Сумнівне завтра в зоні UA

Футурологія ніколи не вважалася в Україні особливо модною наукою. Тим цікавіше було відвідати проведений фондом В.Пінчука для своїх стипендіатів форум «Завтра: Світ, Україна, Я». Тим паче що серед матеріалів до цього заходу було підготовлено серйозний аналітичний том під інтригуючою назвою: «Огляд актуальної наукової дискусії щодо перспектив розвитку світу в цілому й України зокрема».

Вільна тема, як і сповнений житейської мудрості вступний виступ екс-генсека ООН Кофі Аннана (про житейську мудрість — без жодної іронії), задали вільний хід подальшій дискусії. Експерти говорили про можливі переваги глобалізації для України — в разі, якщо ними скористатися. І про доконечну необхідність переходити до інноваційної моделі розвитку. І про те, що безвідповідальність політиків та їхня схильність до соціальних подачок заважають консолідувати власні кошти для інноваційного розвитку і відлякують потенційних інвесторів. Щодо того, де знайти відповідальних політиків, експерти, на щастя, промовчали. Щодо того, як виховати відповідальність у наявних, — на жаль, теж. Дехто з експертів порекомендував «не поспішати входити у глобалізаційні процеси». Що саме при тому малося на увазі — перестати продавати сталь і прокат на Захід, заборонити «макдональдси» чи викинути к бісу всі персональні і неперсональні комп’ютери, — чомусь не уточнили. Така мила серцю академічної спільноти широка і ні до чого не зобов’язуюча дискусія видалася і справді цікавою — благо статус і регалії учасників були якнайвищими.

Проте футурологія футурологією, але захід, за версією організаторів, був спрямований на те, аби допомогти численним стипендіатам пінчуківського фонду, які й становили більшу частину аудиторії, краще усвідомити глобальні економічні тенденції. І, відповідно, краще підготуватися до формування своєї наукової чи бізнесової кар’єри.

До речі, про стипендіатів. Це дві сотні талановитих студентів різних спеціалізацій, які впродовж минулого року отримували від Фонду Пінчука по 500 гривень щомісячної стипендії. З одного боку, така стипендія — це наче й небагато. З іншого — це реальне, хоч і невелике, заохочення до занять наукою. І матеріальне підтвердження того, що таке заняття колись зможе прогодувати юного студіозуса. Цінність такого підтвердження для студента, безумовно, висока. Особливо на тлі однокурсниць, які заробляють по п’ятсот доларів на посадах офіс-менеджерок і потреби у наукових студіях не бачать категорично.

І дискусія про глобалізацію, блискуче проведена запрошеними експертами, видається дуже доречною в контексті формування світогляду юних обдарувань. Тільки, на жаль, не інноваційний розвиток держави і не трансформація економіки видаються найбільш актуальними для талановитих студентів-старшокурсників, а цілком інший аспект глобалізованого світу. Зокрема міжнародний ринок праці. І особливо актуальний цей ринок, на жаль, саме для майбутніх фахівців із природничих наук. Талановиті економісти та юристи зможуть знайти роботу за фахом і в Україні. Хай не зов­сім наукову, але пов’язану з улюбленою спеціальністю. Гуманітарії будуть змушені освоювати щось суміжне (від PR до перекладацтва) — але теж не помруть з голоду. Програмісти можуть спокійно працювати в аутсорсингових конторах — хай і за менші гроші. А ось у природничих спеціальностей вибір, на жаль, невеликий.

Бо можна скільки завгодно повторювати мантри про «еліту», «перспективи» та світле майбутнє, але молоді й амбіційні люди не можуть і не хочуть жити на платню українського університетського викладача. Тому «при кафедрах», за численними свідченнями самих професорів, дедалі частіше залишаються не кращі з кращих студенти, а ті, хто з якихось причин не хоче робити іншу кар’єру і при тому має матеріальну можливість працювати задарма.

Фактично, єдиною нішею, в якій можуть працювати вчені природничих спеціальностей, реалізуючи при тому як свій науковий потенціал, так і власні моральні та матеріальні амбіції, є наукоємний бізнес. Притому не йдеться про підприємства ВПК, які, у зв’язку з відсутністю внутрішнього ринку і можливості реально конкурувати на ринку зовнішньому, перебувають у стані, близькому до банкрутства. Йдеться про невеликі й надзвичайно мобільні компанії, що їх могли б створювати й адмініструвати власне молоді вчені, котрим вдалося згенерувати конкурентоспроможну ідею і які сподіваються чи то збудувати довкола неї прибуткову справу, чи то обкатати в реальних умовах з метою подальшого продажу.

