Трудові резерви: своїх будемо вчити чи чужих годувати?

За даними рекрутингових агенцій, найбільший попит сьогодні існує на робітничі та інженерні спеціальності. При цьому частка робітничих у списку вакансій коливається від 40 до 80% (залежно від регіону). Кажуть, що столичні фірми вже згодні солідні премії приплачувати — аби знайшли для них справді кваліфікованих робітників.

А за словами міністра освіти й науки С.Ніколаєнка, котрий недавно повернувся з Лондона, де проходила нарада міністрів освіти європейських країн, у Великобританії дуже занепокоєні тим, що вихідці з Індії та Китаю витиснули місцевих жителів із робітничого сектора, а тепер штурмують інженерні й технологічні посади. Такі тенденції спостерігаються й в інших країнах, чим дуже занепокоєні в Євросоюзі. А в Україні?..

Багато років ми не сумнівалися в тому, що «нам песня строить и жить помогает». Аби будувати було легше, роками створювали систему профтехосвіти, яка готувала спеціалістів, котрі вміють і будувати, і монтувати, і підключати, і багато чого іншого. Зі шкільного підручника історії відомо, що на кваліфіковану працю попит існував за всіх часів, а в епоху науково-технічного прогресу без нього й зовсім не обійтися. Але ми, як зазвичай, пішли іншим шляхом — слідом за знищенням заводів і сільгосппідприємств зруйнували і систему профтехосвіти. Не до основи, слава Богу, але дуже істотно. У столиці вціліла приблизно половина ПТУ. Та й ті різко змінили орієнтацію — тепер модно готувати секретарів-референтів і дизайнерів зачісок, а робітничі спеціальності вимирають, як свого часу мамонти. Дійшло до того, що сьогодні нікого поставити біля верстатів, а вже довірити нове обладнання — то й зовсім ризиковано. Схожа ситуація створилася й у будівництві, яке подолало шлях від цілковитого ступору до небувалої активності. Здаються мільйони квадратних метрів житла — але якою ціною! Оперативна інформація з будмайданчиків нагадує зведення з району бойових дій: там кран перекинувся на голови робітників, в іншому місці сходові прольоти поховали під собою людей, а дрібні травми й неприємності — то й зовсім не злічити. Причина проста — на будовах трудяться некваліфіковані, можна сказати, випадкові люди — заробітчани з усіх кінців України. Роботодавці задоволено потирають руки, радіючи, що отримали таку дешеву (майже дармову) робочу силу — не треба витрачатися на створення нормальних умов праці та побуту, не потрібно оплачувати відпустки й путівки, ніяких лікарняних, у крайньому разі — вінок і співчуття родичам. Усе це, звісно, дозволяє добряче заощадити. І водночас призводить до чималих збитків. Сьогодні на будмайданчиках застосовують сучасні технології, використовують нові матеріали і, звісно ж, дуже дорогу техніку. Чиїм рукам це можна довірити? Брати на будівництво тих, хто ще вчора саджав картоплю чи сторожив склад, звичайно, можна, але за результат ніхто не поручиться.

Києву, як ніякому іншому місту, завжди були й будуть потрібні підготовлені будівельники. Раніше цю проблему допомагали розв’язувати кілька ПТУ — №5, 15, 18, 29, що готували робітників усіх спеціальностей, потрібних на будівництвах. Але багато училищ не втрималися на плаву, втонули в каламутній воді ринкових перетворень. Передусім постраждали ті, що займали велику територію, мали добротні корпуси гуртожитків і майстерні — знайшлося чимало бажаючих прибрати це до рук. Ті ж училища, що зуміли вижити на голодному бюджетному пайку, внесли зміни до переліку професій, замінюючи робітничі моднішими й престижнішими. Виправдовуючи такий поворот, як правило, посилаються на те, що київські випускники не йдуть у будівельні ПТУ. І в столиці, і в регіонах скорочують набір учнів, загострюючи тим самим кадрові проблеми як у будівництві, так і в суміжних галузях. Я вже не кажу про те, що тисячі юнаків і дівчат втратили можливість разом із базовою середньою освітою здобувати робітничі професії — дуже затребувані, між іншим, сьогодні.

