ТЕПЛИЙ ДІМ

Коли врахувати, що населення світу, і зокрема України, старіє, а внаслідок катаклізмів зростає число інвалідів, то професія соціального працівника стає однією з основних. Останнім часом у вузах відкриваються відділення підготовки кадрів для роботи з людьми, які потребують особливої уваги. Але поки вища школа підбирається до вирішення проблеми соціального захисту, життя вимагає негайних рішень. На місцях персонал формується майже навпомацки. І кожна удача в цьому напрямі — на вагу золота.

Без запаху бідності

Самими по собі центрами соціального захисту здивувати важко, вони є практично в кожному регіоні. За всього розмаїття впадає в око щось спільне — незнищенна печать бідності. У Переяславі-Хмельницькому цей стереотип зруйновано. Тутешній центр соціального захисту пенсіонерів та інвалідів — це комплекс, який складається з декількох акуратних споруд. Частину з них повернули з руїн, а деякі — побудовано на місцях звалищ.

Сильне враження отримуєш, потрапляючи всередину. І річ не в інтер’єрі, хоча відсутність темних фарб не можна не помітити, як і чистоту. Головне — не побачили жодного похмурого обличчя ні у персоналу, ні в опікуваних. Саме час шукати за всім цим порядком лідера.

Без малого десять років тому ним стала Раїса Голованова. До її приходу установа, іменована в народі «будинком піклування», являла собою малопотужне відділення соціальної допомоги. Деякі старожили з ворожістю згадують про ті часи. Та й справді, десять років тому фах соціальних працівників був непрестижним, а справа соцзахисту являла собою щось другорядне. Звідси «випливали» плинність кадрів, недоглянутість тих, хто потребував опіки, і головний біль влади. Ситуацію потрібно було переломити. Почали з пошуку людини, здатної очолити створюваний центр.

Раїса Голованова, за фахом будівельник, зайнялася облаштуванням центру. І поки багато хто дивувався, що на соціальній роботі, яка вважалася опорою спокійного життя, вона виявляє таку енергію, директор пішла далі. Зіткнувшись із горем і необлаштованістю людей, вона зрозуміла, що соцзахист — це насамперед людинознавство, робота з людьми.

— Я із самісінького початку вирішила працювати так, щоб бідним людям хоч у наших стінах довелося побачити затишок і гарну обстановку, — каже Голованова. — Щоб вони відчували добро, а не зневагу до себе. І мене ніхто не переконає, що ці люди не потребують краси чи можуть обійтися без неї. Коли ж траплялося ловити на собі здивовані погляди, подумки благала: аби не заважали…

Втім, особливих перешкод і не було, якщо не рахувати головної — дефіциту коштів. Однак можна констатувати, що багато із задуманого втілилося в життя. У активі — відділення геронтологічного профілю на 30 ліжко-місць, психоневрологічне відділення для жінок-інвалідів на 105 місць, реабілітаційне відділення для дітей-інвалідів розширюється до 70 місць. У центрі реалізують хліб за зниженими цінами, роздають гарячі обіди, працюють фізкабінет і масажний, швейне відділення, перукарня...

І пройшовши по всіх чистеньких і гарних пунктах переяславського центру, розумієш, чого ж тут немає — звичного для таких місць запаху бідності, який так принижує людину.

Іспит на професіоналізм

У центр соцзахисту зараз влаштуватися непросто, а працювати там почесно. До новачків довго придивляються. У Голованової існує домовленість із центром зайнятості і відбір починається відтіля. Спочатку претендентів направляють на допоміжні роботи. І тільки потім роблять висновки, не завжди позитивні. Перш ніж знайти одного працівника, котрий вирізняється милосердям, двом-трьом відмовляють. Зарплата в центрі хоч і невелика (ставка соціального працівника — 167 грн., а середня зарплата з урахуванням надбавок за підсумками минулого року склала 268 грн.), але немає заборгованостей по виплатах. У колективі гарна обстановка, і бича багатьох установ, «текучки», тут немає.

