УРОКИ ГОЛОДУВАННЯ КІНЕЦЬ НИНІШНЬОГО НАВЧАЛЬНОГО РОКУ ЛЬВІВСЬКІ ПЕДАГОГИ ВКОТРЕ ВІДЗНАЧИЛИ АКЦІЄЮ ПРОТЕСТУ — ГОЛОДУВАННЯМ

«Сіячі доброго, мудрого, вічного» борються за виконання Конституції України і Закону «Про освіту». Точніше, його 57-ї статті, що гарантує вчителям заробітну плату не нижчу від середньої по промисловості, а також виплати за вислугу років і оздоровчих у розмірі місячного окладу перед літньою відпусткою. Все це було задекларовано в законі, але, як водиться в нас, у реальному житті все цілком інакше. Так сталося й з учителями, котрі мали 2000 року 120 грн. окладу і більш нічого. Терпіли вони, тягли свою лямку, поки кілька ініціативних педагогів не збунтувалися й не почали просвіщати решту стосовно своїх прав та обов’язків. Природно, це не сподобалося чиновникам, і Львів знову став притчею во язицех у масштабах усієї України. На педагогів та місцевих чиновників активно намагалися «впливати», але вчителі, на подив, об’єдналися й непохитно відстоюють свої законні права.

Багато в чому завдяки непокірливим учителям заробітну плату всім педагогам країни було підвищено. Вони, хоч і не повністю, почали одержувати і призначені їм додаткові виплати.

Отримавши добро щодо виплат за додаткові навантаження, учителі почали масово звертатися в суди, вимагаючи погашення заборгованості із зарплат. Слід віддати належне нашій Феміді — практично всі позови викладачів (а їх було майже 10 тисяч на суму понад 25 млн. грн.) були визнані правомірними й отримали позитивне рішення судів. На жаль, перемога була тільки на папері. З’ясувалося, що в держбюджеті кошти на погашення заборгованостей за 57-ю статтею не закладені. Крім того, ця відповідальність (і, відповідно, — дії) лягає на місцеві бюджети органів освіти, які, природно, таких коштів не мають — інакше всі вчителі залишаться без поточних зарплат. Тому багато педагогів досі перебувають у ролі прохачів із тисячами гривень на паперових, завірених усіма потрібними печатками і підписами, судових документах.

— За ці кілька років ми навчилися себе захищати, — каже Ігор Шлапак, голова координаційної ради страйкових комітетів учителів Львова, педагог середньої школи № 43. — Перші комітети було створено 2000 року спочатку в кількох, а потім у всіх школах Шевченківського району Львова. Ми провели конференцію й організували спільний страйковий комітет працівників освіти Шевченківського району, на якому висунули вимоги з погашення боргів, відповідно до 57-ї статті Закону України «Про освіту». Нині такі страйкові комітети є в усіх районах Львова та області. Діє також вільна профспілка працівників освіти, вступили ми в Конфедерацію вільних профспілок України. Прийняли нас і в міжнародну конфедерацію. І якщо в першому страйку 2000 року брали участь десять шкіл Шевченківського району (решта десять зійшли з дистанції через тиск згори), то 2002 року наші вимоги підтримали вже 76 загальноосвітніх навчальних закладів Львова. Результатами нашої боротьби користуються всі вчителі України, хоча було чимало охочих (та й тепер про це теж говорять) перетворити нашу суто професійну акцію на політичну, запевняючи, що вчителі решти регіонів просто щасливі, а незадоволені лише львів’яни.

Начальник Львівського міського управління освіти Костянтин Лазурко вважає, що вирішення проблеми — не в компетенції мерії чи міської ради. Львів не має у своєму розпорядженні таких коштів (потрібно близько 25 млн. грн. за судовими виконавчими листами) і не має механізмів нарахування цих грошей.

Тарас Стецьків, народний депутат від Львівщини, каже, що необхідно шукати резерви місцевого бюджету і нарешті розв’язати вчительську проблему. Станіслав Ніколаєнко, голова комітету ВР із питань науки й освіти, який побував під час голодування педагогів у Львові, підтримав їх і сказав, що комітет наполягатиме на негайному вирішенні вчительської проблеми. Те ж саме підтвердив і заступник голови цього комітету Ігор Юхновський, підкресливши, що 57-му статтю Закону «Про освіту» потрібно виконувати повністю. Міністр юстиції Олександр Лавринович, який також перебував цими днями з робочою поїздкою в місті Лева, сказав, що вчителі повинні розуміти: у державі сьогодні немає достатньо коштів на повне вирішення цієї проблеми, тому потрібно почекати і потерпіти.

Через електронні ЗМІ стала відома й думка міністра науки і освіти України Василя Кременя. Він підкреслив: відповідно до чинних у нашій країні законів, функціонування, оплата праці та фінансування інших аспектів діяльності шкіл є повною прерогативою місцевої влади. У даному разі — міста Львова і відповідних районів області. Водночас віце-прем’єр-міністр України Микола Азаров (ця інформація також була опублікована у львівській пресі) на одному із засідань зобов’язав заступника глави Львівської ОДА не брати до уваги і не виконувати 57-му статтю Закону України «Про освіту», назвавши її цілком популістською. За його словами, середня зарплата вчителів — 230 грн., і сьогодні немає можливостей її підвищити. Віце-прем’єр закликав львівську владу діяти жорсткіше в тих випадках, коли суди виносять рішення на користь вчителів і вимагають зняти кошти з рахунків Держказначейства...

Чи вистачить терпіння й наполегливості учителям Львівщини довести розпочату справу до кінця? Люди вони не амбітні, але, обстоюючи свої права, висловлюють не тільки свою солідарність, а й громадянську позицію. І те, що вони здатні на такий крок, свідчить: школа наша ще жива і виконує свою дуже важливу місію — навчає. Причому не тільки дітей...