— Випускники столичних шкіл мріють про багато професій, але немає в цих мріях ні муляра, ні штукатура, ні столяра. А для юнаків із селищ і сіл це те, що треба, — переконаний Георгій Алексеєнко, директор Київського вищого професійного училища будівництва і дизайну. — Далеко не кожен випускник сільської школи мріє про вищу освіту, але гідну зарплату хочуть одержувати всі. Сьогодні має сенс набирати до профтехучилищ випускників із передмістя, сільських районів, до речі, так було й за радянських часів. Згадайте — на будівництвах, здебільшого, працювали приїжджі. Їх приваблювала не лише висока зарплата, а й можливість швидко отримати житло. Навіть тоді виконати план набору учнів за рахунок киян було неможливо, а нині годі й думати про це.

— Наших випускників беруть на роботу провідні будівельні трести столиці, придивляються до них ще під час практики. У столиці використовують не лише нові технології та матеріали, а й нову техніку. Наші учні підготовлені до роботи в таких умовах, їм можна довірити новинки, тому з працевлаштуванням у них проблем немає. Але от хто навчатиме майбутніх будівельників? Самі поміркуйте, середня зар­плата в будівництві — близько 3 тис. гривень. А інженерно-педагогічні працівники мають трудитися всього за 600—700 гривень на місяць. Наші учні вже під час практики одержують у кілька разів більше!

— Так. За три роки учень здобуває середню освіту та професію, затребувану на ринку праці. Крім того, має можливість дістати освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста з професій: промислово-цивільне будівництво, архітектор-дизайнер, механік будівельного устаткування. Який на них попит? Такий же, як і на робітничі професії. Через кризу у виробничій сфері було втрачено середню ланку — майстрів виробничого навчання, майстрів-організаторів виробництва. Сьогодні дуже потрібні такі кадри! Первинну професійну підготовку у нас проходять 250—270 чоловік щорічно, а молодшими спеціалістами стають усього 30 осіб. Шукаємо нових шляхів: уклали договір із Національним будівельним університетом і Педагогічним університетом імені Драгоманова — наших найкращих випускників туди приймають за співбесідою. На бюджетну форму, звісно. Торік направили п’ять чоловік на денне і п’ять — на заочне відділення, заочники здобули рівень молодшого спеціаліста, працюють у нас майстрами виробничого навчання й навчаються.

— Іншого виходу немає. Нині немає ефективної системи підготовки майстрів виробничого навчання. Легко закликати: «Країні потрібні висококваліфіковані робітники». Можна по-різному вирішувати це питання, але якщо самі училища не будуть забезпечені кадрами — нічого не буде.

Турбує нас і те, що за останні 15 років держава не виділяла ані копійки на розвиток матеріальної бази — як же в таких умовах обновлятися, враховувати нові тенденції на ринку праці? Бюджет училища витрачається на зарплату, стипендію, комунальні платежі — на розвиток нічого не залишається. Слава Богу, останні два роки бодай зникла проблема з комунальними платежами — ми нормально готуємося до зими, не боїмося холодів, у нас не відключають електроенергію, воду чи опалення, як раніше. Але головного болю вистачає — посиленої уваги потребують дахи й технічний стан споруд, дуже турбує відсутність державного акта на право власності на землю. Це дає привід деяким фірмам вважати, що земля нічийна, і ми постійно змушені доводити, що територія належить училищу.

— Тоді забудовники навіть парканом обнесли землю, на якій планували поставити дві висотки. Куди ми тільки зверталися — нічого не допомагало. А потім учні вийшли на стадіон, їх підтримали жителі мікрорайону, і знесли незаконно поставлене загородження. Нам довго погрожували судами за те, що пошкодили їхнє майно, але на наш захист виступила преса, і все вирішилося благополучно. Але це ж проблема не тільки нашого училища — майже всі не мають актів на землю. Щоб їх оформити, потрібно чимало часу й коштів.

