тим, хто має вчене звання «доцент» або «професор») і тим, хто не має ні наукового ступеня, ні вченого звання?! Уже за такою кваліфікацією автоматично проходить той, хто їх має. І це цілком правильно! Скажете: а досвід (реально це має означати педстаж)? По-перше, досвід навчально-бойової підготовки та управління військовими підрозділами (частинами) у військах не адекватний поняттю «педагогічний стаж» (педдосвід) у вищій військовій школі. Вибачте, це різні речі. По-друге, знаємо багато фактів, які свідчать, що навіть тривале перебування на посаді не дає реального позитивного педагогічного (наукового, методичного) досвіду, якщо офіцер не мав відповідних знань, навичок і вмінь, тобто відповідної педагогічної підготовки для виконання посадових обов’язків. Іноді, навпаки, такий досвід шкодить навчально-виховному процесу.

А щодо конкурсних комісій, то вони, образно кажучи, можуть бути ручними. До їх складу нерідко потрапляють ті, хто сам не має ні наукового ступеня, ні вченого звання, а часом далекий не тільки від проблем педагогіки й психології вищої школи, закономірностей її функціонування, а й елементарних речей. До того ж цей конкурс лише для «нижчих» посад. Важко відповісти, чому посада, наприклад, командира батальйону «конкурсна», а командира корпусу — ні! А тому проводити такі конкурси слід на принципово інших засадах.

З’явилася також тенденція викладання тих чи інших предметів педагогами, які мають іншу фахову підготовку. Наприклад, історик може викладати психологію, психолог — право і т. д.

Через такий підхід до добору, підготовки і розстановки кадрів багато посад професорсько-викладацького (науково-педагогічного) складу, в тому числі ключові, обіймають офіцери без наукових ступенів і вчених звань, вищої військової освіти, спеціальної педагогічної підготовки і необхідного педстажу, що визначає їхню невисоку науково-педагогічну компетентність. Якщо й надалі збережеться така тенденція кадрової політики у ВВНЗ, то з якістю вищої освіти і професійної підготовки майбутніх офіцерів у нас виникнуть серйозні проблеми, а самі заклади навряд чи відповідатимуть вимогам навчальних закладів III—IV рівня акредитації. Висновок: потрібно серйозно переосмислити принципи й підходи до добору, підготовки і розстановки кадрів у ВВНЗ, викоренити протекціонізм, родинність, кумівство, хабарництво та інші негативні явища.

На посади професорсько-викладацького складу, на нашу думку, необхідно призначати офіцерів, які відповідають таким вимогам: по-перше, обіймали у військах посади не нижче командира батальйону (3—5 років) і заступника командира бригади (полку) та їм рівні. По-друге, мають вищу військову освіту. По-третє, виявили схильність і здібності до науки й педагогічної діяльності. По-четверте, пройшли спеціальну педагогічну підготовку на відповідних факультетах (зараз немає жодного такого факультету) або курсах для роботи у вищій військовій школі й виявили необхідний рівень підготовленості до педдіяльності на основі тестування. Це — вимоги до призначення на посаду викладача ВВНЗ. Що стосується старшого викладача, то кандидат на цю посаду уже повинен мати педстаж; на посаду доцента, професора, заступника начальника кафедри, начальника кафедри і вищі — усі кандидати, крім вище зазначеного, повинні неодмінно мати науковий ступінь і вчене звання, а також досвід науково-педагогічної роботи.

В обов’язковому порядку слід переглянути посадові військові звання професорсько-викладацького складу, а також посадові оклади. Нерідко офіцер, призначений на посаду викладача, доцента, професора у ВВНЗ, отримує менше, ніж отримував у військах (порівняно з цивільними — удвічі-втричі менше). Проблемою залишається створення у ВВНЗ сучасної матеріально-технічної бази, їх комп’ютеризація та ін. Проте багато військових навчальних закладів продовжують функціонувати. Може, краще кількість їх зменшити, а їх самих — покращити!?.