Проте таких нових і крихітних хайтек-компаній, так званих стартапів (від англ. «start-up»), в Україні фактично немає — попри наявність висококваліфікованої робочої сили, про яку так люблять поговорити експерти. На Заході було сформульовано доволі простий і чіткий набір умов, за яких починається активний розвиток хайтекових стартапів.

Першою умовою ефективного розвитку високотехнологічного і наукоємного бізнесу є існування потужних університетів. Освітній сегмент в Україні традиційно вважається достатньо успішним. Хоча, з іншого боку, і цей ресурс з очевидних причин близький до вичерпання. Бажання нормально харчуватися самому і нормально годувати свою родину перемагає у багатьох відносно молодих професорів. Ученим із фундаментальних спеціальностей важче перекинутися в комерцію, ніж, приміром, програмістам, тому їх відплив, звичайно, відбувається повільніше. Зате цей відплив безповоротний — багато їх покидають Батьківщину, хтось старіє, а зміна, як було зазначено вище, нерідко приходить вельми специфічна.

Наступною умовою є існування енергійного, відкритого і схильного до певного ризику венчурного капіталу, який інвестує в інноваційні стартапи. Якщо ж маленькі хайтекові компанії-стартапи не зможуть отримувати невеликі гроші без надмірних бюрократичних перепон, то ці компанії загинуть. І банківські кредити тут не підходять категорично — банки дають гроші під великий бізнес-план і під майно, а не під ідею. Венчурного капіталу, тим паче з орієнтацією на хайтек-стартапи (а така орієнтація необхідна, щоб хоч приблизно оцінювати претендентів, не витрачаючись на дорогих зовнішніх експертів), в Україні немає.

Необхідною умовою розвитку високотехнологічних компаній є і урядова підтримка інноваційного бізнесу. Ні-ні, не йдеться про омріяну «державну підтримку», «стратегічні програми розвитку», чи, боронь Боже, «технопарки» в українському розумінні цього слова. На Заході, зокрема у Великобританії та США, пільги жорстко пов’язані з обсягами випуску високотехнологічного продукту (чим більше його — тим вищі пільги) і різко зниженим податком на приріст капіталу, спрямованого на інвестиції в хайтек-компанії. Таким чином, пільги отримують тільки ті, хто реально випускає комерційно успішний хайтек-продукт.

Ще одним фактором, який сприяє розвитку високотехнологічного бізнесу, є внутрішньокорпоративний венчурінг. Він виник тоді, коли великі компанії остаточно переконалися, що скуповувати чи інвестувати в малі проекти з хорошими хайтек-ідеями набагато вигідніше, ніж тримати власні відділи розробки, які невідомо, чи ті ідеї колись розроблять. Саме на внутрішньокорпоративному венчурнігу немало заробили Intel, Cisco, Siemens та багато інших.

Такого сектора у нас практично немає. Перш за все, в Україні досить мало власне наукоємного бізнесу. Викруткове складання комп’ютерів українськими «комп’ютерними брендами» наукоємким бізнесом вважатися не може. Так само як і травлення кремнію за технологічними схемами, які вже відсвяткували тридцятиріччя. Таким підприємствам інновації не потрібні.

З іншого боку, той бізнес, який насправді потребує нових ідей, справі не допоможе. Машино- чи літакобудівники, які самі щось будують, а не скручують китайські крила з тайванськими фюзеляжами, на жаль, не мають удосталь обігових коштів для повноцінного власного функціонування, тому інвестувати ні в кого не будуть. Сировинна та обробна промисловість, яка працює на експорт і має кошти, у нових технологіях зацікавлена далеко менше.

У переліку чинників, які сприяють розвитку високотехнологічного бізнесу, немає гігантських державних інвестиційних фондів, які займаються централізованим розподілом державних грошей. На Заході вони визнані неефективними. Державні гроші потрапляють там до молодих і перспективних дослідників чи стартапів тільки під реалізацію державних проектів. Зазвичай це оборонні проекти високої пріоритетності, і американське агентство DARPA — яскравий приклад такого підходу. Натомість масовані державні інвестиції в нанотехнології поки що приводять до нанорезультатів.

А в Україні і далі говорять про «недостатню державну підтримку» інноваційного бізнесу. Так ніби не реальний ринок, а виключно чиновник може твердо визначити, які наукові і технологічні ідеї є перспективними для промисловості та бізнесу. І навіть обдарованих студентів, зібраних Фондом Пінчука, цікавило переважно, «коли ж зросте державне фінансування науки». Хотілося б вірити, що рано чи пізно ці студенти спробують самі розпорядитися долею власних винаходів. І реальний інтерес для них становитимуть не лише тенденції на світовому ринку праці. Але це вже геть зовсім футурологія.