— Щоб зібрати й оплатити всі довідки, знадобиться 250—300 тисяч гривень. Для бюджетної установи — сума чимала. У нас немає статей, які передбачають такі витрати. При цьому левова частка витрат піде у приватні фірми — на виготовлення довідок, креслень тощо. Незрозуміло, чому не можна вирішити питання, послуговуючись елементарною логікою: якщо землю було виділено училищу до 1991 року (тобто за радянських часів, до розпаду СРСР) і нею користувалися багато років, то тепер можна було б просто підтвердити право власності — на підставі старих документів виписати нові. Що варто Київраді розглянути й затвердити це питання? Тим більше що землі, які виділяли для профтехучилищ, не мають статусу заповідника чи паркової зони. Їх держава виділяла саме для дітей, такий статус і має залишитися.

— Та історія дуже багато чого нас навчила — і дорослих, і підростаюче покоління. Ми дуже раді, що зуміли захистити конституційні права дітей, котрі навчаються в нашому училищі. І показали — коли діяти в рамках законодавства і виявляти твердість, можна розв’язати багато проблем. (Хоча, звісно, в нашій країні закони поважають мало.) Але найголовніше, у дітей з’явилася віра — свої права можна відстояти не з допомогою кулаків, а з допомогою права і послідовних дій у правовому полі.

А стадіон нам потрібен, насамперед для того, щоб наші учні могли реалізувати своє право на повноцінну освіту, яка включає й уроки фізичної культури. Ми зробили реконструкцію, у цьому нам дуже допоміг депутат Київради В.Непоп. Такий стадіон вийшов — усім на заздрість! І будували ми його з дальнім прицілом — ще й для того, щоб залучити підростаюче покоління до нас в училище. Плануємо створити дитячу спортивну футбольну школу, будемо приймати дітей із 4 класу, щоб після 9 вони прийшли до нас навчатися і продовжували свої заняття футболом чи легкою атлетикою. Якщо вийде — буде і хокей на траві, база дозволяє. Певне, вони не стануть зірками футболу, але важливо прищепити здоровий спосіб життя. До ПТУ приходить багато хлопців і дівчат із неповних і неблагополучних сімей — у багатьох із раннього дитинства перед очима далеко не найкращі приклади. Стадіон допоможе хлопчакам вирватися з цього оточення, вони дістануть шанс уберегтися від захоплення спиртним чи наркотиками, у них з’явиться інтерес, почуття команди, дух змагання.

— За рахунок ПТУ. Пробле­ми з набором мають вирішуватися як традиційними, так і нетрадиційними методами. У нашого училища величезний недолік — немає гуртожитку та їдальні. Кияни до нас не йдуть, а з інших областей, із віддалених сіл і селищ приймати ми не можемо, тому що учням ніде буде жити й харчуватися. Оренда житла в Києві занадто дорога, не по кишені нашим учням. Оскільки училище розташоване поруч із залізничною станцією, нас, насамперед, цікавить передмістя, звідки юнаки та дівчата можуть легко добиратися на заняття. Як із ними познайомитися, зацікавити? Думаємо возити в школи вистави нашого самодіяльного театру, до речі, у глядачевому залі у нас завжди аншлаг! Плануємо проводити товариські зустрічі з футболу — і в школах, і до себе будемо запрошувати. Між іншим, багато хлопців зізнавалися, що саме на нашому стадіоні вперше змогли пограти справжнім м’ячем. Що нині залишилося в селах для дітей? Які у них там перспективи? А будівельна спеціальність допоможе їм не лише заробити на життя, але й самоутвердитися.

— Експеримент розпочався зовсім недавно, тому про якісь результати говорити ще зарано. Три суб’єкти — Київ, Харків і Львівська область перейшли на фінансування з місцевого бюджету.

— Нас ніхто не запитував. Експеримент повинен мати мету і завдання, а ми дістали наказ, у якому про це нічого не сказано, просто змінюється фінансування.

Ніхто не каже, що це погано. Але деякі моменти насторожують: уже були проблеми з фінансуванням із зарплати, раніше аванс завжди вчасно видавали, а тепер як доведеться. З преси дізналися, що в бюджеті міста передбачені вагомі надбавки для системи ПТУ, але поки зар­плата не змінилася, стипендія та ж. Обіцяли зробити пільговий проїзд для майстрів виробничого навчання, котрі змушені їздити по всьому місту на об’єкти, де проходять практику їхні вихованці, але не зробили.