Центр у Переяславі-Хмельницькому — реальне підтвердження того, що поки майбутні кадри для таких закладів навчаються, справа робиться вже нині, виходячи з наявних можливостей. Та ж Раїса Голованова не готувалася стати соціальним робітником. А зіткнулася зі скривдженими долею людьми, вникла в їхні біди — і освіту спеціальну здобула, і кадровиком стала, й у вирішенні фінансових питань досвіду набралася, — як депутат зараз вона очолює комісію міськради з питань бюджету і фінансів. І вдома, як розповів її чоловік Валерій, котрий теж працює в центрі, у вільний час вони з дружиною обговорюють проблеми установи, що вже давно для них — щось більше, аніж служба.

Людські риси керівника Раїса поєднує із діловим підходом — без нього навіть найкращої душі людина не зможе піти далі жалості. У місті створено центр, на прикладі якого можна вчити інших. Тут проходять навчальні семінари різного рівня. Голованову запрошують на міжнародні акції. Недавно у Варшаві відбулася зустріч колег із Польщі, Австрії й України. У ній взяла участь і представниця переяслав-хмельницьких соцпрацівників.

— Візьмімо ситуацію, коли людина втрачає житло, — каже моя співрозмовниця. — Це соціальна смерть. І для цього не обов’язково перетворитися на деградовану особу. Досить стихійного лиха із втратою документів, виселення з дому у зв’язку з конфліктом із родичами чи ж житловими шахрайствами. Як допомогти таким людям? Це актуальне питання, без відповіді на яке соцзахист мало що важитиме. Ми вже працюємо в цьому напрямку: у центрі є невеликий будиночок із кімнатами для людей, котрі втратили житло. Їм допомагають вирішити їхні проблеми. Але в цьому напрямі зроблено ще мало. Цікавий досвід австрійських колег, які мають закон «Про запобігання втраті житла», — постраждалим даються не лише пільги з оплати комунальних послуг, а й виділяється матеріальна допомога на реабілітацію, повернення до повноцінного життя. У наших закордонних колег є й інші напрацювання, котрі треба вивчати.

Прагнення до самовдосконалення характерне не лише для керівника місцевого центру, а й для більшості його працівників: 70% усіх тутешніх кадрів — люди з вищою або середньою фаховою освітою. Наприклад, у дитячому відділенні усі мають педагогічну освіту, десять чоловік навчаються заочно.

Від старих до малих

У переяслав-хмельницькому центрі лише в рамках стаціонару перебуває близько 170 чоловік, не кажучи про сотні прихожих. Поцікавимося: що спільного між пенсіонерами та дітьми-інвалідами? Тільки те, що і ті, й інші вимагають до себе особливої, підвищеної уваги. Але одні завершують своє нелегке життя, а інші тільки починають його — із «букетом» обтяжливих чинників. Однак усі вони перебувають в одному центрі, і обслуговують їх якщо не одні й ті ж соцпрацівники, то люди однієї, так би мовити, школи.

А школа ця не всім під силу. Рядові робітники стаціонару, за всієї своєї доброзичливості, у приватних розмовах аж ніяк не приховували того факту, що, відпрацювавши зміну з тими ж старими пенсіонерами, навіть найміцніші з них почуваються знесиленими і немов спустошеними. Зате потрапляючи у справах у дитячий стаціонар, немовби набираються сил та енергії, навіть попри те, що і його контингент специфічний — є діти і з ДЦП, і з недостатнім розумовим розвитком.

Кореспонденту «ДТ» на власні очі довелося пересвідчитися, скільки сил віддають працюючі тут, щоб згладити тягарі життя підопічних. Та й обстановка говорить сама за себе. Таке, наприклад, чудо, як величезний масажер у вигляді басейну побачиш далеко не в усіх дитячих закладах, не кажучи вже про плавальний басейн, який будується за найвищим класом. Є тут і особливі парти для дітей-візочників, спеціальні тренажери, дуже цікаві розвиваючі дитячі ігри, іграшки. Не кажучи про якісне і збалансоване харчування — з обов’язковим меню м’ясних страв, риби, овочів, фруктів. Більшість батьків дітей, які тут перебувають, визнають, що такий високий рівень життєзабезпечення вони створити не в змозі.