Те, що ВВНЗ включений в ієрархічну структуру підпорядкування (управління), на жаль, сьогодні негативно позначається на ефективності навчально-виховного процесу. Як свідчить досвід, таке підпорядкування приводить до спроб трансформації ВВНЗ у навчальні заклади типу сержантської чи полкової школи. У вищих органах, які скеровують діяльність ВВНЗ, ще не склалися достатньо кваліфіковані апарати управління вищою школою. А інколи справами ВВНЗ реально там займається один офіцер. Тому його часто прирівнюють до простої військової частини, включаючи у плани різних перевірок, які, з огляду на головну мету діяльності ВВНЗ, часто є другорядними. На його адресу надходять десятки директив, наказів, розпоряджень і вказівок, на виконання яких потрібно провести десятки різнобічних заходів.

Тут доречно нагадати, що діяльність науково-педагогічного складу у ВВНЗ суворо регламентована. Так, норма часу на рік для офіцерів з професорсько-викладацького складу становить 1720—1780 годин (при 40-годинному робочому тижні). Для порівняння: у цивільному вищому навчальному закладі навантаження професорсько-викладацького складу становить приблизно 1554 години (36-годинний робочий день при 6-денному робочому тижні). Для офіцерів з професорсько-викладацького складу навантаження розподіляється так: 30—40% — на навчальну роботу (аудиторну), 30—40 — на методичну роботу, 10—15 — на науково-дослідницьку роботу і 15—20% — на інші види робіт (наряди, шикування, командирську й гуманітарну підготовку, безпосередні виховні заходи, підбиття підсумків, доведення керівних документів та решту заходів, не пов’язаних з навчальною, методичною та науково-дослідницькою роботою). Але реально на «все інше» витрачається часу в 4—6 разів більше, ніж відведено. Тому неефективно виконується насамперед навчальна й методична робота, а отже, знижується якість професійної підготовки майбутніх офіцерів.

Проте цього не бачать (чи не можуть побачити) у вищих органах управління. А може, не розуміють, що вища військова школа, як і вся вища школа загалом, вимагає від професорсько-викладацького складу систематичного підвищення рівня знань, навичок і вмінь, загальної й педагогічної культури, удосконалення педагогічної майстерності, оволодіння новими досягненнями науки і педагогічної практики та ін. І курсанти у ВВНЗ повинні вчитися, а не займатися другорядними справами — виконувати тривалі господарські роботи, тренуватися в роті почесної варти й виконувати обов’язки, покладені на неї, постійно прибирати територію, залучатися до різних заходів, не пов’язаних із навчанням, ходити по 4—8 разів на місяць у наряд і т. д. Звісно, це слід робити, але так, щоб не зашкодило якості навчання й виховання.

Час від заяв про наукову організацію праці перейти до її практичного впровадження в навчально-виховний процес у ВВНЗ, а також в органах управління ними (і не тільки в них). Важливим залишається завдання оптимізації управління як ВВНЗ, так і навчально-виховним процесом у ВВНЗ. Саме через його невирішення ми не тільки значно знижуємо ефективність професійної підготовки майбутніх офіцерів, а й закладаємо негативні стереотипи та установки майбутньої діяльності у військах і, що найстрашніше, формуємо у молодих офіцерів негативізм до армії.

Тож для ВВНЗ і органів управління ними потрібні кадри з відповідною психолого-педагогічною та управлінською підготовкою й стилем нового мислення. Це повинні усвідомити і військове керівництво, і керівники Міністерства освіти і науки України, які крізь пальці дивляться на добір та розстановку кадрів у ВВНЗ, загалом на військову освіту.

На завершення хочемо сказати, що не ставимо за мету применшити чийсь внесок у справу реформування (якщо це можна назвати реформуванням) військової освіти, а лише намагаємося привернути увагу до тих проблем, які потрібно грамотно вирішувати, щоб не зруйнувати вищу військову школу, перетворивши її у заклад на зразок сержантської чи полкової школи.