— Потрібно б учитися на чужих помилках. Коли мером Санкт-Петербурга був Собчак, усі ПТУ передали з міністерства місту. Незабаром понад половину навчальних закладів зникли. Знаменитий завод імені Кірова мав чотири ПТУ, а тепер усього одне. Після того як у Москві завод АЗЛК із усією інфраструктурою перейшов у власність столиці, чи випустив він бодай один автомобіль? Та це величезне виробництво було! А хто помітить, якщо зникне маленький навчальний заклад? Ми впевнені в тому, що коли б наше училище було комунальною власністю тоді, коли у нас нахабно забирали стадіон, ми його не відстояли б. У боях за столичну нерухомість ми вже й так втратили гуртожиток і їдальню — їх геть незаконно прибрала до рук Державна податкова адміністрація, яка чомусь ніяк не могла обійтися без наших споруд. І кого хвилює, що в нашому училищі, як і в багатьох інших ПТУ, одержують путівку в життя діти з малозабезпечених і неповних сімей? А ми їх не можемо забезпечити ні житлом, ні харчуванням, унаслідок чого порушуються їхні права на освіту та здобуття спеціальності. За законом ми зобов’язані приймати на навчання сиріт — але як облаштувати їхній побут? Знову ми — порушники закону. Нам обіцяють виділити кошти на харчування учнів. Як це організувати, коли немає відповідних умов? Куди ми тільки зверталися! Нас активно підтримували й у МОН, і у Верховній Раді, але поки ми не просунулися ані на крок.

* * *

Без оптимізму проводжають цей навчальний рік профтехучилища. На майбутній дивляться з великим побоюванням — хтозна, чим обернеться експеримент. Про це я принагідно спитала Станіслава Ніколаєнка, міністра освіти та науки України:

— Розумію тривогу директорів — вони бояться розбазарювання земель і майна. З одного боку, така загроза існує. Але хочу підкреслити: власником майна і землі залишається уряд — в особі МОН. Ми тільки передали обов’язок утримувати училища, а також право формувати замовлення на робітничі професії, щоб ПТУ могли вчасно реагувати на потреби регіонального ринку праці. Київ, наприклад, виділяє близько 10 млн. грн. додатково до того, що заплановано в бюджеті, на соціальний захист і створення бази. Але це зовсім не означає, що за це місто дістане право розпоряджатися майном ПТУ.

— Землю не пустили під роздачу, нині тривають суди з приводу повернення решти майна училища. 2001 року було ухвалено Закон України «Про профтехосвіту» — я був одним із його авторів. Відповідно до статей 49 і 50, майно ПТУ не повинно відчужуватися, а коли через якісь обставини це сталося, то воно має передаватися знову-таки навчальному закладу. Проблеми є. У Києві, якщо мені не зраджує пам’ять, було 46 ПТУ, а залишилося менш ніж 30. Але за той час, що я очолюю міністерство, жодного разу не було дано згоди на відчуження майна ПТУ в столиці.

Прокоментувати ситуацію з підготовкою робітничих кадрів ми попросили Тимофія ДЕСЯТОВА, директора департаменту професійно-технічної освіти Міністерства освіти і науки України

— Професійна освіта тісно пов’язана з економікою нашої країни, а отже, повністю віддзеркалює те, що в ній відбувається.

Згадаймо часи переходу від планової економіки до ринкової: масове закриття підприємств, звільнення безлічі кваліфікованих робітників, процес декваліфікації. На робітничі спеціальності попиту не було, тож і профтехосвіта переживала кризу. Навчальні заклади почали шукати шляхи виживання: перепрофільовувалися, закривали виробничі професії, натомість відкривали більш престижні — переважно у сфері побуту. Нові робітники практично не з’являлися, а старий кваліфікований кістяк поступово зник: одні на пенсії, інші за кордоном, частина — на ринку… Це одна з причин кризи, яку зараз важко подолати. Друга причина — кризова демографічна ситуація, пов’язана з міграцією за кордон. Третя — непопулярність робітничих професій. Ви можете назвати знятий за останні п’ятнадцять років фільм, де головними позитивними героями були б робітники, робітнича династія?..