У цьому відділенні кореспонденту «ДТ» розповіли про дівчинку з ДЦП, котра настільки віртуозно спілкується за допомогою нецензурних слів, що довелося довго з цим боротися. Про хлопчика, котрий жив у собачій будці і ніяк не міг насититися. Про те, як багато дітей не знали, навіщо потрібна тарілка, як боялися їсти полуницю, яйця, оскільки ніколи їх не бачили...

У старих — інші проблеми. Хронічні хвороби, почуття самоти. Борються з ними по-різному. Хто вишиває, хто співає, хто газети передплачує. У центрі є медична кімната: людям похилого віку і тиск виміряють, і за серцем постежать. Є стоматологічний кабінет, за одержання апаратури для якого на 30 тис. грн. тут дякують екс-прем’єру А.Кінаху. І все це — на тлі чистоти, збалансованого харчування і, звісно ж, уваги.

Коли фінанси не співають романси

Питання, чому одні заклади успішно діють, а інші ледь животіють і не в змозі приховати бідність, яка визирає з усіх кутків, актуальне як ніколи. От і побувши в переяславському центрі, просто не можна не запитати: як тут примудряються досить успішно вести господарство?

— Фінансування у нас звичайне, тобто скромне. Середня вартість харчування однієї людини в стаціонарі — близько 10 грн. на день. Місячний фонд зарплати складає близько 40 тис. грн. Основні фінанси надходять через облдержадміністрацію. Велика частина допомоги йде через Фонд інвалідів. Але все одно сумарно виходить менше, аніж треба було б, — розповіла директор центру соцзахисту.

— І як же ви виходите зі становища?

— Природно, нам допомагають. Ну а ми з толком розпоряджаємося бюджетними коштами і коштами, які надходять від добрих людей. Є таке старе поняття «шефи». Цю важливу роль у нас виконує підприємство районної електромережі. То цементу підкинуть, то паркан відновити допоможуть. Вдячні ми і місцевому лісгоспу. Їхня допомога — не з розряду веселих, доводиться вирішувати і проблему трун... Є ще ряд місцевих підприємств, не дуже багатих, але вони не відмовляють у виконанні різних господарських потреб, у постачанні молока, фруктів, соків. У середньому ж приблизно на кожні мої півсотні волань про допомогу (а я прошу її не тільки в районі) реально здійснюється лише одне. І далеко не завжди відгукуються великі, дійсно багаті підприємства. Допомагають менш відомі і, напевно, не такі «замучені» різними проханнями установи. Вагому допомогу наш центр отримує від НТТ «Енергія» із Києва. У їхньому активі — оплачені поїздки для дітей у Карпати і до столиці, комп’ютер, їжа, іграшки.

Ясна річ, що спонсорська допомога стає дієвою за однієї умови. Щоб мати право просити, персоналу треба робити більше для підопічних, аніж годиться за інструкціями. І в Переяславі-Хмельницькому це є. Щоб забезпечити опікуваних усім необхідним, а заощаджені кошти перерозподілити на вирішення насущних матеріальних питань, персонал центру організував підсобне господарство. Взяли в обробку 10 га землі, за допомогою обласного Фонду інвалідів придбали трактор. І тепер вирощують картоплю, буряк, моркву, капусту, цибулю. Місцеві підприємства в пору заготівель виділяють фрукти й овочі, а працівники соцзахисту заготовлюють соки і соління. За минулий рік таким чином заготовлено різноманітної продукції на суму близько 30 тис. грн. Це теж одна з відповідей на запитання, звідки беруться кошти, щоб вигнати прикмети бідності.

«Бідність — це стрес для людини, — каже Голованова, — і я, як можу, з цим боротимусь. В ідеалі хотілося б, щоб усі підрозділи нашого центру склали один великий і теплий дім для нужденних».