Та останнім часом ситуація дещо пожвавилася. Почали розвиватися підприємства, окремі галузі, зокрема будівельна, — в Києві, Харкові, Дніпропетровську, великих обласних центрах. І відразу ж виник попит на кваліфікованих робітників.

Два роки тому в контексті указу президента від 17 вересня 2004 року була чітко сформульована Державна програма розвитку професійно-технічної освіти України. Та зрештою було вирішено включити її до загальноосвітянської програми, яка розглядається у відповідних міністерствах і найближчим часом буде ухвалена.

2006 року ми провели вісім практичних нарад із роботодавцями на місцях на базі відповідних міністерств. Аналізували, в яких напрямах діяти, як визначати попит і пропозицію, підвищити рівень кваліфікації. На базі цих нарад сформували план конкретних дій. Він має втілитись у програмі, яку плануємо розглянути на засіданні Кабміну. Активно працюємо з роботодавцями щодо змісту освіти, оновлюємо стандарти і максимально наближаємо до технологічного процесу, який існує на тому чи іншому підприємстві, щоб рівень кваліфікації відповідав вимогам конкретного робочого місця. Ця робота триває понад два роки і триватиме далі. Ми затвердили проект нового переліку професій, на який чекають роботодавці. Але, наголошую, потрібен комплекс заходів і чітко визначена прагматична державна програма підготовки робітничого потенціалу в нашій країні.

Безумовно, якісно підготувати робітника без участі роботодавця, його інвестицій неможливо. Так, у Франції 2% державного фонду зарплати відраховується для підготовки робітника. Крім того, промислові палати, особливо ті, що об’єднують малий і середній бізнес, можуть організувати свої курси для підготовки робітників. 50% часу припадає на теоретичну підготовку, 50% — практика на виробництві.

Деякі компанії та підприємства вже інвестують у підготовку українських робітників — це, наприклад, «Хенкель Баутехнік Україна», «Кнауфт», Маріупольський металургічний комбінат, «Криворіжсталь» тощо. Та загалом за існуючого рівня нормативно-законодавчої бази роботодавцю такі інвестиції невигідні. Він і готовий вкладати у профтехосвіту, але не бачить зворотного зв’язку, шляхів повернення коштів. От якби він не платив податок за те, що дає ПТУ нові верстати або фінансує лабораторно-практичні заняття... Крім того, на мою думку, слід було б запровадити трирічне відпрацювання учнів профтехучилищ на певному підприємстві. Тоді і роботодавець буде зацікавлений, і учень, зрештою, зможе закріпитися на гарному робочому місці. Та все це вимагає змін існуючої бази.

Підготовку робітника треба розглядати не тільки через заклади освіти, а й у масштабах України. Потрібна чітка державна політика щодо формування трудового потенціалу країни, яка повинна передбачати, що треба зробити в контексті реформування нормативно-правової бази, оновлення кадрів, матеріальної бази, яку участь мають брати у вирішенні проблеми органи центральної влади, роботодавець і місцева влада.

Програма розвитку профтехосвіти має передбачати і популяризацію професії робітника. Треба показати людям, що це не тупикова освіта. Наші навчальні плани, програми побудовані так, що робітник може навчатися і підвищувати свій освітньо-кваліфікаційний рівень аж до магістра. Він може поєднувати роботу з навчанням, незважаючи на час і вік…

Та однією з основних мотивацій, звісно ж, має бути підвищення зарплати. Якщо у східноєвропейських країнах робітник одержує в три-чотири рази більше, а з 2008 року в Росії отримуватиме близько 1000 дол. на місяць, наша молодь навчатиметься у нас, а потім мігруватиме в пошуках кращої долі.

А з іншого боку, спостерігаємо дисбаланс між вищою і професійною освітою. В результаті в наших ПТУ навчаються до 8 тис. осіб, які вже здобули вищу освіту, але не можуть ніде працевлаштуватися…

Підготувала Аліна БАЖАЛ